Вересень вітає нас стиглими китицями винограду.
Їх багато, багато, багато!..
Вони важкі.
Вони прозорі, мов бурштин, і солодкі-солодкі!
Як твій поцілунок.
Вони – високо, їх не дістанеш.
Але як же ваблять масивні ґрона, ніби навмисне повішені на чужі вікна! Від них віє сонцем; у дозрілих ягодах блищать коштовними каменями залишки тепла.
Намисто щедрої осені чарує і дратує.
Як його нелегко зірвати!
А хочеться!
Нарешті ми знайшли вихід.
Який?
А, вам скажи! Це наш секрет. Якщо розповім, ви теж навчитесь ласувати соковитим бурштиновим намистом. А воно наше, наше, тільки наше!
Жадібні до чужого...
Виноградна китиця звисає з твоїх долонь. Така велика...
Навіть шкода зірвати ягідку.
Крізь прозоре еліптичне тіло кожної намистинки видно чорну розпливчасту крапку – кісточку.
«Спробуй», - дозволяєш ти, бо й сам боїшся позбавити цілісності осяйну коштовність лози. Моя рука простягається до ягід – і відсмикується назад.
Ні, не можу. Ягідок шкода...
Другу китицю обібрати легше. Не так шкода...
Просто п’янієш від виноградного соку.
А ще – від кохання.
Лоза шурхотить лапатим зеленим листям, а на тонесеньких, ніби електричні проводи, гілочках нагромаджуються величезні пухирці винограду.
Я помітила – його китиці схожі на людські легені.
Ну то й що? Адже вони теж дихають.
Нарешті я відділяю малесеньку ягідку від її «товариства». Тепер вона самотня. Сам на сам із моєю рукою.
Я заплющую очі й кладу ягідку до рота...
Обережний натиск язика – і ось розливається ротовою порожниною чудодійний сік, п’янкий сік – то я розкусила це маленьке диво.
Смачніссімо!
Ми безсилі перед чарами винограду.
Ти теж із задоволенням прицмокуєш, мружишся... Ти, ніби сніжинка, танеш від сонця.
Так, бо кожна виноградинка чимось нагадує сонце.
Солодка спокуса вересня.
Солодка до болю, до запаморочення.
І так їх багато, цих китиць, так багато, багато, багато!..

Ось чому, коли я лежу в лікарні, ти приносиш мені виноград прямо до палати.
У автокатастрофі я зламала щелепу – і тепер не можу їсти, лише пити.
Лікарі кажуть – місяць-два – і все стане на свої місця.
А китиці такі лискучі, такі солодкі, такі привабливі!..
І так хочеться спробувати! Я не можу чекати, коли ж станеться те, що обіцяли жерці Гіппократа.
Бо це занадто довго. Виноград відійде.
Твої руки творять звичайне диво.
Склянка повна густого золотавого виноградного соку.
Ти повільно й обережно підносиш склянку до мого рота.
Сік повільно розчиняє мою сутність.
Це він виліковує мене від депресії. Це він повертає мене до життя. Я вірю, що обов’язково одужаю.
Щоб не втратити свій виноградний рай.
Я живу спогадами.
А коли засинаю, бачу один і той самий сон.
Вересень. Чужий будинок.
Над нашими головами – десятки, сотні виноградних китиць…
І тисячі ягід.
І я знову щаслива!