1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера.

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.