Ще трохи -
Й неба кришталевий спокій,
Зламав раптовий подих вітру хижий,
Могутнім кулаком по небу вдарив люто,
Та хмарами заляпав обрій сизий…

Самотня ластівка на краю небосхилу,
Об тяжкі хмари втомлено б’є крила,
Летить мерщій сховатися до схилу –
Надійну має там домівку, милу…

Набрякла люта хмара злістю
На сонце - вічне та таємне,
На чисту радість, поле, квіти,
На те що світле – а не темне…

Ливнем
Поля внизу
Залила,
А блискавкою ліс
Трощила,
Гнобила поле, квіти
М’яла
Дерева до землі
Згинала,
Гілля ламала,
Роздягала,
Зелене листячко
Зривала…

Але дарма, і не дістала
Де гусінь скрито проживала.

Надійний світ,
Захищений корою щільно
Для гусені давав харчі стабільно,
Від світла сонця прикривав,
Від небезпеки зберігав.

Отак щасливо гусінь жирувала,
Попід корою вдало панувала.
Розкішне і велике дерево було
До біса там комах зсередини жило.

З верхівки й до коріння – вельми великій світ!
Не вистачить життя щоби прогризти хід.
Як добре і затишно у ньому жити можна
Життю такому, мабуть, заздрить істота кожна…

Та був посеред гусені один собі дивак –
К життю спокійно-ситому не звикав ніяк.
Все повзає по ходах, шукає там дірки,
А головне читає якійсь дурні книжки.

Читає і питає – чи може кращий світ?
Можливо хтось літає, а не сховавсь від бід?
Чи може не всі гусінь, не всі тупі й бридкі,
Та є десь там на світі й метелики швидкі?

«Які дурні метелики» - що це собі верзеш,
Відповідала гусінь, - ти зразу там помреш!
І сонце спалить заживо, заклюють пташки
Ногою хтось розчавить, аж витечуть кишки…

Чи може в тебе крила, від книжок відростуть,
Якого оце дідька теревениш тут!
Полетиш красиво – бо викиньмо з кори,
Летіти будеш швидко – ногами догори!

Яка тендітність рухів, чудових крилець змах?
Всі з часом перетворимось на бруд, сміття і прах!
Нікчемна ти істота, сиди собі в корі,
Харчуйся, розважайся й дурного не бери,

Можливо десь там боги із крилами живуть
А в тебе тільки ноги, голова й тулуб,
Краще не втрачати на дурниці час,
Зараз треба дбати про черево якраз!

Не чує їх дивак цей, лялечку плете
Суспільством не цікавиться – внутрішньо росте,
Оплітає дірочки, листячко кладе
Дбайливо робить діло, ниточки пряде.

На дворі літо сяє, тепло під корою
Хто клопоту не має захоплюється грою.
Деревину точить, та кору жере
Бува так нажереться - аж черево порве.


А коли надибає пташка гусінь жирну -
В гніздечко натягає вечерю відмінну.
Пташенятка дзьобик розкривають вдало
Бо ласої їжі по всяк час замало.

Відлетіло літо у далекій вирій
Морозець торкнувся – стоїть дубок сивий.
Вітер в щілці дує, подихом латає,
Тріщить кора з холоду, наскрізь промерзає.

Ой лялечки рідненькі, чому ж такі погані?
Не грієте душу, рвані і діряві.
- А тому погані, бо про нас не дбали,
Коли розважалися, жерли та гуляли!

Здохла гусінь з холоду – замерзла під корою,
Що так розважалася грайливою юрбою.
А наш герой у схованці спить собі спокійно,
Бо лялечка та зроблена якісно й надійно.

Заграла весна радісно струмочками грайливо
Сидять на квітках щасливо метелики мрійливо.
І наш метелик вилетів, файні крильця має
Порхає він по квіточкам та пісень співає:

- «Ой квітоньки ласкаві, такі люби й щирі,
Кохаю оченятами бо ви такі милі,
Сонечко вас пестило, радо цілувало,
Любові тої світлої безмежно давало.

З квітками кохаюся, крильцями махаю,
Таку долю сонячну відтепер я маю.»


***

Лесі Українці присвячується…

***

02.02.2009