Затерті образи торбатої юрби,
обірваний літак із гілки злето-дрантя,
прощання вигарки та зустрічі пруги,
Шевченко гривниться між Лінкольном та Ґрантом.

І сухо в горлі, ніби рій у сто спокус
у яблуці адамовім, а пульс вітчизни
ілюмінаторно вщухає. Ллється з уст
гаряче серце променем у слово-призму.

Думки на смак приблизні, та пусті – на звук.
Повідпускав би грішно їх на всі чотири –
вони ж умільці відбиватися від рук,
блукати гаслами по нетному ефірі.

І видно, як змалів та колінкує край
отой, з котрого вигнав сам себе в дорогу.
Коли я зрадник – "Боже милий, покарай,
та не виймай з грудей повернення до нього!"

Тут вріс по саме серце, коли руку клав
на очі материнські, щоби їх закрити,
тут світ ловив на прю посеред бід та зла
і був тим світом приголомшений та ситий.

Сивіє пам`ять – споконвічна мита мить
заплачу-заплачу і так до з болем стрічі.
В мені двадцятилітній легінь як не спить,
то металевим птахом огортає відчай.

24 Лютого 2009