Донечку назвали Яриною.
Або – Ярунькою.
Або – Ярусею.
Яр-Ярило.
Ярилом у слов’ян починався рік.
Jaro – чеською «весна», jarost – «весняна свіжість», «бадьорість».
Ярова пшениця – та, що засіяна навесні.
Наша Яринка й справді схожа на весну.
А точніше – на малесеньке веснятко.
Яринчине волоссячко – сніп вранішнього проміння. Оченятка – чисте небо. А щічки ледь-ледь рожеві, наче обрій на початку світання.
У Яринки, у Яруньки («Ярунька» римується з «брунька») – сила для росту. Рученьки й ніженьки міцні й зовсім не тоненькі – повні сили для довгого й щасливого життя.
Яринка любить усміхатися. Любить усміхатися сонцю, бадилинці, камінчикові – усьому, що приверне її допитливий погляд.
Коли плаче Яринка – боляче всьому світові. І дрижить чисте голубе небо, і схлипують укриті хворобливо-блідозеленими бруньками дерева. Плачуть разом з нею.
І мені хочеться пригорнути її, втішити, розповісти їй добру казку, заспівати найніжніших пісеньок, які будь-коли писалися чи будуть написані.
Хочеться вчити її читати. Читати з вічних літер – літер сонця, неба, землі й води.
Яринка здібна, вона зуміє. Вона – Весна, а весна – всьому початок.
Яринка – найлюбіша й найбажаніша дитина у світі.
Бо чекала на неї я, а народили її інші.
Цих інших я не можу охрестити ніяк інакше, окрім як «інші».
Вони ніколи не зрозуміють, що це таке - материнська любов.
Вони кричать на Яринку, на мою блакитнооку лялечку. Хапають за платтячко: «Не лізь!» І згасає сила у повненьких рученятах і ноженятах.
Вони кажуть: «Мовчи, коли говорять старші!» І тьмяніє чисте небо в її оченятах, і наповнюють слізоньками-хмарками: «Чого розрюмсалась? Ти вже велика!» І те «велика» муляє дівчинці, як одежа, більша на два розміри.
Яринка ще не знає, що батьки іноді виховують своїх дітей так, щоб діти їм не заважали.
Не заважали жити своїм звичним життям.
Її оченятка широко розкриті, її тільце повне соків землі, які так хочуть вирости у щось надзвичайне.
От тільки у що?
Яринка не може цього знати. Вона ще мала.