- І все ж, кохана, випиймо вина.
Ця ніч – остання, мабуть.
Знаєш, Клео, я не шкодую.
Я прожив життя, в якому все було –
і пил дороги, і кров, своя і ворогів,
і друзі, і легіонів вірність і любов.
Було усе, було – і перемоги
вино п’янке, отрута й біль поразок,
тріумфи величаві й зрада друзів,
усе було. І ти була у ньому –
така прекрасна, і така слабка,
така безстрашна й мудра, горда Клео.
Така любов не кожному дається,
мені її боги послали з неба.
Октавіан дивується, чому я
тебе не покидаю, не рятую
своє життя утечею. Смішний.
Та я віддам і владу, й легіони,
що так Октавіанові потрібні,
за ямку на твоєму підборідді,
за цю брову, піднесену лукаво,
за погляд твій, за очі...
- Недаремно
ми прожили життя. Тепер я знаю –
що вибравши тебе, я вибрала
несхитне, мужнє серце. І ніжне водночас.
Любити здатне. І вірне...
- Мудра Клео, не перебільшуй,
зраджував, було...
- Мій воїне, не в тім таїться зрада,
що поцілунки ти даруєш радо,
що в повені вина свою могуть
і силу чоловічу, голос плоті,
тамуєш з іншою. Це зрадою
назвуть людці, в яких про марне клопіт.
Не зрадив ти мене у головному –
коли Октавіан, Римерія і світ
війну оголосили не тобі,
а тій лихій чаклунці іноземній,
якою всі й донині уважають
мене, царицю з роду Птолемеїв,
тоді не зрадив ти. У цьому вірність
твоя у вічності.
- Що це за звуки, Клео?
Неначе свято – музика і співи,
хтось б'є у бубон, хтось співає гучно
таких веселих, радісних пісень,
немов під час нестримних вакханалій,
коли сатири скачуть козлоногі,
а вакханки свої вінки розкішні розплітають,
сміється натовп, люди всі радіють
і п'ють вино і флейти виграють...
Що діється?
- Ірадо, Харміоно,
що там надворі, що за неподобство?
- Я зараз запитаю, що за шум,
пресвітла пані. Повернусь за хвилю.
- Здається, затихає шум... Пісні,
і музика, і вигуки, і танці
мов віддаляються. Затихло місто. Вранці
останній бій. І вирішиться доля...
- Що, Харміоно, що тобі сказали?
- Моя пресвітла пані,
верховний жрець, ні, ні, не можу повторити...
- Харміоно, спокійно говори.
Ніщо не може ані злякати, ані здивувати
обох нас. Правда, Антію?
- Пресвітла пані, та ж верховний жрець
сказав, що дивні звуки чув він також.
Це залишає місто бог Діоніс,
веселощів, вина, любові бог!
- Мій бог. Мій бог. Мій бог мене залишив.
Залишив... Що ж, це знак,
це прикрий знак поразки.
І вона не перша. Покинули нас боги вже давно.
- Ні, Антію, мій бог мене не кинув.
Зі мною ти. І що б не сталось завтра,
не змінить це років, прожитих в щасті.
Світає.
- Наш останній день. Останній бій...

Останнього бою не було.
Центуріони Антонія здали військо без бою. Армія Октавіана увійшла в Олександрію.