Легітимація українського андеґраунду. «Депеш Мод» як «Modern Talking» Сергія Жадана

Текстами своїх рельєфно акцентованих поезій і густо акцентуйованої прози Сергій Жадан виконує так давно затребувану соціодуховну місію — знімає чи не найдраматичніше і чи не найспоконвічніше протиріччя людського єства: між тим, що думається і як промовляється, що насправді переживається та як це реально знаходить власне вираження (в побуті, поведінці, внутрішніх і зовнішніх інтенціях), між тим, якою людина є «для себе» і якою вона постає «для всіх».

Він показує людські натури, характери у граничній цілісності — «на людях» вони так само шокуюче, відверто розхристані, як і наодинці з собою. Він зображує їх без котурнів та вуалі, без гриму й ретуші — у достеменній оголеності, психологічній «роздягненості», що спочатку (проте лише спочатку, без «включення» інтелектуалістського об’єктивізму) може викликати відчуття-припущення гіпертрофованого моделювання життя. Він змальовує життєві реалії такими, якими їх ми переважно не бажаємо (не готові, не спроможні, не маємо духовних сил) сприймати, бачити, усвідомлювати — у річищі ціннісної парадигми, що її доцільно визначити як backside of the moon, і зазирає за той самий «зворотний бік місяця», виявляючи та проливаючи світло на приховану площину людських взаємин, поривань, сутності.

Тексти Сергія Жадана виконують функції, що їх поклала на себе андеґраундова культура — одна з «найальтернативніших» альтернатив протестної свідомості та нонконформістського духу.

Практично всі атрибути й «брендові» якості андеґраунду втілені у Жадановому прозовому тексті під назвою «Депеш Мод», який належить до ще однієї української версії цього художньо-мисленнєвого напряму.

Спочатку про те, з чого зазвичай не починаються традиційні (або внормовані, відрегламентовані, стандартизовані — на вибір) літературознавчі студії — з жанру книжки, який по-андеґраундовому прикметний своєю невизначеністю.

Титулка книжки передбачливо не містить жанрової позначки, оскільки «Депеш Мод» належить до текстів, поліінтерпретаційних в усіх сенсах. Він може бути потрактований як довге, надто довге оповідання, що складається з численних мікросюжетів, — своєрідне long story in tales; спроможний оцінюватися як повість (до речі, саме під таким жанровим визначенням цей текст друкувався у 7 — 8 та 9 числах «Березолю» за 2004 рік); а може претендувати і на статус роману (що, між іншим, заявлено на зворотному боці палітурки).

Кожна з цих жанрових характеристик може бути підкріплена достатньою аргументованістю, що водночас аж ніяк не виключає віртуальної обґрунтованості інших жанрових визначень. Урешті, поняття жанру стає дедалі суб’єктивнішим і суб’єктивізованішим: нині будь-які речі, процеси, явища все частіше постають не такими, що ними вони є за своїми іманентними прикметами-ознаками, а такими, якими їх назвуть. Форма стає критерієм суті. Й це — одна з найвизначніших рис нашої доби.

Сюжет у «Депеш Моді» — пошук трьома приятелями ще одного «зі своїх», щоб передати йому термінове родинне повідомлення — виступає умовним прийомом і формальним приводом для розгортання фрагментів і сценок «неформально молодіжного» життя-буття, подати його таким (концептуально непривабливим, натурально разючим і натуралістично нокаутуючим), щоб ті, хто звик до «естетичної» (або усталеної, ушаблоненої, стереотипізованої — вибрати за уподобаннями) літератури, відчули й пережили більше, ніж здивування, шок і кому, разом узяті.

«Депеш Мод» — це різновид літературної кориди, у якій автор виступає майстерним і вправним матадором, уражаючи (майже у прямому сенсі) сталі й незмінні, отже, не сучасні, за його естетичною концепцією, уявлення про мистецтво.

Парадигма персонажів у книжці є небагатою: новітня проза, схоже, не спеціалізується на надмірній «панорамності» характерів та великій кількості персонажів. Серед дійових осіб, навколо яких обертаються основні події (чи навіть так: які обертаються навколо основних подій), — Собака Павлов (додам, один із найколоритніших і найпослідовніших представників молодіжної субкультури), Вася Комуніст (ну, цим усе сказано), Карбюратор (у тексті він ще згадується як Саша Карбюратор, але автор цим дещо «оцивілізованим» іменем не зловживає, і цей персонаж зазвичай характеризується як просто Карбюратор, тому що «купив собі підручники зі схемами й описами автомобілів і спробував у всьому цьому розібратись» і «почав він, як неважко здогадатись, із карбюратора»), а також персонаж-розповідач, який тривалий час залишається безіменним і якого в одному з діалогів називають гранично стисло — «Жадан». Між іншим, саме він — персонаж на ймення Жадан належить до найбільш рефлексивно цікавих та самобутніх, схильних до максималістськи загострених і бунтівних філіппік.

Ще є ситуативні, чи то фрагментарні, але не менш колоритно (або ж, за авторською стилістикою, «прикольно») названі персонажі — Вова і Володя (це так вони проходять у тексті — завжди у парі й саме у такій послідовності: спочатку йде «Вова», а за ним «Володя»), Какао (він же Андрюша), який кваліфікується у тексті як «донбаський інтелігент», оскільки «його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті», а ще Чапай, який «мешкає в майстерні при заводі» (він ще подається як Чапай-джуніор, оскільки в нього, про що можна здогадатися, був Чапай-тато). Жаданові дійові особи є цілковито емблематичними, і їх учинки, дії немовби «вдягаються» у їхні імена-позначки.

Сергій Жадан із вибагливою і вишколеною послідовністю підкреслює андеґраундову харизму своїх персонажів, яка притаманна їм, так би мовити, «з голови до п’ят»: вони постійно стурбовані пошуками «водяри» (це, до речі, у них одна з найбільш частотних і найкультовіших лексем), звісна річ, тішаться, коли знайдуться «бухло», «пузир», «флакон», зазвичай бувають «вгашеними», не дивно, що полюбляють «побухати», «похмелитись», шукають «бабки», яких у них, зрозуміло, ніколи не буває, ще полюбляють, щоб було «на рило», не проти, щоб урешті-решт їх «відкачали», і вже зовсім не люблять «мінтуру» (а хто, втім, її любить? може, сама «мінтура», та й та, здається, не завжди), яка може їх «загребти» (ну, це ще півбіди, головне — щоб або нормальними, або взагалі звідтіля вийти), а також зі смаком послуговується небагатослівним, але від цього не менш виразним, молодіжним сленгом у стилі «кльово», «завал», «круто», «прикольно», «запара», «стрьомно» (тут дуже доречно буде поставити заїжджене «тощо»).

Мова персонажів «Депеш Моду» безкомпромісно адекватна «натуральному» життю, поданому зі смаковитою укрупненістю, концентрованістю, експресивними фарбами-мазками, без будь-яких елементів художнього візажу. Дійові особи не надто церемонно ставляться до слів; а саме слова, за концепцією тексту, є істинними речниками життєвих реалій, які, в свою чергу, й зовсім не церемоняться із Жадановими героями.

За традицією андеґраундової культури, персонажі оповідання (повісті, роману) Сергія Жадана переймаються важливою справою — себто нічим не займаються, точніше, переймаються тим, що, як говорили у форматі минулого століття, «шукають себе»: «Нам усім по 18—19, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами... Робити нам, за великим рахунком, немає чого, хоча у кожного свої стосунки з дійсністю...» Ось тут і приховано сутнісні виміри Жаданового тексту: в ньому якраз і передаються, зображуються, відрефлексовуються «стосунки з дійсністю» низки молодих людей, які дуже рано відчули й зрозуміли, що справжнім, достеменним у духовному і зовнішньому соціумі є не синопсис «правильних» тез та істин, а те, що можна назвати антипочуттями, антисвідомістю, антижиттям.

Текст під назвою «Депеш Мод» — це монтаж історій та пригод, у які встряють, влипають, втрапляють персонажі цієї книжки та які просто переслідують дійових осіб Жаданової субреальності; це картинки з життя молодих «неформалів», це по-афектному натуралістична графіка емоцій, поривань, звичаїв, властивих представникам молодіжної субкультури початку 90-х (події у книжці Сергія Жадана відбуваються впродовж кількох червневих днів 1993 року); це перипетії дисонансів і дисгармонійних виявів, емоційних загострень і вибухів у ментальності, психології та свідомості молоді (принаймні певного її прошарку, який чисельно є не таким уже й малим).

«Фішкою» концептуально й феєрично андеґраундових персонажів (і, відповідно) тексту Сергія Жадана є «мат». Так-так, у сенсі — ненормативна лексика, хоча чому ж вона ненормативна, якщо без неї не обходяться майже всі, точніше, майже всі без неї просто-таки не можуть обійтися: влада й ті, хто до неї з якихось причин непричетний; чоловіки й представниці так званої слабкої — себто єдино по-справжньому сильної статі; дітлахи, підлітки й ті, хто «перебувають на заслуженому відпочинку»; люди з елітарною і незавершеними видами освіт.

Та й узагалі тотальність і всюдисуща владність ненормативної лексики є «найродзинковішою родзинкою» нинішньої доби, своєрідним моральним імперативом її розкомплексованості й розгерметизованості. Ця лексика набула майже культового поширення, суттєво трансформувала й розширила діапазон свого функціонального впливу, «об’єднавши» — що ж, давно минув час називати речі своїми іменами і визнавати, що бувають і такі аспекти єдності — різні соціокультурні прошарки й верстви, культури й нації.

Та й, до того ж, у книжці Жадана «мат» якраз і виступає найчеснішою мовою, що стирає межі між внутрішніми і зовнішніми виявами людської сутності. «Мат» — це справжній і натуральний drive «Депеш Моду», що фрагментами доводить його тональні й сенсові обертони до дзвінких crazy виявів, до феєричного мистецького екстазу; це найбільш природний і вмотивований sound track цього прозового тексту, що увиразнює й емблематизує його андеґраундову колористику.

На «ненормативній лексиці» (ну й придумали ж колись евфемізм!), на її відвертості, соковитості, тоніці й тонічності, а заодно ще й фонічності (а що, цікава тема для дослідника андеґраунду, або для інтерпретатора андеґраундової реальності, або ж принаймні для «художника андеґраундового слова» — фоніка й культурософія «мату», вважаю, звучить незле) побудовано чимало сценок і сторінок книжки Сергія Жадана. Врешті, «Депеш Мод» постає прозою охудожненого «мату» (себто такого, який уводиться у реалії художнього ґатунку або виявляє свої певні, хоч як це парадоксально прозвучить, художньотворчі струмені) й написаною в річищі образно-естетичної кодифікації «мату» як реального, проте поки ще фактично не легітимізованого явища культури.

Й ще одне, мабуть, парадоксальне спостереження: найдотепніші фрагменти книжки засновані саме на «ненормативній» лексиці. Без експресивності, ейфорійності та екзальтованості брутальної мови, стилю це був би якісно зовсім інший текст, який, імовірно, міг би пройти практично непоміченим. Текст Сергія Жадана є спробою новохудожніх пошуків (іронії тут не варто відшукувати: художність є якістю багатоскладовою та структурованою, динамічною та еволюційною) в тому просторі, що його українська література ще ретельно й системно не опрацьовувала.

«Депеш Мод» — це текст-action, що довершує реформацію мисленнєвої тектоніки у напрямі вільних мистецьких цінностей; це текст-message, що задекларовує концептуальну відмінність новітнього образно-художнього мислення від тієї досить дистильованої поетики, що була домінуючою ще років двадцять-тридцять тому; це текст-frame, що виявляє одну з можливих моделей нової естетичної цінності; це heavy metal української літератури, що засвідчує її тяжіння до найширшого розмаїття форм самовияву та самовиявлення, до розвою за суто іманентними, а не зовнішньо регульованими законами.

Сергій Жадан — цей free man української літератури — виступив у «Депеш Моді» досвідченим і кваліфікованим текстмейкером, який орієнтується у мистецтві лише на один принцип — на king-size і не перший рік приміряє поступ «королівського розміру», що відчуває і знає, якими мають бути постава і дух слова новітньої доби, засновані на акультурації узвичаєної системи мислення прийомами та ідеологією постмодерну й андеґраунду, на граничній адекватності й деромантизованості погляду, що формують семіотику та семіологію нової художності.

Стиль «Депеш Моду» є жорстким, як спартанський дух, суворим, як домармуровий Рим, оголеним у власній експансивності, як походи вікінгів, насиченим внутрішнім і очевидним болем, як страждання гугенотів, відвертим, як штикова атака, сповненим екстриму й екстремальних виявів, як змагання альпіністів, розкутим, як промови дисидентів, безжальним, як бої «супеваговиків».

Утім, «Депеш Мод», попри усю його «завантаженість» концентрованою експресивністю, не доцільно сприймати надто буквально й з абсолютною «серйозністю». Це, окрім усього, ще й текст-game, у тому вимірі, що постає широкою метафорою сучасного життя, що містить фрагменти ексцентрики, пародіювання, «чорного гумору» (які теж є ознаками ігрового начала), це текст, що не виключає зміни мистецького амплуа й може слугувати основою для явлення письменника у новій, можливо, зовсім не передбачуваній іпостасі.

«Депеш Мод» — це найновіший «Modern Talking» (зрозуміла річ, не у сенсі колись «хітової» поп-групи, а в буквальному сенсі — «сучасна розмова», дещо ширше — «сучасний стиль») його автора, який цим текстом фактично завершив легітимацію українського андеґраунду — ментально-мисленнєвого явища, що воно є виявом повноти, концептуальної сформованості будь-якої національної культури й останнім часом ожило та, схоже, прямо-таки забуяло на нашому культурному ґрунті.

Дзеркало тижня / людина / культура
http://www.dt.ua/3000/3680/51015/
№ 33 (561) 27 серпня — 2 вересня 2005