Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.26
09:38
Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
2026.02.26
09:12
Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
2026.02.26
06:09
Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Татчин /
Вірші
Автентичне
Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.
Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому.
Клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.
Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум...
А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні грати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...
Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.
Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!
Му! зи!! ка!!! – як вкрав.
Вирівнюють ребра басові струни,
Дзвоном об дзвін!
А були несмілі.
І потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.
І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.
А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
у космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
Коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.
І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні.
Пожаліти рану.
І з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець.
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Й глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.
Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.
Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Автентичне
Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому.
Клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.
Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум...
А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні грати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...
Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.
Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!
Му! зи!! ка!!! – як вкрав.
Вирівнюють ребра басові струни,
Дзвоном об дзвін!
А були несмілі.
І потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.
І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.
А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
у космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
Коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.
І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні.
Пожаліти рану.
І з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець.
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Й глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.
Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.
Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Анна Хромова | 6 | Любитель поезії / Любитель поезії |
| Найнижча оцінка | Інґвар Олафсон | 5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
