Коли над тобою схиляються вербові струни,
ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
глибоко над містом розсипані, як візерунки
вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
У миті такі відчуваєш усе і нічого:
німує душа, затуляючи крикам вуста.
Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...