Журнал „Дніпро”, 1993 р., №4-6 (однією книжкою)

Юрій ГУДЗЬ

СКАЖИ НАМ ПРО ЛЮБОВ…

ОПОВІДАННЯ

Чутка, що Грицько Маринин вже третій тиждень не злазить з горища, нікого до себе не пускає, навіть жінку свою, особливого здивування в селі не виклика¬ла,— не злазить, отже, має на те свою причину, не пускає до себе жінку, то, може, відкопав за хлівом прихованого від нього повного бутля і наодинці з ним, не поспішаючи, розводить на горищі зелених і хвостатих антипків.
І ще була одна обставина, яка мимоволі допомогла такому несподіваному, наприкінці доживання п'ятого десятка, усамітненню.
Мабуть, кожна третя нова хата в Немильні мала під собою фундамент, закладений його руками, стіни, зведені і оштукатурені ним. Зроблені ним вікна надавали будинку вигляду розумної і живої істоти з поглядом, зверненим на дорогу. Та в селі вже років шість ніхто не починав будуватись. На його околи¬цях, ближче до лісу, ставало все більше порожніх хат, нашвидкуруч осліплених прибитими на вікна дошками. Тому ніхто не рвався спускати Грицька на землю — нагальної потреби в його талантах муляра і столяра не було.
Надходила зима, і цілорічна втома, приглушена смердючою бурячихою, ро¬била людей байдужими до всього, навіть до власного життя. А глуха пізня осінь довершувала шелестом тягучих дощів одноманітний плин забуття. Ця непевність у зміні природних літургій породжувала тривогу, недобрі передчуття.
Вже потім, з розповіді брата, я дізнався, що все почалося значно раніше.
У тій бригаді, яка наприкінці літа розвалювала старий клуб, був і Грицько Маринин. Ламали швидко і вміло. Скинули прогнилий шифер, над вечір розбили крокви.
Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої тільки що зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі.
— Завтра почнем стіни валити,— мовив втомлено, ні до кого не звертаючись, Гриць, ніби у відповідь своїм вечірнім думкам. Він думав про те, що в селі тільки старі люди ще пам'ятають, скільки дубових дилів у ці стіни взято з поваленої сільської церкви Святої Покрови, скільки страхів було тоді на селі — ранньої осе¬ні тридцять п'ятого року. Навіть відчайдушні активісти боялись лізти на бати, скидати з них хрести. І коли уповноважений з піною на губах почав кричати щось незрозуміло люте до людей, хапаючись правою рукою за бік, де нижче кишені висів колись маузер, тоді з натовпу вийшов німий Захар і ще двоє. Обв'язавшись вірьовками, полізли вгору. І не було на їхні голові ні блискавки, ні грому. Мовчали люди, мовчали собі високі небеса. Тільки десь в глибині на¬товпу приглушено голосила жінка.
Тієї осені йому виповнилося п'ять років. Піднявши до неба голову (долоня біля очей, щоб не сліпило сонце), він дивився, як летіли донизу хрести, як лежа¬ли потім в запиленій траві, оберігаючи в своїй позолоті тріпотіння тонких павутинок бабиного літа.
Люди ще довго не наважувались танцювати в колишній церкві, перетвореній на клуб. І справді, страшнувато якось вибивати закаблука там, де раніше відправ¬ляли померлих, вінчали молодих, хрестили дітей, і бачити на місці вівтаря три¬буну, обтягнуту червоним ситцем.
Пізніше призвичаїлись. Колгосп набирав силу, і люди мусили звикатись ще й не з таким. Було вже не до танців, та й музики сільські пропали — їх вислали з села як одноосібників.
Коли через рік помер німий Захар — раптово і невідомо від чого, а трохи зго¬дом на цвинтарі закопали одного з його підручних,— на селі подейкували, що тут не обійшлося без втручання нечистої сили. На відновлення справедливості Богом вже мало хто надіявся. До того ж пригадали: церкву починали будувати козаки, вислані сюди, на піски, в ліси, царицею Катериною. А серед них, напевно, були характерники, які можуть і з того світу вступитись за спаплюжений храм.
Дід Славець розповідав, що саме ті вигнанці, прибувши не з власної волі на нове місце, перш ніж ставити для себе хатини, почали зводити оселю для душі. Для стін возили сосни і дуби, а на підвали притягли такого величезного дуба, що, дивлячись на нього, може, хто й догадувався, чому їхні пращури не будували храмів: біля кожного такого дерева можна було творити молитву і сподіватись, що вона дійде до суворих лісових богів. Пізніше цього стало замало. З часом в лю¬дях все більше вкорінювалось прагнення до єдності — не тільки з самим собою і з ближнім своїм, а з цілим світом, всупереч кривавій безглуздості нескінченних поєн, крикливому патріотизмові тиранів-самодурів, всупереч різним геніальним мучителям людини.
Переселенці ще до першого снігу докінчили будову, і приїжджий священик ба¬тюшка Хрисанф освятив її, і дістала церква ім'я Пречистої Покрови. Біла і світла, немов наречена, стояла вона поміж землею і небом, і всі страшні десятиліття, що проносились над нею, не могли збавити того тихого світіння. І все ж...
Перетворена на клуб, церква простояла недовго. Восени сорок третього німці спалили село, і вціліле від пожежі дерево розтягли люди. Те, що залишилось, пішло на поставлений вже після війни новин клуб. Тепер прийшла і його черга. Завтра почнемо валити стіни. А поки що можна перевести дух, відчути заспо¬кійливий дотик вечірньої прохолоди. Навпроти нього запилені шиби вбирали багряний потік призахідного сонця, і тіні віконних хрестовин на стінах нагаду¬вали червоні китайські печаті з глибоко врізаним ієрогліфом повноти буття. Ніхто з втомлених людей цього не бачив. Прихилившись плечем до причинених дверей, Гриць дістав з кишені зім'яту пачку «прими», запалив цигарку. Крім зали, де крутили кіно і проводили збори, клуб мав ще дві кімнати. В одній із них була бібліотека, а в іншій, навпроти, колись проводили репетиції шкільного духового оркестру. Саме там незабутній капельдудка Петро Сергійович Бандура кричав веселим, напівтверезим голосом: «Тягни «до»! «До» тягни, дурню!» — і, розмах¬нувшись, бив по наших пальцях дерев'яним стеком — він слугував йому за дири¬гентську паличку. Потім, зморений, сидів на лавці біля високого розквітлого куща бузку, витирав носовичком піт з чола, посміхався і розпопідав нам про свої при¬годи в загонах СМЕРШу.
Двері в цю кімнату були також відчинені. Грицько заглянув туди і побачив біля вікна купу книг, звалених прямо на підлогу, засипаних упалою зі стелі глиною. Більшість із тих книг було вже списано за давністю, частина потрапила сюди за індексом забороненої літератури — після від'їзду авторів за «бугор», а решту бібліотекарка просто забула під час переселення до нового Будинку культури.
Йому раптом стало сумно — стільки книг занехаяно, нікому не потрібно. За все своє життя він не прочитав і десятої частки тих книжок, що валялись тут, на підлозі. Взяв одну з них, здмухнув пил. Назви прочитати не встиг. Знадвору почулися голоси хлопців з бригади, знервовані, нетерплячі:
— Гриша, де ти там? Давай скоріше, а то Грубер магазин закриє. Сьогодні ж пиво свіже завезли...
Книжку він поклав на підвіконня, щільно причинив за собою двері.
— Та підождіть!.. Вже йду...
Вночі довго не міг заснути. За вікнами час від часу чулося глухе гупання — падали яблука. В листі дерев шумів вітер, і так само незатишно було на серці. Обережно, намагаючись не розбудити жінку, почав пробиратися до дверей. І все ж почула! У нього за спиною почувся приглушений темрявою голос:
— Носить тебе нечистий... Звечора надудлиться, а потім шелепає по хаті всю ніч, лазить, як мара... Щоб ти смоли гарячої напився!
Останнього побажання він вже не почув. Зачинив за собою двері і на повні груди вдихнув прохолоду вересневої ночі. Пахло зів'ялим картоплинням, житньою соломою. В клуні знайшов мішок і понад ставом попрямував до клубу.
Темний, без даху будинок насторожено впустив його в себе. Навпомацки знайшов двері в кімнату, де лежали книги, відчинив... Світло сірника розширило замкнутий простір кімнати, і Грицько побачив, як по стінах метнулись чорні тіні крил. Крізь широкий отвір на місці колишнього вікна в нічну темряву вищезла пара кажанів.
Сірник погас, але вогню Гриць більше не запалював. Швидко накидав повний мішок книг, звалив його на плечі і вже вдома витяг свою здобич на горище.
Обережно беручи до рук кожну книжку, складав їх у стару дерев'яну скриню. Наступного дня, опісля роботи, зайшов в сільмаг і викупив собі кишенькового ліх¬тарика, кілька батарейок до нього. Вдома сказав жінці, що спатиме на горищі, бо в хаті душно. На сіні примостив кожуха, увімкнуь ліхтарика і підняв віко скрині.
Першою до його рук потрапила книжка, назву якої він не встиг прочитати тоді, перед походом на пиво. Гриць впізнав її по м'якому дотику зеленої обкладинки. Видно, хтось давно, рятуючи книгу від руйнування, а, може, сподіваю¬чись врятувати самого себе, старанно і з любов'ю поновив обкладинку, підклеїв сторінки. На одній із них промінь ліхтарика вихопив з темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу.
У вузькій затоці погойдувався на хвилях кораблик. На берег сходили люди, обережно ступаючи по землі, за собою вели чудернацьких двогорбих істот. На палубі, звісивши голову, стояв білий слон. Він був зовсім невеликий, менший за верблюдів і нижчий від людей. Піднятий хобот, насторожені вуха жадібно вби¬рали запахи і звуки невідомої землі. Мабуть, йому також обридла морська одно¬манітність. А вгорі, розіпнуте на дерев'яному перехресті, над людьми і тварина¬ми тріпотіло вітрило, таке ж біле, як слоник біля нього.
Пришельці стояли перед мурами міста — зубчаті кам'яні стіни, вежі з вузь¬кими бійницями. Їм назустріч крізь відчинені ворота виходило двоє сивобородих старців. Один із них, вдивляючись в гостя, що стояв попереду інших, вказував на нього рукою, безмовно запитуючи: «Хто ви і звідки, люди добрі?», а той, при¬клавши праву руку до серця, відповідав йому покірним і чомусь трохи сумним поглядом.
Обличчя і жести людей, голови тварин за їхніми спинами, дерево на березі затоки, трава під ним — усе було сповнене почуття дивної урочистості, настроєм тихого свята.
А весь малюнок об'єднувало темно-синє небо, донизу воно світлішало, зли¬валося з кольором морських хвиль, і вже не можна було розрізнити, де кінчається море, а де починається небесний простір.
Гриць подумав, що колись і сам знав той давній святковий настрій, але з тих пір проминуло стільки невблаганного часу, заповненого важкою безкінечною працею, що все забулось.
Він перегорнув ще одну сторінку і прочитав назву: Марко Поло «Книга про розмаїття світу». За хвилину перед тим, як непереборний сон склепив йому по¬віки, ще встиг прочитати: «Царі й імператори, королі, герцоги і маркізи, лицарі, і громадяни, і всі. кому хочеться дізнатися про різні народи, про розмаїття країн світу, візьміть цю книгу і почніть читати: ви знайдете тут незвичайні дивовижі... А щоб книга наша була правдива, істинна, без будь-якої омани, про бачене го¬воритимемо в ній як про бачене, а почуте виповімо як почуте; кожний, хто цю книгу прочитає чи послухає, повірить їй, бо все тут правда».
Днів зо три Грицько нагору не піднімався. Приходив з роботи пізно ввечері і такий втомлений, що на читання вже не ставало сил. Ковтав кілька теплих кар¬топлин з молоком і падав у провалля важкого сну. Тими днями вони саме по¬чали закладати фундамент під новий корівник, а після всього треба було йти мурувати льох до агронома — причепився, не підмовиш. Коли випадав вільним час і змога подумати над прочитаними словами, він раптом пригадував, що вже чув колись про книгу, в якій була в с я п р а в д а... Дід, коли ще був живий, показував йому, малому, товстезну, в чорній шкіряній оправі книжку. Він привіз її з японської війни, взявши як дар від важкопораненого уральського козака, старовіра Осипчука Мар'яна. Дід розповідав, що саме від нього він вперше по¬чув про Біловоди, царство правди, яке Мар'ян і з ним ще двоє станичників марно шукали цілих три роки по всьому білому світу. Завдяки йому дід навчився читати, міг розуміти й старослов'янське письмо. В книжці говорилось про те, як живуть люди в Біловодах, далекому царстві правди, що в них там за порядки і звичаї.
Читав її дід тільки по великих святах: на Різдво, Великдень, Трійцю... Повільно водив пальцем по сторінці, урочисто вимовляв кожне слово. В буденні дні, замотану в полотняний рушник, зберігав її за образами, відповідно до пори року. За Спасом вона була всю зиму і початок весни, до Великодня: Варвара Ве¬ликомучениця мала книжку протягом літа, а Миколай Чудотворець охороняв її, поминаючи з ранньої осені і до першого снігу. А там життя виходило на новий круг. Здавалося, що всі зміни навколишнього світу залежать від переміщення книги по колу трьох ікон, і якби дід забув перекласти її на нове місце, то час би зупинився, за вікнами була б вічна зима чи безкінечна задушлива спека і життя втратило б принаду оновлення, бентежного очікування змін.
Ту книгу він так і не встиг прочитати. Восени сорок третього року, перед Покровою, німці спалили все село. За годину до приходу карателів немиленці, тягнучи за собою переляканих корів, страхаючись загубити в суцільному шарварку дітей, втекли до лісу, і разом з ними дід виніс замотану в білий рушник книжку. Вона пропала десь пізніше, коли довелося зимувати по чужих селах, у поспіх ви¬ритих землянках. В самій Немильні від хат лишились лише печі, і, поки не вда¬рили морози, люди жили біля них, тулилися до цих останніх осередків тепла.
І Гриць подумав, що, може, в тій, з горища, книжці, крім обіцяної з самого початку правди баченого і почутого, є хоч згадка про Біловоди, царство вічної правди, про ті краї, куди все збирався піти дід, в якого на одне оте збирання пішло майже все життя, а коли нарешті трохи вивільнився від клопотів і роботи, було вже пізно: в головах стояла смерть.
Вибравши вільну хвилину, Грицько в обід знову піднявся на гору і побачив, що кілька книг з скрині мають погризені обкладинки. Взяв їх, відклав окремо, і тут виявилось — це не просто погризені книжки, а твори Йосипа Сталіна. В біб¬ліотеці їх давно списали, зняли з полиць, але, дотримуючись неофіційних інструк¬цій, не викидали, зберігаючи до чорного дня,— так само, як розповідав мій знайо¬мий завгосп, на місцевому складі, загорнутий у промаслений папір, оббитий дош¬ками, очікує свого часу бронзовий пам'ятник Верховному...
Однакового розміру, однакового рудого кольору, з однаковими рудими портре¬тами вождя на обкладинках вони чимось нагадували йому пацюків. Останні, мабуть, також відчули цю спорідненість і так гарно підвечеряли ними. На одному з портретів у Йосипа бракувало вуха, на іншому замість носа він мав білу пляму, а під нею безнадійно чорнів (рудів?) самотній невідгризений вус.
Вже треба було йти на роботу, і один рудий томик Грицько взяв із собою вниз. Викинув погризену обкладинку, а середину почепив на цвях у нужнику. Тепер щоразу, розім'явши в руках відірваний аркуш, повільно читав про якихось піг¬меїв, про людей, котрих Йосип вперто обзивав шайкою вбивць і шпійонів, про те, що половину нашої землі треба засіяти, а половину заасфальтувати і, дивуючись такій мудрості, не поспішаючи, використовував аркуш за потребою.
Гриць надто добре пам'ятав почуті від діда приказки: «На сільраді серп і молот, а у хаті смерть і голод», «Ні короти, ні свині — тільки Сталін на стіні», «У коморі один куль, і то кажуть, що куркуль... » Крім них, в тій пам'яті ще збе¬рігалися набагато страшніші свідчення...
...І ще проминув один тиждень. Вечорами, а часом до самого ранку він читав Марка Поло. На роботу більше не ходив — ненароком розрубав сокирою руку, рана була неглибока, то вдень сяк-так допомагав жінці копати картоплю, а ночі проводив на горищі.
Йому подобалося жити передчуттям незнайомих країв, де він ніколи не був і ніколи не буде і куди його так просто приводив Марко Поло, дивуючись і радію¬чи разом із ним розмаїттю життя, новим людям, дивовижним землям, а потім до¬вірливо, як давньому знайомому, говорив йому: «А тепер ходімо далі...»
Одного ранку, прокинувшись, він пригадав щойно бачений сон, пригадав з пронизливо знайомими подробицями, обличчями, звуками, напівзабутим почут¬тям невагомості власного тіла. І тут до нього дійшло, що вже багато років йому нічого не снилося. Раніше він цього не знав, не думав про це, а тепер повернення здатності бачити сни якось сумно здивувало його, вразило своєю запізнілою щедрістю. Майже щоночі перед ним проходили чорно-білі видіння, в які час від часу хтось вставляв різноколірні шиби, просвічені низьким золотистим світлом. Інколи від снів на ранок в пам'яті лишалося тільки відчуття баченого, і, про¬живши тихо і вдячно кілька хвилин в розбудженій свідомості, воно щезало, ви¬вітрювалось...
Рука помалу загоїлась, картоплю викопали, і. незважаючи на вмовляння жін¬ки, на її спроби штурмом і криком взяти горище, Грицько звідти не спускався й вдень.
Якось між сторінками розповідей Марка Поло він знайшов пожовтілий складе¬ний вдвоє аркуш, з обох сторін списаний дрібним округлим почерком. Присвітив¬ши ліхтариком, розгорнув той аркуш і повільно прочитав перші слова, написані чужою рукою. Щось давнє і знайоме відчувалося в них. Здавалося. їхня ненадо¬кучлива щирість звернена саме до нього, до його життя.
Розповідалося про людину на ймення Аль-Мустафа. Багато років він чекав у місті Орфалесі на корабель, що повинен був повернутися за ним і відвезти на рідний острів.

«І на дванадцятий рік чекання, сьомого дня місяця жнив він піднявся на пагорб за стінами міста, подивився на море і далеко на обрії побачив вітрило.
Тоді ворота його серця відчинилися навстіж і радість його летіла над морем. Заплющивши очі, він тихо молився в безмовності своєї душі.
Та коли спускався з пагорба, сум пройняв його серце. І подумав Аль-Мустафа: «Як піти мені спокійним і без горя? Бо з душею пораненою буду покидати це місто. Довгими були дні печалі, які пережив поміж його стін, і довгими були ночі самот¬ності, і хто зможе без жалю покинути свій біль і свою самоту? Надто багато я за¬лишаю на цих вулицях, і надто багато моїх безпритульних надій блукає поміж цих пагорбів... Не одну одежу свою кидаю я сьогодні, але своїми руками рву шкіру на собі і залишаю тут тільки думку свою і серце, осліплене голодом і спрагою. І вже не можна запізнитися. Море, яке кличе до себе все і всіх, покликало і мене. Я по¬винен зійти на корабель... Бо вітер залалює свічада, що підганяють час, і залиши¬тись — означає загинути, перетворитися в шматок твердого, але мертвого кришталю. Я був би радий взяти звідси з собою все. Але як це зробити? Язик і уста не можуть нести голос, якому колись дали крила, і сам повинен нести себе в небо, бо один, без гнізда, відлітає сокіл за сонцем.
І коли він спустився до підніжжя пагорба і, ставши обличчям до моря, побачив свій корабель, а на його палубі матросів — людей своєї рідної землі,— він крикнув їм:
— Сини моєї довговічної матері, ви, вершники на хвилях прибою, як часто я ба¬чив вас в своїх снах! Тепер ви прийшли... Я не сплю, а це мій найглибший сон. Я го¬товий вже йти.... Тільки дайте ще трохи подихати цим спокійним повітрям, один тільки раз оглянутися з любов'ю на місто Орфалес. А потім я буду стояти поміж вас... Море, ти повертаєш мир і волю річкам і найменшим струмкам, а сьогодні я, крап¬лина літнього дощу, вертаюся в твоє безмежжя.
Так ішов він і бачив здалеку, як люди кидають свої поля і виноградники і поспі¬шають до воріт міста. Він чув, як сумно і тривожно звучить на вустах людей його ім'я, як перегукуються вони звісткою про прибуття корабля.
І мовив він до себе:
— Хіба день від'їзду повинен бути днем зборища? І що я можу дати тому, хто залишив свій плуг на половині борозни, чи тому, хто зупинив колесо жорен? Хіба ж мої мрії б'ють джерелом, щоб я міг наповнити їхні чаші? Що я знайшов в країні ти¬ші, щоб з довір'ям істини роздати вам? Якщо сьогодні день моїх жнив, то хто засіяв це поле? Якщо це дійсно година, коли мені судилося підняти свою лампаду, то по¬лум'я, що буде в ній горіти, не моє... Порожньою і темною буде вона, підніму її, і сторожа ночі наповнить її і запалить.
Це сказав словами. Але багато невимовного лишилося в серці. Бо сам він не знав, як краще висловити таємні глибини свої.
І коли вів наблизився до міських воріт, люди вийшли йому назустріч і мовчки сто¬яли навпроти нього.
Старійшини промовили першими:
— Не йди ще від нас. Ти був ранком у наших темнотах, і твоя юність давала нам силу для мрій.
Ти був поміж нас не гостем, а нашим сином і ми любили тебе. Не поспішай по¬кинути нас, ще не кличуть тебе, постривай, щоб наші очі звикли до болю, коли не бачитимуть твос обличчя.
— Не дай, щоб хвилі морські змили і роки, які прожив ти з нами.
Ти ходив поміж нас як дух, і твоя тінь була світлом на наших обличчях. Ми так любили тебе, але наша любов була німою і невидющою. І тепер ми допитуємось те¬бе, і серця наші оголені, а душі перед тобою, як розгорнута книга. Бо завжди було так, що любов не знає своїх глибин, аж поки не прийде час прощення...
Люди йшли, і приходили, і клялись. Та він не відповідав. Тільки в мовчанні похи¬лив голову, і ті, хто стояв поблизу, бачили, як на пісок падали його сльози.
А потім і він, і люди прийшли на великий майдан перед храмом. І вийшла з хра¬му жінка, яку звали Аміра, і була та жінка віщункою. Він з ніжністю подивився на неї, бо вона першою повірила йому і пішла за ним. Ось вони знову зустрілись, і Аміра звернулася до нього:
— Твій корабель вже прийшов, і наша любов не хоче заважати тобі, ні затримува¬ти тебе. Та все ж перш ніж піти, скажи нам, дай трохи з своєї правди. І ми віддамо її нашим синам, а вони своїм дітям, і слова твої не загинуть. В своїй самотності ти споглядав наші дні і чув наші плачі і сміх сновидінь наших. Відкрий нам нас самих і розкажи нам все, що є між народженням і смертю.
І сказав він:
— Люди орфалеські, про що мені говорити вам — чи не про те, чим тривожаться душі ваші?
Аміра мовила:
— Говори про дітой. І він сказав:
— Ваші діти не ваші... Вони сини і дочки життя, яке відчуває спрагу в собі. Вони приходять з вас, але не від вас, і хоч вони з вами — вам не належать вони. Ви мо¬жете дати їм свою ласку, але не розум свій — у ваших дітей свої думки. Ви даєте жит¬ло їхнім тілам, але не душам, бо направлені вони в дім майбутнього, куди навіть в снах ви не зможете прийти, щоб провідати їх. Ви лук, з якого ваші діти вилітають стрілами. А Лучник бачить ціль на шляху до безкінечного і щосили згинає вас, щоб стріли його летіли далеко. Хай кожен порух його руки буде для вас блаженством му¬ки і радості, бо любить він і стрілу, що зникає вдалині, і лук, який залишається в його руці».

До самого ранку Гриць не міг заснути. По кутках шаруділи миші, знадвору було чути, як тривожно шуміли дерева, розбуджені вітром. Крізь пахощі сіна пробивався дух зів'ялої м'яти — невеличкий пучок її висів на бантині біля комина.
Лежав з розплющеними очима, прислухався до звуків на межі світання і ночі, а ще — як десь далеко в його пам'яті печалилась чиясь самотня душа.

«І вийшов наперед чоловік з порожньою торбою і з такими ж порожніми очима. Просив він:
— Навчи, як приймати дароване. Відповів Аль-Мустафа:
— Дивіться, щоб ви спочатку самі вміли дарувати, а відтак і приймати дари. Бо знаєте, що тільки життя дає життю, і ви свідки того.
А ви, хто приймає дари,— бо ми всі обдаровані кимось,— не беріть на себе тягар вдячності, щоб не накласти ярмо на себе і на того, хто дає. Краще підніміться разом з даруючим над його дарами, як на крилах, і не майте сумніву у великодушності тих, кому щедра земля — мати, а небо — батько.
Це вони, у яких мало, і віддають все те... Це ті, що вірують у життя і в щедрість його, і скарбниці їх ніколи не будуть порожніми для інших. Це ті, що дають з радіс¬тю, і радість та для них найкраща нагорода.
І такі ще є, котрі дають без болю, не шукаючи в цьому радості і вдячності — як миртовий кущ в долині віддає свої пахощі у вільний простір. Руками таких говорить Бог, а їхніми очима усміхається земля.
Добре давати, коли просять нас, краще — коли бачимо потребу в цьому, і тіль¬ки той дар справжній, коли віддасте з власного серця, а не з майна.
А чи є що-небудь, що ви не віддали б? Все, що у вас є, ви повинні один раз роздати, і не зволікайте, давайте нині, бо гіркота і попіл в запізнілих дарах.
Ви часто кажете: «Дам щедро, але тим, котрі цього достойні. Дерева у вашому саду так не говорять».

Дерева в саду так не говорили, а хором правили розтривожене віче, і їхній шум все наростав, піднімався з темних і ще теплих глибин вересневої ночі, відчуже¬ний від самих дерев високими хвилями, затеплював горище, і не було кому розповісти про все те, що відкрилось йому за останні дні і ночі, хоч частково розділити з кимось тягар відновленої пам'яті, хоч на мить позбутись безпритуль¬ності власного життя...
Його перша дружина, Ольга, померла років десять тому. Лікарі довго не го¬ворили, що в неї за хвороба. Після всіх поневірянь в переповнених і задушливих палатах районної лікарні її відпустили додому. Грицько виїхав за жінкою ще зранку. Підвода, напіврозбита тарахня, була вимощена оберемком житньої со¬ломи. Двоє «нейтральних» коней, яких він насилу випросив у бригадира, не дуже зважали на ного окрики, розмахування батогом — брели повільно, байдуже. По¬верталися через ліс. Дорогу розвезло, і колеса час від часу провалювались у виямки, заповнені грязюкою і грудками затверділого снігу. У нього в нагрудній кишені лежала невелика коробка з десятком ампул морфію. Перед від'їздом лікар пояснив, коли і для чого вводити хворій ці останні ліки.
Ліс і сутінки обступали дорогу. Гриць бадьорим голосом розповідав про до¬машні справи, про здоров'я дітей, вона слухала, інколи перепитувала. Повертаючи голову, Гриць боявся зустрітися з її поглядом. Ольга дивилася ніби крізь нього, кудись в глиб вологого і темного лісу. Ще ніколи вона не була так далеко, і не¬можливість докричатись до неї, живої, робила нестерпним біль майбутнього безна¬дійного розставання.
Теплий запах житньої соломи, не змішуючись, плив поряд з пахощами хвої, прілого листя, мокрого снігу, запахом кінського поту. Він подумав, що не зміг би до ладу пояснити свого відчуття провини перед дружиною. Мабуть, головне в то¬му, що він ніколи не міг жити лише тим одним, чого вистачало для неї на все життя. Всю свою душу, тонку і чуйну до краси навколишнього світу, будь то пісня чи гарно вишитий рушник, всю без остатку вона витратила на своїх дітей, на доглядання, годування, порання біля них, вириваючи для цього вільну годину поміж нескінченних робіт на землі та біля худоби. На щось інше не залишалося ні часу, ні сил. Роки минули, і діти почали відходити від неї, розплачуючись неприхованим роздратуванням за її ненадокучливу і несміливу любов.
Починаючи від самого народження і до того часу, коли при ходи лося відда¬вати своє дитя у світ чужих людей, вона жила тільки для них. Діти розійшлись, і треба було якось жити далі. Та вже не було чим. Пустку на місці душі запов¬нили хвороби. Ольга не боролася з ними, не просила нічиєї допомоги.
Якось надвечір, вже після повернення з лікарні, вона сиділа вдома сама і раптом ніби крізь сон побачила, як у порожню кімнату ввійшла жінка. Висока і красива, обличчям схожа на її далеку матір. Від дверей повіяло погребом, Оль¬га відчула на босих ногах той холодний подих і зрозуміла, хто це і навіщо прийшов до неї. Страху вже не було. Жінка підійшла ближче, взяла її за руку і, як маленьку дівчинку, повела за собою. Ольга поправила вільною рукою волосся, що вибилось з-під тернової хустки, і пішла за нею, не оглядаючись.
Гриць залишився сам, сторожем біля власної пам'яті. Через рік його взяла до себе Катя, немолода жінка, чоловік якої згорів від самогонки. Звели його Негром, робив їздовим, а по-вуличному прозивався — Маринатка. Встиг прожити трохи більше сорока років. Коли розповідав про свої баталії з жінкою, то в кінці не забував уточнити: «Вона мене поліном, поліном, а я маринаткою, маринаткою...» Звідси і прізвисько пішло.
В домі Катерини він жив уже другий рік. А зараз сидить тут, на горищі, біля книг, принесених з розваленого клубу. Осінній день займається иад селом. Крізь щілини між черепицею повільно ллється світло.
Того дня він пішов на роботу. Люди помітили переміну, що сталася а ним. Глибоко запалі очі дивилися на них сумно і якось насторожено. І ще в тих очах було щось таке, що примусило будівельників облишити жарти стосовно його по¬вернення.
На другий день Гриць підходив то до одного, то до іншого і починав розпо¬відати про якогось Марка, про дивну людину з міста Орфалеса. Його спочатку слухали, а потім почали уникали. Ті розповіді пробуджували в людях незрозумі¬лу тривогу, відчуття непевності власного існування — ніби саме ними забуто щось вкрай необхідне, а пригадати ніяк не вдається.
Ось тоді, побачивши, що співрозмовника йому не знайти, Гриць знову поліз на горище.
Та через кілька днів голова сільради, взявши з собою двох конторських по¬мічників, обличчя яких нагадували суцільні потилиці, примусив Грицька спусти¬тися на землю — під голосіння Катерини, під обурливі вигуки самого голови. Він вважав, що подібне усамітнення — то явна спроба підірвати здорові основи на¬шого колективного існування. Наостанок Грицько ще встиг поставити голові під оком здоровенного пінця, схожого на печать якоїсь неземної канцелярії.
Гриць не знав, що у голови сільради був попередник, який так само боявся залишати своїх підданих на самоті, без державного нагляду. Указом царя Пет¬ра І заборонялося усамітнюватися и кімнатах чи інших приміщеннях для писання або ж читання книг, Порушників указу тягнули на дибу. Імператора-самодура і немильнянського голову зближував страх перед людьми, перед їхніми безконтрольними вільними думками.
А Катерина, лишившись одна, поскидала вниз всі книги і десь з місяць роз¬палювала ними піч. Вціліла тільки та, яку Гриць встиг прихопити з собою і яку, ховаючи від санітарів та своїх божевільних друзів, зберіг до самої виписки з лікарні. «Марко Поло. Книга про розмаїття світу».
Відсидівши, відмучивши зиму в лікарні, Грицько наприкінці березня повер¬тався додому. Йшов пішки, дорогою через ліс. Біля Дубової посадки його нагнав Дідковський, колгоспний їздовий, і Гриць сів на підводу. Говорити чомусь не хо¬тілось, на всі розпитування відповідав неохоче, коротко: так, не дуже, можна жити... Розмова поступово згасла, і Гриць подумав, що вже так давно не дихав цим запахом. Несподівано для нього запах коней, житньої соломи, якою була ви¬мощена підвода, запах мокрого снігу і хвої повернув йому відчуття десятилітньої давності, повернув пронизливо, гостро, до найменших подробиць, так, що він мало не закричав, рвучко нахилив донизу голову і вдавив пальці долонь в закриті очі, аж поки з-під них не вдарив стовп чорного світла. Було боляче жити на світі, в якому людська непам'ять розірвала єдиний час існування, роз'єднала його, при¬мушувала страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...
З тієї пори минуло ще п'ять літ. Наприкінці нинішньої, а тепер вже минулої весни я спробував записати цю історію, бо незрозуміле відчуття співучасника тих подій тривожило мене, здавалось, що за ними існує інший, прихований зміст того, що сталося.
Для завершення повісті мені треба було зустрітися з Грицем, розпитати у нього багато про що, адже, крім випадку з книгами, я майже нічого не знав з подро¬биць його дитинства, післявоєнного життя. До того ж давно виникла необхідність замовити йому новий стелаж, бо книги і журнали в моїй кімнаті не вміщалися на соснових полицях, зроблених ним же. Отож і привід був, щоб запросити його до хати, і після того, як він заміряє стінку і сховає до кишені окладного метра, сісти з ним, і під чарчину калганівки повести розмову.
Тривожило мене інше. Я відчував, що моя повість не може закінчитися по¬верненням Грицька з лікарні. Те, що відбулося раніше — слова, думки, події,— вимагало для підтвердження своєї правоти більш трагічної розв'язки. Тоді почав вигадувати кінець. Біля десятка разів переписував його. Це було схоже на по¬туги присобачити до живого тіла підтяту захололу ногу. Нічого не виходило. А Гриць, як і раніше, зустрічав мене на стежці, по якій я ходив до діда, а він в свою будівельну бригаду. Ще здалеку побачивши мене, він посміхався, і коли я підходив ближче, протягував мені розкриту долоню з двома відбитими пальцями. Привітавшись, питав, коли можна прийти до мене — «Юрко, є діло на сто рублів», а я говорив, що сьогодні їду в Київ, ось повернусь, тоді вже...
Я не знав, що наша розмова не відбудеться. Ні тоді, ні післязавтра. Ніколи.
Якби наші зустрічі з близькими людьми супроводжувала музика, ми не втра¬чали б їх так безнадійно. Іноді подібне відбувається в кіно: ще тільки почи¬нається фільм, ще всі поряд і разом, а музика вже знає все наперед, сумує за правих і неправих, марно намагається застерегти, врятувати. Ніхто не зважає на її попередження.
Гриць, як і я, любив музику сільського духового оркестру. Він і сам іноді грав в ньому на барабані, підміняючи штатного музиканта, який на той час все ще перебував в довготривалому запої. Та найбільше Грицеві подобалося слухати оту музику. У кожній веселій мелодії духового оркестру, будь то краков'як чи полька на чотири боки, вчувалася якась тужлива нотка. Вона ніби готувала слухача до наступної частини — високої печалі старовинного маршу чи вальсу «На сопках Маньчжурії», коли людей повністю захоплювала та прихована нотка і в них оживала душа, розбуджена музикою. Вона проривалася крізь надраєну мідь, допомагала людям, що слухали її, хоч на короткий час позбутися свого заціпеніння.
Останній раз я бачив Гриця восьмого травня, в четвер, біля сільмагу в Кикові. Перед святом повинні були завезти пиво, і Гриць чекав на те, заховавшись від спеки під липу. Біля нього, прихилений до дерева, стояв велосипед. На перед¬ньому колесі не було крила, поміж шпиць застряло кілька зелених стебел: нехитра машина ніби бачила себе збоку і прикидалася втомленим звіром. Грицько щось запитав в мене, я відповів. Потім я зайшов до магазину, купив пляшку мі¬неральної води, буханець хліба і зібравсь їхати додому, в Немильню. Біля Гриця нікого не було. Тільки велосипед і тінь дерева. Я ще раз оглянувся. Грицько, не поспішаючи, прямував до відчинених дверей сільмагу.
Через три дні в школі, зайшовши після уроку в учительську, я почув приго¬ломшуючу для мене новину: вчора Гриць Маринин помер.
Останніх два роки він жив у своїй старій хаті разом з сином Володькою і його жінкою. У неділю, під час сварки, Грицько кинув поліном у свою невістку Розу. Промахнувся, бо, мабуть, і не хотів влучити. Надвечір додому прийшов Володька і, дізнавшись про жінчину образу, безжально побив старого. А через годину Гриця неживого витягли з петлі. Двері у хлів навіть не були зачинені. Може. Гриць надіявся, що діти чи хтось з сусідів побачать його і врятують. Нікого не було... Біля мертвої людини стояли безсловесні свідки: корова Рузька, двомісяч¬ний бичок та двоє зачуханих овець. Тепер вони стерегли не народження, а смерть...
Після останнього уроку, не заходячи додому, я пішов в ліс. Думки в голові плутались, в скроні гупала кров. Дійшов до Маркевича, присів на повалену сосну, кілька хвилин не відкривав заплющених очей.
Я думав, що якимось чином моє прагнення знайти для повісті відповідне за¬кінчення, моє небажання примиритися з буденним фіналом всієї історії виклика¬ли справжні події. Страшні і безповоротні, вони перевершили всі мої домисли. Надто пізно я зрозумів, що не можна вигадати життя і смерть за живих людей, не можна втручатися своїми недоречними фантазіями в їхню долю. Та всі мої запізнілі каяття Грицеві вже не допоможуть. І все ж він загинув не тільки від побоїв, не тільки від мого сліпого марнославства. Надто багато всього переплелося в його житті і смерті. Та кому розкажеш про це? Бо завше смертельний хрип людини, що конає від задухи безпросвітного життя, відсутності в ньому власного вибору, глушать державний гуркіт мідних копит...
Кому і як розповісти тепер про його беззахисну усмішку?
Починало темніти. На ніч збиралася гроза. Треба було вертатися в село. З боку стежки сильно пахли нічні фіалки.
Невже Гриць загинув і тому, що не зміг знайти співрозмовника серед людей, що жили поряд з ним? Якби в той день я замість того, щоб чамріти над своїми книгами, прийшов до нього і наша розмова все-таки відбулася, можливо, все було б інакше. Одною разу Грицько сказав мені:
— Знаєш, чого мене так називають у селі — Маринин?
Мабуть, тому, то, крім матері моєї, Марини, я більше нікому не потрібен...
Якби він звав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей,— незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від цього може загинути людство.
Тільки б знати це трохи раніше, коли ще можна було вберегти...
Через два дні Гриця поховали. Везли його на підводі, з-під труни вибивалася житня солома і поряд нього сиділа стара Марина. Вона не плакала, тільки зеле¬ною гілкою відганяла надокучливих мух з його обличчя.
Гриця поховали... Весна згоріла прямо на очах, і відійшло літо. Моя повість лишилась не закінченою. Тепер уже назавжди.
Книга Марка Поло поки що в мене. Між її сторінок я знайшов вдвоє скла¬дений аркуш — пожовтілий, списаний з обох сторін дрібним округлим почерком. Останнє, про що просили люди Аль-Мустафу перед тим, як він назавжди покинув їхнє місто, було:
— Скажи нам про любов...
Його відповідь на аркуші не збереглася. Вцілів лише початок її. Саме цим і обривається розповідь. Серед затертих і розмитих останніх рядків можна розі¬брати кілька слів: «...а ще будете разом у тихій пам'яті Бога».
Оце і все? Не знаю... Можливо, все тільки починається. Скоро прийде зима, і кожного разу, коли крізь віконні шиби продирається повільний блідий світанок, я виходжу з темряви і чиясь болюча пам'ять повертає мене до життя. Надто болюча вона для Бога...

м. Житомир