Засмагає осінь. Тихо-тихо.
Денний пляж у стилі „між-модерн”.
Це так мило : поруч просто дихать.
Просто жити в завше і тепер.
Провінційні затишки акацій.
Модне пиво. Кава із горнят.
Ти казав, немов на час вакацій
тут бракує статуй янголят.
Ти бажав. А осінь рушниково
зріла в тінях фресок і зачать,
пахла гримом, димом цигарковим,
реготала в люстрах з-під свічад.
І одного ранку на хвилинку
не уздрівши в дзеркалі небес,
глухо просичала в душу : „Жінко,
схаменись і випери себе...”.
Заходилась : рушники, серпанки,
шлюбна постіль – в росах і вині...
А вона сказала : „Наостанку
викинь фото...”

Рану на стіні
не відмолиш небом і рікою,
не відбілиш снігом навесні.
Так і буде прірвою-дірою,
наче погляд, подих твій – в мені.