ГРА – VITA – ЦІЯ

Гра перша

- Послухайте, скільки разів повторювати: це дерево повинно стояти он там! Саме там! Посуньте іще трохи... І менше світла! Заберіть з переднього плану ці кущі! Менше світла! Іще менше! Тепер досить. Почали! Камера!

Осінній ліс тремтів очікуванням ночі. Свинцево-чорне небо важко висло над сухими пальцями тонких безживно-голих гілок, намагаючись не торкатися рідкою, ще не загуслою синню ранньої поночі загрозливо-гостро-шпичастих віт. Щоб не зламати. І не проколоти невловної ефірної оболонки, за якою струмує блакитна кров Усесвіту.

Він летів наодчайдуш дорогою, що вела кудись поза мету. Не знав – куди. Знав – звідки. Летів у простір. Не щоб досягти – щоб утекти. Утекти, утекти, утекти... Світ вичавив його із себе, мов останній чвирк зубної пасти, і споглядав із філософським спокоєм, як він летить на одчай серця дорогою у простір. А насправді стікає біло-червоною неміччю в осінню колючу ніч.
Здавалося, він уже бував тут. Знайомо тікала з-під коліс слизька спина підступної гадючо-чорної лісової траси, знайомо плескали пухнастими долонями перед самим носом лапаті віти розкішних молодих сосон – молодець, хлопче, який ти молодець!, - знайомо вказував наступний поворот зламаною товстою гілкою старезний, та іще в силі, дуб, - тобі туди, тобі туди!, знайомо заламували тонкі руки, здеревянівши у білокорому розпачі, берези у білих панчішках – навіщо це тобі, навіщо це тобі, навіщо?
Якась невідома сила ганяла його цією дорогою, немов стрічкою Мебіуса, невідь-як привівши зі швидкісної траси у нереальний, неможливий у їхній цивілізованій країні, абсурдний чорно-сірий, кубічно-гострий зачарований ліс. Це все уже було... От зараз знову з-за різкого скруту вистрибне заєць і мчатиме очманіло, витягнувши уздовж спини довгі вушка... От зараз... От...
Старезний дуб знову вказав зламаною, мов перебита у лікті рука, гілкою – тобі туди, тобі туди...
І з-за різкого скруту зявився силует людини. Це був чоловік. Його одяг викликав подив – чоловік наче утік з карнавалу – довгі білі панчохи, короткі штани з буфами, біла сорочка з дивним, немов жіночим коміром.
Він бачив його всього одну мить. Одну мить обличчя з переляканими, розширеними страхом зіницями летіло йому назустріч. Летіло зі швидкістю смерті. І зупинилося, струсонувши машину ударом, після якого живе стає неживим, у сантиметрі від лобового скла.
Шалена гонитва, якої не міг спинити ані одчайдушний вереск гальм, ані стукіт серця, ані благання уголос і подумки, вичахла. Ущухла раптово, наче все довкруж опинилося нараз у серці тайфуна. Така пронизлива тиша після круговерті грому буває тільки там, у центрі бурі.
Обличчя з очима, які вже зрозуміли суть сталого й минущого, сповзло по лобовому склу додолу повільно й здивовано.
Він витер чоло, яке чомусь враз укрилося крапельками поту. От воно й сталося. Трапилося, хоч як тікав.
Сталося. Бо мусило статися.
Приречений. Приречений... Рокований.
Дверцята машини, які він уже кілька годин торсав у марних спробах відчинити, прочинилися самі.
Ліс зустрів його тишею. Абсолютною і повною. Тишею і темрявою. Такою суцільною, наче його позбавлено слуху і зору водночас. Ба ні, він чув власні кроки, чув, як тріщить під ногами сухе зламане гілля, як шелестить жовте зівяле листя.
Він не умів ходити лісом. Асфальт, твердий, гладенький і передбачуваний. Асфальт під ногами, під колесами автомобіля – от його стихія. Він розумів асфальт, вірив його надійності.
Гущавина лякала. Лякала і вабила водночас. Та вибирати не доводилося. Він мусив утекти від жаху, що шкірив свої зуби на дорозі. Будь-куди, аби звідти.
Та втеча, що спершу змушувала серце тремтіти, поступово виснажила тіло і наснажила душу: страх перейшов у втому, а втома зродила байдужість. Крізь байдужість пробилася певність. Шкаралупу певності клювала зсередини надія.
Лісова стежка, невидима у темряві, здавалося, вела його сама. Дерева простягали віти, чагарники ховали колючки, а стежка не намагалася скинути, немов норовливий кінь, а спрямовувала у лігво якогось невідомого Мінотавра ниткою Аріадни.
Коли його вуха остаточно визнали себе зайвими, вони одразу знадобилися, знайшлася робота – якась дивна музика, наче грають на старовинному струнному інструменті – віолі, лютні... Десь попереду.
Там, де струменіли струни, крізь морок струменіло й світло – неяскраве, та цілком достатнє, щоб освітити галявину – абсолютно круглу, немов циркулем окреслену у чагарях. Наче сотні свічок сяяли цієї темної ночі отут, у серці лісу, у серці бурі, і водночас жодної з них не видно.
Світло виходило з дивної форми скляної, ба ні, скоріш кришталевої кулі, яка погойдувалася на золотих ланцюгах, звисаючи зі схожої на переламану в лікті руку гілки старого дуба, отого самого, добре знайомого дуба, що показував дорогу цією гілкою-вказівником.
Чому він раптом опинився у цій гущавині?
Сяйво, що струменіло зсередини, вабило. Так і кортіло підійти ближче, роздивитися. Це все нагадувало казку. Чи старий мультик. Чи навіть балет. От зараз він підійде, ва всередині кулі – дівчина дивної вроди. Чи не так було у казці?
І він підійшов. І побачив дівчину дивної, неземної вроди усередині. І запалало кохання у його серці... І торкнувся він кулі. І легко, від одного цього доторку, верхня половина кулі піднялася у повітря і трималася сама собою угорі, освітлюючи усе навколо.
А в нижній половині кулі лежала, немов пташа у гніздечку, немов дитя у колисці, немов... там лежала дівчина неземної, а може найземнішої із усіх земних врод. Лежала тихо-тихо, мовби спала.
Сон її був, поза сумнівом, неземним – навіть груди не здіймалися диханням, але вуста тремтіли рожевою зорею близького пробудження. Густе волосся вкривало золотавою хвилею подушку. Майже чорні, немов пофарбовані у контраст до волосся, брови, здіймалися високими дугами на чолі, права трохи вище за ліву. Виглядало, що незнайомка заздалегідь здивована тим, що побачить при пробудженні. Куточки вуст трішки вигиналися догори, натякаючи, що картина того, що вона побачить при пробудженні, сподобається. Особливої пікантності личку, осяяному таємничим світлом, надавала ямочка на підборідді – наче красуня якось, замислившись, натиснула пальчиком, а ямочка залишилась назавжди.
Дивним був і одяг дівчини – довга, до пят, сукня, оздоблена коштовними перлами. Тепер таких не носять, подумав він.
А таємниче світло сяяло, переливаючись у кожній перлинці, пробігало хвилею коси, губилося у складках сукні, знову народжувалося у прозорій рожевості пальчиків і завмирало в ямочці на підборідді, в якій сконцентрувалися, здавалося, усі його почуття, що залишилися після пережитої гонитви, страху і холоду ночі.
Ці дитинно-тонкі, беззахисно-рожеві пальчики вабили погляд, безборонно відкрите личко просило захисту, а ображено-усміхнені вуста – цілунку.
Так, саме цілунок – ось те, що потрібно, аби ця ляльково-гарна дівчина ожила, згадав стару казку. Смішно, але казка про зачаровану королівну була в дитинстві його улюбленою. Смішно... Смішно?
Чому, власне, смішно? Цілком наукова гіпотеза – поцілунок зєднує дві аури, зливає в одне дихання, руйнує злі чари. Який контакт міцніший?
Та й спить ця іграшкова красуня так міцно, що й не відчує, напевно, цнотливого дотику його вуст. Він обережно...
Її вуста виявилися теплішими, ніж він очікував. Таємниче світло не лише освітлювало, але й зігрівало їх. На обличчі не змінилося нічого: так само здивовано підіймалася угору права брова, так само напівкругло лежали вії, загинаючи кінчики угору, наче крила знеможеного птаха.
Він удруге поцілував іграшково-рожеві губи.
Десь глибоко, у серці, мабуть, щось тьохнуло і защеміло. У серці? Хіба у нього досі є серце? Підозра почала потроху викристалізовуватися у відкриття. Він фізично відчув, як скресає крига болю і зла, що скувала його серце останніми днями, днями гонитви, шаленства і страху. Дивний спокій опанував ним. Скинувши, мов омар, старий зашкарублий панцир, він осягнув свою новітню мякість та вразливість і радісно отерп – невже? Здавалося, ще один доторк до вуст цього зачарованого джерела неземної енергії – і він знову стане таким, як колись у дитинстві – чистим, добрим, щедрим на ласку, здатним на чудо...
І він поцілував її утретє.
І відчув доторк вуст у відповідь.
Наче легкий вітерець майнув. Здригнулися порцелянові пальчики. Піднялися вії, мов крила повного сил птаха, готового летіти у нові краї. Дівчина зітхнула і розплющила очі. Вона не злякалася, побачивши його. Вона наче знала, що саме він повинен стояти поруч і тримати у гарячій руці її тендітні пальчики. Вона навіть не спитала, хто він.
- Як довго спала я... Як довго
цього разу ніхто не йшов, щоб розбудить мене...
Нарешті ти зі мною, мій Ромео...

- Ромео? Звідки знаєш ти моє імя?
Я й справді звуся Ромі. А ти?

- Я – Джулія.

- Ти – Джулія... Імя яке солодке...
Казкове... Цукеркове...
Треба скласти губи, мов до цілунку,
щоб вимовити... Джулія... А звідки
ти тут, у лісі?

- Я? Я тут живу. Цей дуб – моя оселя.
Я тут чекаю, хто мене розбудить.
Як довго ти не йшов...

- А як ніхто не забреде повік у ції хащі?

- Ні, так не буває. Сто чи двісті років,
а хтось і забреде. Чи принц який у шалі полювання,
чи селянин, що грає на сопілці, або ось ти.
Щось трапилось з твоїм автомобілем,
Ромі?

- Звідкіля ти знаєш?

- Я знаю все. Дай руку. Поможи
мені підвестися. Стомилася лежати
за ці такі предовгії літа.

Джулія підвелася. Вона виявилася майже на голову нижчою від нього. Щось у голові Ромі майнуло про акселерацію. Біла сукня до пят зовсім не зімялася від сну. Хвилясте волосся, що струмувало по спині, наче щойно розчесане, угорі збиралося золотою сіточкою, прикрашеною такими самими перлинками, як сукня.

- То що, ходімо, Ромі? Я готова!

- У білій сукні крізь чагарники?

- Даруй. Я зараз переодягнуся.
Та й мода, видається, трохи інша
у вашім часі.

Джулія, анітрохи не соромлячись, підняла поділ сукні й одним рухом скинула її через голову. Сукня, мов жива, мяко ковзнула на своє місце у скляній кулі і лягла, акуратно вклавши складочку до складочки.
Ромі аж заздалегідь почервонів, очікуючи сяйва трепетної порцелянової плоті, та марно – під сукнею у Джулії виявилися джинси, що туго облягали стегна, і куценька кофтинка. Кофтинка відкривала поглядові бліденький білий животик і надималася на тугих дівочих грудях, що так і просилися до рук. Ромі ледве стримав нетерплячі пальці.

- А як тепер? Тепер, здається, краще?

- Прекрасна ти, о Джуліє... Твої вуста, і стан...

- І груди. Правда, Ромі? Це ж саме те,
що у мені найкраще?

- О так! О, ні! Найкраще – то душа!

- Століття йдуть, чоловіки – ті ж самі.
На язиці душа, а в думці... Що стоїш?
Не бійся, обійми мене, Ромео!
Ну, як тобі моя душа? А тіло?

- Ти прекрасна!
Але бліденька трохи як на мене.

- У вас засмага увійшла у моду?
Гаразд, Ромео, трохи зачекай.

Джулія торкнулася однієї з перлинок, що прикрашали її волосся. Перлинка виявилася голівкою довгої шпильки. Цією шпилькою, мов чарівною паличкою, казкова принцеса повела у бік кришталевої кулі. Шпилька легко увійшла в кришталь і тричі повернулася. За третім обертом тіло Джулії вкрила густа шоколадна, майже негритянська, засмага. Ромі несхвально похитав головою. Його чомусь зовсім не здивував спосіб отримання бажаного, але не вдовольнив результат.

- Що, забагато, Ромі?

Один оберт шпильки у протилежний бік забрав зайву шоколадність і надав шкірі ніжної золотавості, що гармоніювала із кольором волосся.

- Іще хвилину. Видається, наче
і зачіска моя не зовсім вдала.

- О, ні, твоє волосся...
Таке густе, таке розкішне... Ні!

Розпачливе “Ні!” співпало з рухом усе тієї ж шпильки з перлинкою довкола голови. Немов відтятий бритвою, розкішний золотий водоспад стрепенувся, падаючи, та не торкнувся пожухлої трави під ногами, а полетів золотистим птахом слідом за сукнею до кришталевої кулі і влігся на подушці.
Джулія стріпнула короткими кучериками. Їй личила ця цілком сучасна зачіска, і зовсім не здавалася недоречною золота сіточка з перлинками, що скріплювала волосся угорі. Перлинки видавалися не гостями із середньовіччя, а найновішою модою, яка просто іще не встигла дійти до сучасних дівчат.

- От я й готова, Ромі. Зачекай
лише хвилинку, треба залишити
усе в порядку належному...

Шпилька-чарівна паличка вказала на верхню половину кулі, що висіла, мов люстра, угорі й освітлювала галявину. Вона слухняно опустилася і щільно зєдналася з нижньою половиною. Джулія тричі повернула шпилькою у ледь помітному отворі на місці зєднання двох півкуль, немов ключем у замковій шпарині. З кожним обертом світло тьмяніло, тьмяніло і нарешті згасло.
- Ходімо, Ромі!
- Темрява ж яка... Куди іти? Не видно анітрохи...
- Даруй. Хвилинку...
Джулія витягла із зачіски іншу перлинку зі шпилькою, повернула перлинку, наче увімкнула ліхтарик. Перлинка засвітилася. Стежка, рівна, гладенька, швидко вивела їх до дороги, на те саме місце, де стояла його машина. Але там панував рух і галас: яскраво блимали ліхтарі поліцейських машин, гули сирени, у світлі фар метушилися люди.

- Що тут знову діється? Ви що, сценарію не читали? Рано, Рано! Негайно заберіть поліцейські машини! Геть з кадру! І менше світла, менше. Тепер добре. Камера!

Поліцейські машини в одну мить зникли. Ліс знову огорнула темрява і тиша, яку порушувало тільки тріпотіння крил нічних птахів.
Все виглядало таким же як і кілька годин (хвилин?) тому, коли Ромі у паніці біг наосліп лісом.
- Стривай, Джуліє, хвилинку... Мені... мені страшно... Цей хлопець... Я не знаю, звідки він узявся на дорозі. Не знаю, як усе це трапилося. Я чомусь не міг загальмувати! Я тиснув на гальма, але машина мене не слухалася, вона чомусь мчала, мов навіжена. Зачекай... Не дивися, не дивися туди!
Та Джулія вже освітила перлинкою-ліхтариком машину, дорогу і те, страшне і непорушне, що лежало під колесами машини. Вона зойкнула так, що Ромі й думати забув про власні страхи.
- Що з тобою, Джуліє? Чому ти плачеш? Не дивися, не дивися, прошу тебе!
- Ромі, Ромі, що ти накоїв! Він мертвий... Він не дихає... Він...
- Він не міг залишитися живим, удар був дуже сильним. Але я не міг нічого вдіяти, не міг загальмувати, машина не слухалася! Джуліє, прошу тебе, не дивися, не треба...
Та Джулія немов не чула. Вона гладила порцеляновими пальчиками холодне мертве обличчя і ридала розпачливо:
- Тібі, мій милий Тібі! Як це могло статися? Чому це сталося саме з тобою? Чому ти опинився на цій лісовій дорозі, так далеко від дому?
- Ти знаєш його? – потроху почав розуміти Ромі.
- Так. І не просто знаю. Це мій брат Тібальт! – крізь сльози прошепотіла Джулія. – Ми з мамою так любили його. А тепер його немає...
Ромі з подивом помітив, що одяг чоловіка, якого він мимоволі убив, змінився. Замість куцих штанів з чудернацькими буфами на ньому були звичайнісінькі джинси, а замість сорочки з мереживним коміром – футболка з портретом Мадонни.
І враз дивні, та добре знайомі звуки змусили Ромі підвестися з колін і підвести Джулію:
- Ходімо. Це сирени поліцейських машин. За хвилину тут буде повно хлопців у формі. Сідай у машину, поїхали!
- Ми не встигнемо, Ромео. Вони нас упіймають. Давай руку, побіжимо через ліс.
- Куди ми побіжимо, Джу? Це безглуздо. Там залишилася моя машина. Вони одразу дізнаються, хто господар, і заарештують мене.
- Ні, не заарештують. Ти заховаєшся у нашому будинку і переховуватимешся, поки все заспокоїться.
- Ні, Джу, ні! Я не можу! У вашому будинку? Нізащо! Адже він був твоїм братом... Ні, я залишуся тут. Нехай мене заарештують, засудять до найстрашнішої кари... Я убив твого брата... Ні, не можу повірити.
- Ходімо, Ромі, ходімо, вони вже близько!
- Ні...
Ромі стояв, немов прикипівши до асфальту, не в змозі рушити.
- Ромі, дай руку, немає часу сперечатися, ніколи пояснювати. Ти дорожчий мені за брата, за життя, за смерть, за усе... Я... Я...
Сирени загрозливо переливалися стогоном і свистом уже просто за їхніми спинами. Кілька машин оточили місце пригоди, освітили його фарами.
Вони майже бігли лісом, освітлюючи шлях ліхтариком-перлинкою. І ліс розступався, стелячи їм рівненьку стежку. За спиною утікачів дерева й кущі одразу перепліталися чагарями, непрохідними для тих, хто надумав би їх переслідувати. Сирени віддалялися. Десь за деревами вже вчувався гуркіт автобану. Ромі зупинився, важко дихаючи.
- Джу, стривай, скажи мені, що усе це означає? Невже ти пробачила мені смерть брата? Невже хочеш урятувати?
- Ти не винен, Ромі. Це сталося не з твоєї вини. Тібі опинився на шляху твоєї машини теж не власною волею. До того ж Тібальт... Він... І його не повернеш, а тебе я... Тебе я...
Кінець фрази заглушило рипіння гальм і чмихання величезної вантажівки, яка спинилася, зачарована прохальним жестом золотоволосої тоненької дівчини у джинсах, що наче загубила себе саму на узбіччі цієї швидкісної траси.
У кабіні вантажівки Ромі спробував обняти талію, що відливала золотом так близько, та похмурий погляд водія, який не розраховував на такий широкоплечий додаток до тендітної принцеси і тепер незадоволено косував оком, примусив його припинити демонстрацію ступеня їхньої близькості.
Отут, у відносному спокої і теплі. Ромі нарешті хоч трохи розслабився і почав осмислювати події ночі. Фантастичність, казковість, незбагненність – усі ці атрибути нереальності відносили їх до такого глибинного шару страшного і неможливого, що він заборонив собі заглиблюватися в аналіз і зосередився на фізичному відчутті єдиного зримого й обємного висліду усієї пережитої жахо-феєрії – відчутті плеча дівчини поруч, тепла її порцелянових пальчиків, які потай від водія йому вдалося-таки сховати у свою долоню.
Джулія десь усередині також тремтіла пережитим страхом, болем, хвилюванням, та реальність цього широкого плеча поруч, до якого так хотілося дотулитися щокою, заступала усі несправжності ночі.

- Досить! Не тягніть сцену! Наступний епізод! Більше світла! Скільки можна повторювати – більше світла! Прожектор на дорожний вказівник. Який ідіот написав Верона? Неверо! Неверо! У сценарії місто називається Неверо! Камера!

- Джуліє! Де ти була так довго? Ми з батьком стомилися чекати. Ні, таки дорослі діти – це гірше, аніж гурт малих. Ти десь гуляєш до пізньої ночі, і Тібальта досі немає. А я хвилююся!
- Мамо, я хочу вас познайомити. Це – Ромі.
- Дуже приємно. Але що це значить, дочко? Так пізно...
- Ромі заночує у нас. Його автомобіль поламався. Будь ласка, мамо... Так пізно, йому нікуди іти...
- Гаразд, Джуліє. Я підготую йому кімнату. Але не плекайте ілюзій, юначе. Ваші кімнати – у різних кінцях будинку. А кімнату Джулії я замкну. Дівчата роду Капулетських завжди виходили заміж незайманими!
Мати Джулії, худорлява, з доглянутим обличчям і підтягнутою фігурою, не виглядала на свої літа. За легкістю ходи, за розкішшю ретельно розчесаного на ніч не такого золотого, як у дочки, волосся, їй заледве можна було дати тридцять пять, та за суворо-холодним тоном і рівною, мов стріла, спиною – усі пятдесят. Як вона сказала? “Дівчата з роду Капулетських”?
Джулія побігла у свою кімнату на другому поверсі, не встигнувши навіть словом перемовитися із Ромі.
- Я проведу вас у кімнату для гостей, юначе. Вона поруч з кімнатою Тібальта. – Мати тяжко зітхнула. Спина її втратила на мить свою стрілоподібну стрункість. – Його так довго немає. Я так хвилююся... А де ви познайомилися із Джулією? – І не чекаючи відповіді: – Я так хвилююся чомусь, не можу заснути.

Кімната поруч з тією, до якої вже ніколи не повернеться Тібальт. Хлопець, якого він так випадково, ні, не випадково, бо випадковостей не буває, ні, таки зовсім випадково, убив...
Цієї клямки торкалась іще сьогодні рука, що лежить, холодна й непорушна, на чорній жалобній стрічці асфальту отам, у зачарованому лісі. Оцими килимами зробив свої останні кроки в батьківському домі він, найдорожчий син своєї матері. Матері завжди люблять синів більше, ніж дочок. Он мати й не помітила, як довго не було вдома Джулії. Якихось сто чи двісті років. Невже дівчата роду Капулетських і досі виходять заміж незайманими?
А що йому до цього?
Нічого, окрім тієї дрібниці, що іще цієї ж ночі, а як не цієї, то наступної, він у цьому переконається. У цьому чи в зворотному. Бо він... Бо він кохає цю дівчину. Дівчину з роду Капулетських.
Роду Капулетських... Невже тих самих Капулетських?
Що йому до старої історії багатолітньої ворожнечі їхніх батьків? Він вже й не памятає достоту, що там колись вони не поділили, йому байдуже, що там трапилося і в якому коліні. Це все не має жодного значення. Має значення тільки те, що він, Ромео з роду Монтеньї, кохає цю дівчину.
Він кохає цю дівчину!
Невже отой неспокій, що оселився десь під грудьми і солодко лоскоче порцеляновим пальчиком усередині, невже оте збентеження, той рейвах у думках, отой нестримний стукіт серця і є кохання? Він кохає її?
Неспокій усередині не давав заспокоїтися. Ромі відчув, що не зможе заснути, хоч і дуже стомився. Усі хвилювання, усі привиди ночі відлетіли, залишивши єдине – окриленість усвідомленням того, що він кохає її. Він кохає її! Закричати! Заволати світові!
Ромі прочинив вікно. У кімнату полилися весняні пахощі квітника. Який святковий, радісний запах!
Невже цієї ночі він найщасливіший із людей? Невже його нагороджено найвищою радістю на землі – коханням? Невже отут, неподалік, на другому поверсі цього будинку, живе дівчина, що стала найдорожчим із скарбів? Невже вона може спати цієї весняної ночі, коли молода трава пробивається крізь щойно розморожену сонцем землю, коли розбруньковується туге молоде листя, коли фіалки квітнуть першим, найбагатшим цвітінням!
Десь нагорі дзенькнуло вікно.
Він потім і сам не міг пригадати, яка сила перенесла його через підвіконня, як він пролетів без крил над квітником, обережно, щоб не пошкодити перших фіалок, як знайшов вікно, як опинився під балконом, як спромігся на слова, на які вважав себе одвічно нездатним.

- Її вікно... Як світиться воно
небесним світлом! Джуліє, Джульєтто...
яке імя солодке... Я б його
повторював без краю і без міри. О якби,
якби іще озвалася! Зявись,
о, вийди на балкон і ясний місяць
сховається у соромі за хмару,
бо очі твої світять яскравіше
за зорі і за місяць... О Джульєтто!

- Мені почулося? Чи кликав хтось мене?
Це ти, мій Ромі? Ти не спиш?

- Як можу
я спати ночі дивної цієї?
Ця ніч, що починалася так страшно,
такий дарунок у собі ховала.

- Тихіше, Ромі, годі. Поруч спальня
моїх батьків. Якщо вони почують...
Тебе шукають, Ромі. Обережність
нам зараз важливіша, ніж...

- ...любов?
Нема нічого, що важливіше за любов, Джульєтто.
Не знав я досі, що таке кохання,
а зараз починаю розуміти,
не розуміти, ні, а відчувати...
Якби я міг поцілувати тебе,
руки торкнутись... Золоте волосся
твоє причарувало мене, мабуть...

- Не треба, любий, ні. Усе так швидко...
В мені також пала якийсь вогонь,
і страшно так, і солодко, і сумно...

- Дозволь мені піднятися до тебе...

- О ні, нізащо. Тільки ця стіна
і цей балкон мене оберігає
від кроку у безумство... Ні, Ромео.
Не зараз, не сьогодні. Моя мати
понад усе мою пильнує цноту
і я переконалася сьогодні,
яке це щастя – чистою постати
перед коханим... Ти ж мене кохаєш,
так, Ромі?

- Я? Чи я тебе кохаю?
О Джуліє, мені твій кожен пальчик
жаданіший за вічність! Я кохаю
тебе так сильно, що одне лиш слово –
і птахом я злечу на твій балкон.

- О ні, не треба. Лиш після вінчання.
Лише тоді, тоді і не раніше.

- Звінчаємося зараз. Просто зараз.
Тут недалеко церква. Валентин,
отець святий, одразу нас звінчає,
я попрошу його.

- Не зараз, Ромі. Хоч кілька днів...

- Не можу я чекати!
Ні дня, ані хвилини! Відкладемо
хіба до ранку. Ранок... Як це довго!
Дожити як?

- Дожити аж до ранку...
Засни і уві сні мене побачиш.
І будемо ми разом вже сьогодні...

І враз розмову перебив звук машини, що підїхала до будинку. В нічній тиші, що сповнювала міську околицю цієї вже передранкової години, кожен крок, кожен звук відлунював особливо гучно. І кроки двох людей у формі, кілька упевнених, дужих кроків від машини до дверей будинку, відкарбовані від “перед” до “після”, поділили життя мешканців цього сонного будинку на дві частини: білу паволоку надії на те, що тривожне передчуття виявиться оманливим, і асфальтово-чорну жалобну стрічку певності у незворотності реального.
Дзвінок у двері. Тихі слова. Розпачливий зойк.

- Вони вже знають, Ромі. Я повинна
спуститися до них, щоб разом плакать...
О любий, розлучитися з тобою –
це справжнє горе, горе гірше смерті!
Якби ти знав, як важко покидати
мені тебе... Не чути слів і голосу твого,
не бачити очей і вуст... Помилуй
мене Господь, та я в собі не вільна,
в мені кохання горе переважить,
воно бринить так гучно, що не чує
скорботних слів ні серце, ні душа...
Та я піду. А ти засни спокійно,
тебе тут не шукатимуть, будь певний.

- Мені заснуть несила. Біль і сльози,
і каяття... Хіба заснуть дозволить
свідомість, що забрав життя того,
хто дорогим тобі був братом...

- Про це не думай, Ромі. Знай, Тібальт
мені не рідний брат, а лиш племінник
моєї матері. Ми виросли разом,
але братів сто тисяч
мені тебе одного не замінять.
Ромео милий, соколе ясний,
мій лагідний, мій світку опівнічний,
як солодко на серці... Я любов
пізнала сеї ночі. І тепер я зовсім
інша, ніж була учора...
Я ранку дочекатися не в змозі...
Ромі повернувся через вікно у свою кімнату, яку лише стіна відділяла від колишньої кімнати Тібальта. Повний ніжності, розчулення, рожевих надій у передчутті наступної зустрічі, він сприймав навколишній світ немов через дві стіни – одну з цегли, другу – з власних думок. І ця друга стіна надійніше на першу захищала його від зойків і волань, що супроводжували першу хвилю розпачу родичів, захищала краще, ніж цегла і дуб дверей.
До ридань матері і заспокійливих слів батька незабаром приєднався голосок Джулії, яка й собі повела партію сестри у загальному хорі.
Про Ромі усі забули. Він вагався, чи доречна його поява серед уражених блискавицею звістки родичів, і вирішив, що зараз не варто нагадувати їм про себе та ще й про власну роль у спричиненні усього, що відбувається. Так усім буде краще.
Рожевий ранок, що постукав порцеляновими пальчиками сонця у шибки, не збудив, а скоріш приколисав усіх дійових осіб цієї трагедії. На годинку заснула, наковтавшись заспокійливих пігулок, мати Джулії, що любила братового сина, мов рідного, завмер поруч у неспокійному сні батько. Пішла до своєї кімнати оплакувати втрату чи омріювати надбання сестра.
Та Джулії не спалося. Нічна розмова не давала їй склепити очей. Завтра, уже завтра, ба ні, сьогодні, станеться те, про що думала, що уявляла, про що мріяла. Вона стане дружиною. Саме так, дружиною, а вже потім... Дівчата роду Капулетських завжди виходили заміж незайманими...
Їх повінчає отець Лоуренс. І їхньому містечку Неверо, зовсім недалеко від будинку Капулетських, пишалася красою і скромністю невеличка церква, де правив отець Валентин Лоуренс. Це був притулок усіх закоханих. Отець Валентин, усупереч вимогам церкви, вінчав швидко, без довгих попередніх церемоній. Він вважав за краще освятити спалах кохання шлюбом, аніж згодом покривати шлюбною церемонією вже здійснену дошлюбну близькість, а часом вже й з наслідками, які спотворювали стрункість стану нареченої. Переслідуваний і гнаний, отець Валентин був улюбленцем молоді. Саме йому розповідали дівчата і хлопці про свої біди і болі, саме у нього просили поради.
Полудень, що постукав червоно-жовтими пальчиками сонця у шибки, розбудив і закоханих і заплаканих. Батьки вирішили не тривожити доньку приготуваннями до жалобної церемонії – на її вік горя ще вистачить. А Джулія, скориставшись їх відсутністю, постукала у двері кімнати, де щойно прокинувся від неглибокого ранкового сну Ромі.
- Моя кімната зачинена на ключ, Джуліє. Чекай мене у квітнику, я миттю.
Джулія оглянула себе у дзеркалі і пошкодувала, що не може одягнути білу сукню, як личить нареченій. Нічого, джинси і біла туніка – чим не одяг для такої урочистості.
- Ще білу квітку в коси – і ходім.
У нас весілля. І не думав вчора,
Що зважуся, що вирішу так скоро
І незворотно. Джуліє, ходім.
Іще година – й перед Богом руки
повяже нам благословення дар.
Чому раніше я про це не думав?
Чому зривав плоди напівдостиглі,
а іноді й зелені так безтямно?
І єдність тіл мені чомусь здавалась
не вартою ні роздумів, а ні
картання, ні жалю за перший цвіт,
що непоправно гине, обірваний
недбалою рукою. Чому ж сьогодні
чистота Джульєтти мені небесним
даром видається? Чому для того,
щоб зірвати квітку,
я дозволу Господнього чекаю?
Мабуть, кохання є імя цьому
побожному тремтінню душ і тіла...

- О Ромі, ти не схожий сам на себе.
Чого стоїш у нашім квітнику,
мов у саду Едемськім? Чи тобі
квіток зривать не довелося досі?
Зірви нарцис. Прикрасити волосся
годиться нареченій білим квітом.
Отак! Ходімо...

Джулія вклала рожеві пальчики у долоню Ромі. Йому здалося, що пальчики, мов чарівні перлинки, світяться ізсередини і обпікають. “Вже зовсім скоро, скоро,” – сказав сам собі.

Отець Валентин немов чекав їх. Немов чекав і немов чекав саме їх. Його не здивувала поява хлопця із шаленим блиском в очах і дівчат з вустами кольору щойно достиглої вишні.

- Чи готові ви зєднати свої долі в союзі,
що розлучить тільки смерть?

- О так!

- Готовий. Отче Валентине,
ми просимо звінчати нас уже сьогодні.

- Прагнення достойне. Гаразд, почнімо.
Бачу, нерозумно стояти у кохання на шляху.
Чи маєте обручки?

Ромі, заскочений зненацька, безпорадно глянув на Джулію. Її погляд, також розгублений, за мить уже засвітився упевнено:

- Не турбуйся,
мій Ромі, я знаю спосіб,
як зарадить справі.

Джулія вибігла на подвіря невеличкої церкви, де стара липа тихо розмовляла з кленом, що схилився до неї, заховалася за рогом, щоб ніхто не бачив. Зняла з пальця дівочий перстенець. Зітхнула, згадавши свій день народження минулого року, коли батько подарував їй цю дорослу прикрасу з невеличким смарагдом, поклала на долоню. Витягла із зачіски перлинку-шпильку. Роздивилася. Повернула на місце, витягла іншу. Торкнулася нею персня. Тихо сяйнувши, перстенець поділився на дві тонкі обручки – більшу і меншу, саме за розмірами пальців, котрі мали б обєднати у шлюбі. Отак, на долоні, віднесла їх до церкви.
Ромі навіть не здивувався.

- Слова вінчальні, персні і цілунки,
освячені благословенням Божим...
О Джуліє, на янгола ти схожа
у білому...

- А ти – мов промінь сонця,
о муже мій, мій мужній оборонцю,
моя надіє й славо... І довіку
нехай кохання повнить нас до краю.

- Я буду тобі добрим чоловіком,
і лиш єдина смерть нас розєднає.

- Навіщо ти про смерть? Любов безсмертна,
і ми у ній безсмертні, мій Ромео.

- У вас попереду – кохання довгі роки.
Я зичу щастя вам. Не відайте розлук!

- Спасибі отче! Я собі не вірю. Дружина я...
Ти – муж мій, повелитель і опора...
Так весело і страшно, мов дивлюся
зі скель високих в річку швидкоплинну...

- А отепер скріпіте шлюб цілунком!

- Так важко відірвать мені вуста
від вуст твоїх, моя принцесо горда...

- Так важко і мені... Та мушу поспішати.
Батьки уже, напевно, повернулись.
Моя відсутність викличе підозру.

Будинок родини Капулетських нагадував мурашник – усюди сновигали чоловіки у чорному і жінки у чорних капелюшках із жалобною вуаллю. Джулія потягнула Ромі за руку:
- Ходімо сюди, заховаймося за цим фургоном. Мабуть, усі вже повернулися з похорону. Наш одяг, Ромі... Не треба, щоб на нас звертали увагу.
Джулія знову скористалася перлинкою. Светр Ромі і її власна сукня дістали жалобно-чорного кольору, належно до випадку. Вони викликали на обличчя належний до випадку скорботно-зажурений вигляд, крізь який, правда, просвічували-таки щасливо-закохані очі, і приєдналися до людей, що стримано обговорювали сумну подію.
- А що, убивцю не знайшли?
- Люба, я б не називав це убивством. Прикрий нещасливий випадок на дорозі, таке трапляється часто. Той, кого ви називаєте вбивцею, винен не більше, ніж дерево при дорозі. Він так злякався, що покинув машину посеред дороги і втік.
- Його знайшли?
- Його імя відоме, це такий собі Ромі Монтеньї. З отих самих Монтеньї, що довгі роки ворогують з родом Капулетських.
- Саме тому це слід трактувати як убивство! Чудовий привід – ворожнеча двох родин!
- Тоді незрозуміло, як убивця змусив жертву вискочити на дорогу темної ночі саме перед його автомобілем. Надто вже екстравагантний спосіб убивства! Ні, це випадковість, я гадаю.
- І де ж він, отой випадковий убивця?
- Десь переховується. Поліція поки що не натрапила на його слід.
- А якісь прикмети?
- Відомі, звісно. Зріст 184 см, волосся каштанове, очі сині, особливих прикмет немає. Таких багато. Навіть отой хлопець поруч з тобою цілком підходить!
Пані оглянула Ромі, пильно зазирнувши йому в очі і переконавшись, що вони таки сині. Вдивлялася так прискіпливо, немов звіряла обличчя з фотографією під написом “Wanted” (“Розшукується”). Ромі знайшов у собі сили посміхнутися.
- Вибачте, – зашарілася пані в капелюшку, – за такими прикметами можна заарештовувати кожного третього на вулиці!

- Ходімо, Ромі, у мою кімнату,
не варто їм мозолити очей.
Та й церемонія занадто затяглася.
Вони уже розходяться.

- Досить! Знято! Наступний епізод – кімната Джулії. Беремо аванпланом ліжко... Чорт забирай, що ви там знімаєте? Це що, цнотливе ложе черниці? Тут щойно відбулась бурхлива сцена кохання... Тьху, вже й сам віршами забалакав! Більше, більше безладдя... І заберіть світло. Вечір... Не втручайтеся, я сам знаю, що у Шекспіра все відбувається вночі і зранку. Ви б, одружившись, чекали ночі? Так отож! Фонограму! Спів соловя! Камера!

- Як солодко співає соловей...

- Не соловей, а жайворонок, люба!

- Ні, саме соловей! Який бо жайвір
співатиме вночі?

- Для мене
й опівночі зоря ранкова сяє
з тобою. Замість сонця ти мені,
о Джуліє. Всього лиш
доба минула, як зустрілись ми,
а я без тебе вже не бачу світу.
І ямка на твоєму підборідді,
і права брівка, зведена примхливо,
мені миліша від принад всесвітніх.
Ні місяця, ні сонця мені не треба,
лиш тримати в своїх обіймах стан
і цілувати губи, і груди пестити,
котрі до мене не знали чоловічої руки.

- Одвіку так. Дівчата мого роду
незайманими мужа зустрічають
і чистоту йому у дар приносять
лиш по вінчанні.

- Дівчинко моя!
Я ладен всіх світів скарби віддати
за краплю крові чистоти твоєї.
Цей дар безцінний – щастя запорука
і вірності довічної моєї.
- Не надто вірю вірності словам,
та у моїй будь певен. Я ніколи
тебе не зраджу, любий мій Ромео,
і не покину... Буду, наче нитка,
за мужем стежку всюди вистеляти
мякими килимами насолоди
й спочинку від трудів твоїх, коханий.

- І я тебе ніколи не покину.
Куди ти, люба?

- Зачиню вікно.
Вже ніч і прохолодно... Ні, стривай,
хтось розмовляє

- Хто це?

- Мама й тато...

- Не можу заснути. Думки, спогади. Я так любила Тібі. Що сказав би мій нещасний брат? Не впильнувала, не доглянула... Так гірко...
- І мені гірко від того, що убивця ще й досі не покараний. Переховується десь, негідник. Ромі Монтеньї! З того ненависного роду, з яким ворогували ще мої батьки. Ця родина плодить лише негідників і боягузів, а отепер іще й убивць!
- Але ж поліція начебто натрапила на слід?
- Його бачили десь поблизу від нашого будинку...
- Мені здається навіть, що я сама його десь бачила! Ці очі з фотографії, це волосся... Стривай, а чи не той це хлопець, якого привела сюди уночі Джулія? Господи, якщо це він, їй загрожує небезпека!

- О Боже!
Вона учора бачила тебе. Тікай, Ромео!
Утекти із міста – єдиний спосіб
врятувать життя. У нашому Неверо
закон суворий, Ромі, – смерть за смерть.
Рятуй життя своє. Й моє також.
Бо я, повір, не житиму й хвилини,
якщо з тобою трапиться біда.
Тікай! О ні, залишся! Я не можу
ані на мить з тобою розлучитись...
І я не можу. Ні, іще хвилину, іще один,
останній поцілунок. Іще один... Іще...
Вони ідуть. Вони ідуть. Тікай, тікай, Ромео!
О ні, залишся! Що мені робити?
І рветься навпіл серце. Там батьки...
Матуся... Тато... Ні, з тобою, Ромі!
З тобою, хоч у пекло, хоч у рай!

Кроки на сходах.
- Джуліє, доню, відчини!

- Ромео, швидше. Я стрибну. Не страшно
мені, бо я легка, мов пташка, мов соловей,
що так співа звабливо. Лови! Лечу!

- Пробачте нам, нарциси, не ображайтеся,
ми вернемося скоро і наведемо лад у квітнику.
Тікаймо, Джуліє!

- Хіба нам вдасться пішки втекти далеко?
Батькова машина. Тримай ключа –
перлинку чарівну. Вона двигун ввімкнути допоможе.
Вперед, вперед, Ромео!

- Що ж, до раю.
До раю чи до пекла. Навпростець!

Машина загарчала голодним, довго не годованим тигром, хрипко й зловісно. Двигун завівся від першого ж поруху чарівної шпильки одразу і зрушив важку потужну металеву стрілу з місця заввиграшки. Так само легко повів її дорогою. Десь далеко залишився будинок, батько й мати, що вибігли на ганок. Губи їх ворушилися, вони, мабуть, щось вигукували, але голодний тигр, що ніс їх у своєму череві, рятуючи (?), не дозволив розчути.
- Ромі, ти чудово водиш машину!
- Про таких, як я, кажуть “народився із кермом у руках” Люблю потужні двигуни. Швидкість дає мені насолоду. Відчуття швидкої, потужної і слухняної машини – це як із жінкою...
- Але ж тоді, того разу, тієї ночі, ти не впорався...
- Так. Тоді так вийшло. Це було ніби якісь чари. Не турбуйся, удруге такого не трапиться.
Машина чмихнула двигуном і дивно затрусилась, немов насміхаючись. Джулія нервово здвигнула плечем.
- Ромі, мені чомусь страшно.
- Чого ти боїшся, Джуліє? Машина потужна, ми вже виїжджаємо з Неверо, кілька годин по автобану – і ми вже в іншому місті, в іншому штаті, там нас не шукатимуть.
Машина знову чмихнула і знову затрусилась. І ще – начебто підморгнула комусь лівою фарою.
Ромі справді водив машину на рівні пілота “Формули-1”, вона летіла трасою, немов срібна стріла, підкоряючись кожному його порухові. Йому не потрібно було тримати кермо двома руками, і правиця лягла на коліно Джулії. Машина покрутила носом, наче їй це не сподобалось.
Освітлене навіть уночі шосе, бездоганно рівне і бездоганно розграфлене, мов шкільна дошка, на смуги руху, з номерами доріг на кожній, позбавляло водія можливості схибити, бодай би він і хотів. Тому, коли цілком несподівано, власною волею, автомобіль звернув на якусь вузьку шосейку без номера, Ромі спершу натиснув на гальма.
- Стоп! Зупинися, потворо! Нам не туди! – прокричав він у лобове скло, тихо холонучи від свідомості того, що таке з ним уже колись було.
Машина стиха засміялася у відповідь і навіть не думала стишувати хід, хоч би як водій викручував кермо і тиснув на усі по черзі педалі.
- Джуліє, це знову починається! Це та сама дорога, я впізнаю її, це той самий ліс! Машина не слухається мене! – прокричав Ромі, не приховуючи жаху в голосі.
- Вимкни двигун, Ромі, поверни перлинку!
- Вона не повертається, вона не слухається мене! Спробуй ти, може, тобі вдасться!

- Увага! Поставте на місце дерево! Отой самий дуб, з поламаною гілкою. Статист готовий? Почали!

- Я намагаюся, Ромі, зараз! Машину гойдає, я не можу, не можу!
Машину й справді гойдало, вона наче випручувалася із рук водія, розгойдувалася, мов жива, не дозволяючи Джулії торкнутися перлинки, щоб вимкнути двигун. Цей коктейль із металу, пластику й шкіри відмовився коритися волі людини, яка його створила і керувала на свій розсуд напрямком, швидкістю, часом роботи і відпочинку. Машина вже не мчала асфальтом, а хижо розривала його чорними лапами коліс на клапті. Обабіч дороги мерехтіли дерева, ліс, повний тиші і загадкових звуків. Та над усім – і тишею, і скрипінням сухих дерев, і перемовинами опівнічних птахів панував зараз один звук – пронизливо-глухий, суміш гарчання з хрипінням і сміхом, і тупотіння лап-коліс.
Оддалік зявився дуб з немов переламаною в лікті рукою-гілкою. Він наближався повільно, мов і рапіді, та невідворотно.
- Джуліє, тримайся! Це той самий дуб! І зараз вийде...
Джулія дотяглася нарешті неслухняною рукою до іще однієї перлинки-шпильки, виплутала її з волосся і вже майже торкнулася нею керма, та машину немилосердно гойдало, і це їй не вдалося. А дуб уже випустив чоловіка у білій сорочці з мереживним коміром. Бліде, майже біле обличчя. Чорні, перелякані очі.
- Тібальт, це ти? Тібі, тікай, тікай!
Джулія змахнула-таки шпилькою, але крізь скло чари, мабуть, не діяли.
- Тібі, ні!
Удар струсонув срібну стрілу, що летіла крізь простір, кермована чиєюсь волею. Удар – і тиша.

- Стоп! Знято! Всім спасибі! Вимкніть світло. Всі вільні. До завтра...