Нема у мене хисту до поем,
але ж пишу, як пишеться, їй Богу!
Підстав мені плече (Не треба ногу!),
бо не овацій прагну – гра з вогнем
не потребує зайвих обладунків.
Та ми хіба і граєм – живемо,
у смузі вогняній, незгоді зорь і шлунків,
між вічністю душі і never more…

І

Історія моя… чернетка, спогад, вихор,
прелюдія душі, зім’ята партитура,
минулорічний сніг, макулатура,
невиданих книжок невинний гріх…
у спогадах одне, насправді – інше,
та спогади справжніші за життя:
узгоджуєш свій шал з чужими грішми,
живильну воду, що тече і дише –
з ніякою, що нині для пиття.
Останній день Історії чи перший –
не принципово: вершник на коні
різниці не відчує… тільки першинг
вже розірвавсь на тім краю землі…
І хтось уже розписує те горе,
перекладає зойки і плачі
на мову фактів, і non-fiction story
іде в тираж. Сюжети-втікачі
розходяться луною тих повторів,
до розпаду на атоми, на пил,
і осідають у шпаринах тіла,
і схиблена свідомість, мов упир,
висотує із тебе рештки сили…

1
То є поема не про зорі,
То є не візії прозорі,
Але й не проза – про життя,
Сяке-таке, цілком прозове,
Коли не знаєш до пуття,
Куди веде твій шлях крізь лихо,
Межуючи із клаптем втіхи
І цілим полем небуття.
То попелястий слід від шалу,
спустошення марудних справ,
а глибше – прошарок іржавий
від поту й сліз, які лишали
масні відбитки… Хто ж бо знав,
що все отак, що в тому й штука,
змішались радість і розпука,
осяяння і хліб гіркий,
і що талант не запорука
для талану… і навпаки…
…………………………………….
………………………………
…а таланило – наче з біса,
дух кар’єризму в очі ліз,
аж ось оговтались – завіса
зім’ялась трохи, лак ізліз…
Ти бачиш – істина між нами,
руда, порепані ступні,
слідами віспи і сльозами
обличчя вкрите… Відступні
ти заплатив би тій потворі
[Чи отакої ти жадав?!
Згадай: “…і в радості, і в горі…”] –
натомість душу їй віддав.

2
Нелегко повертатися до тями,
тим більше – до отямлення, до всього,
що перед тим було простим і звичним:
до просто зору і до теплих зір,
що крадькома закочуються в вічність,
між почуттями, мов хребтами гір…
Ти запитаєш: “Вічність? Що із того?!”
Молочний шлях загус, як засторога,
де вже про зорі я тобі повім?
Хіба про те, як сходяться півкола
(Чи то півкулі?) – у смертельнім сні –
аби забути вічність захололу,
пошерхлі губи… Звуки голосні
від приголосних годі відрізнити,
коли по всьому (Чи то вже по всіх?!) –
по мріях, по історіях, по мітах –
усе скінчилось, відгули пісні…

3
…А час іде, як жилка, б’є у скроню,
хвилини тануть, пробирає млость –
не воду п’єш, набравши у долоні,
а розчин тих хвилин, вони холонуть,
і вічність, наче скам’яніла гостя,
крізь тебе дивиться… Із високості
всміхнеться сонце – і прозорий сміх
розкотиться під небом… Ти не чуєш –
рахуєш хвилі холоду, до ніг
ліш зрідка скотиться, на гріх
веселий, зайчик сонячний – відчуєш
його миттєвий відблиск на собі,
ото й усе тепло, уся розрада
в твоїх холодних буднях… Чи це правда,
а чи позірний вивих? – Далебі.
[Твій час іде, хвилини тануть,
цілком фізичне відчуття,
бентежить швидкість, крига ранить –
холодні брила забуття…]
Ти лишиш слід, але триває
історія – нові сліди
на твої накладуться зверху
(Іржею? Присмаком біди?) –
і пам’ять слави, що спливає,
зітреться, як і слід пошерхлий…

4
Ти мовець, мовлення – твій дім,
затишний сховок, сейф, притулок,
твій ниций розум зголоднів –
він хоче м’яса свіжих слів,
вже не замінників-пігулок.
Та де там знайдеш свіжину
на цих знекровлених угіддях –
все єдно як живе суцвіття
між штучних квітів – вновину.
І що та мова – літери, слова,
маразматичні звиви шароварів,
віночки і струмочки… Чи, овва! –
засилля супер-маркетів, пі-арів…
…………………………………
То все мова…
умовність і умовивід,
два в однім: замовляння і змова,
упертий привід
двомовності, зрада слів,
гранословних і радосиніх…
Де ти, де?! Там де пси осінні?..
…Там де море і неба згин
(До загибелі, до загину!)
не спиню тебе – сам-один
розпізнаєш, сиру і зимну,
чорну землю, що їй ти син.


АНТРАКТ-1

Перервіться на каву і на
бутерброди з ікрою чи рибою,
не рахуючи тріщин і вибоїн,
ми вціліли – така нам ціна,
в ресторанно-буфетну націнку,
і на те наша згода, наш вибір,
не Сибір і не зашморг – Спасибі!
Тільки правила Вільного Ринку,
право першої ночі в у.о.
і останньої – в обмін на долю.
Ми заставимо душі за хліб і вино,
за байдужість до болю…



ІІ

Короткозорі зорі,
мов захолола кров,
ти бачиш в небі море,
у морі – небо, знов
жадаєш поєднати
історію і мить,
автентику і натовп,
тепло і лід століть,
і хвилі тануть, тане
грубезна крига, в ній –
забутий жмуток мрій
і море – наостанок…
…………………………
………………………..


1
То є поема не про море,
не про молочні береги –
бруківка… цокають підбори…
залізне місто сіє горе,
смертельні ліпить пироги…
І ми самі, неначе тісто,
вистоюємося в кутку,
і темрява, суха і пісна,
віншує працю копітку
і тче над нашими тілами
серпанок тіней і страхіть –
доісторичний страх щемить
і хвилі сходяться над нами.
А зорі? Зорі?! – де ж їм буть:
то у воді, то під ногами –
перевернувся світ, мабуть,
і переплуталися гами…

2
Сумбур поеми і думок сумбур,
що критися – зумисний і зловмисний,
і захололі зорі – красний вислів,
але й реальний знак нових тортур,
що їх зазнає серце. Після літа
ти знову загубився, зголоднів
за спокоєм і волею: трембіта
тебе уже не кличе до маржин,
не крає розум безвість екзерсисів –
ти бачив стільки масок, типажів –
тобі відбито смак до компромісів
між долею країни і твоїх
химерних видив, вислідів гарячих;
ти вірив ув історію, неначе
ув істину останню, та не зміг
втекти від небезпечних передбачень…

3
Не хочу знати, що то за дорога,
куди веде, кінчається на чім,
і що то за хрести – їх темрява убога
оточує потроху – засторога
від самогубців і позивачів…
Дорогою до храму чи до ями,
де зойк останній зрониш у траву –
вона в тобі, як заколот багряний,
розкочується – плачу і пливу
у грозових пелюстках самоквіту,
у післягрозовому забутті,
як до Потопу, ні – до Заповіту,
назустріч долі і супроти вітру,
куди не засилають і сватів…
Якщо ти і не хочеш (Наче мусиш!) –
дорога кличе, та не йди, не йди!
хтось стиха стогне: “Ой, летіли …гуси…”,
і чути шелест мертвої води
по-під асфальтом… І твоя неволя
виказує себе ізпотойбік:
ти ладен був летіти – і не міг,
не перейшовши поля…
Те дике поле! Дике Поле. Степ.
Історія закінчень і зупинок
напівдорозі. Дух тобі затерп –
тож дай спочинок!…………….
……………………………………

АНТРАКТ-2

Життя, відірване від жита –
віджилі теми, сни, слова.
Саму гармонію зужито,
і какофонії трава
росте – крізь серце, вуха, плити;
і втрата пам’яті – то пам’ять:
коротка, довга – як коли,
самих себе уже не тямлять
холодні душі – з-під поли
ніхто їм зорі не дістане;
немов льодяник, тане грим,
а ти ловив його вустами –
отруйний сок, солодкий дим,
але несила упіймати:
вітчизна, спротив чужини…
В який потік тобі пірнати?
Закляття: крига… кажани…





ІІІ

Нарешті воля зимувати –
нарешті сніг,
не цей, облудно-дурнуватий
від штовханини чорних ніг,
а білий-білий, мов пелюстка
троянди, сніжної як біль
в порожнім домі
(Дім як пустка) –
холодний пломінь,
зимна цвіль…
Але ж зима то не хвороба:
вона відпустить – білизна
живого світла – дивним робом
позбавишся від того зла.
Отож зимуй! Смакуй цей білий
бісквіт – зі снігу і свого
ламкого болю. Звідки й сили!
Мабуть, не все занапастили
в тобі – лишився ще вогонь.

1
То є поема-лепрозорій,
хвіроба зросту чи кінця,
голодний будень, піт лиця,
занепад завчених теорій…
Ти відхворієш, а затим
відкинеш зайве і …ускочеш
в нову халепу – не святим
ліпити горщики і почет
відстоювати (“Саме ти” –
то не для тебе, хлопче!)…
Але не чуєш: тиша тиш,
в якій ти грузнеш – мак, спориш,
пасльон і папороть, безсоння-
і сон-трава, трава-розрив…
І хтось в тобі відговорив
і оглядає з підвіконня
можливості для крил і рим.

2
Старе й нове на цьому роздоріжжі
[Воно тобі нагадує про гріх,
що світиться в очах, росте, мов дріжджі
закладено у душу…] – цей горіх
не піддається силі твого тиску!
Ти хочеш прозирнути вглиб століть,
та де там! – пізній розум твій визискує,
як би йому позбутися, без ризику,
болючих згадок, пам’яті суцвіть.
Та й серце спочиває під заметами,
в теплі і тиші, в темряві м’якій,
під снігом забуття, де сон поетовий –
поетний? поетичний? – візій плетива,
безжурні, безневинні – ще які?

3
…Не кількість і не якість: кілько є –
то все твоє, без виїмок і зречень!
по-білому писати – наче втеча
від справжності, де править низове…
Чернетки… Перенесення крізь час,
коштовності у гної між бадиллям!
Тихенько п’єш ту воду, що пливе,
пожадливо ковтаєш те повітря…
Тебе нема – на денці тільки пил
новітніх слів, післявчорашні схлипи,
луна над шляхом і молочний звив
Волосожарів, де ти загубив
мелодію – її вже не збудити…
……………………………………..

4
Навмання, павпомацки, наосліп,
без дороги – тілько за натхненням!
Забуваєш навіть власне ймення
і бажання спертися на дослід…
Та й навіщо?! І без того маєш
клопотів занадто, хоч би й цей:
забуваєш волю, забуваєш
спокій духу – серед панацей
розгубивши гумор і надію
на життя, правдиве і живе,
де Щодень святкують, мов Подію,
і останній праведник жене
візії гріха… Та що я вдію,
як насуне небо дощове?


5
Не упізнаєш ні його, ні себе:
ти там, де літо, а вони – ніде!
Холодні зорі, уявний зір:
блукає в тілі, стріляє тобі в нозі,
чи то у вухах – і знову чуєш не те,
уже не бачиш, що віє – куди мете…
А що за хліб він і що воно за вино?
Жбурляє в прозу, не зчуєшся, як воно
здійме в повітря, і хтозна де і коли
відчуєш землю… А що як і справді ні?!


Навздогін

Що робити з любов’ю –
вона проростає крізь страх,
що безкрая країна
не спляча красуня, а мертва
і німий Самовидець –
законна і праведна жертва:
ти не зміг би мовчати,
тому і розсипавсь у прах.
Я кохала й могла
подолати усі перепони –
то був шлях над проваллям,
але то був шлях до зірок!
Я забула про все
і зробила невпевнений крок,
я летіла у прірву
і чула роз’ятрені дзвони:
по собі, по тобі –
а між нами розхристаний дощ,
ця коротка чи довга,
але безупинна незгода.
Ця країна для тебе,
однак чи можлива свобода
у підроблених вуличках,
нетрях і нутрощах площ?!