
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.19
00:31
Звинувачуєш… а кого?
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
2025.10.18
22:28
Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
2025.10.18
22:14
Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
2025.10.18
21:53
Коли тебе шматують крадькома
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…
Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…
Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
2025.10.18
15:36
Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у кого душа порохнява.
Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у кого душа порохнява.
Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
2025.10.18
04:38
Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст
2025.10.17
23:05
Вже ні чарів, ні спокуси,
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
2025.10.17
21:50
Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
2025.10.17
21:49
Так буває, вір не вір,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
2025.10.17
16:29
Щоб не пускати дим у очі
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
2025.10.17
15:14
Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
2025.10.17
13:56
І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
2025.10.17
12:29
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
2025.10.17
11:13
А косо-око-лапих не приймає
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
2025.10.17
10:44
Вийшов друком альманах сучасної жіночої поезії "Розсипані зорі", 50 поетес.
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформ
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформ
2025.10.16
22:36
Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрко Ґудзь (1956) /
Рецензії
ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)
Звідки приходять поети на нашу землю? Куди вони по¬вертаються, покинувши нам свої вірші й поеми, своїх коха¬нок і друзів? Чому кожне слово, прожите ними і збережене на папері, завжди ховає в собі синонім до слова «прощай¬те»?
— Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой уважаемый милая, но неважно даже
кто, ибо черт лица, говоря откровенно,
не вспомнить уже, не ваш, но...
поздно ночью, в уснувшей долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне –
как не сказано ниже по крайней мере –
я взбиваю подушку мычащим «ты»
за морями, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты,
как безумное зеркало повторяя...
Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді, в сім'ї батьків-євреїв.
Коли йому виповнилось 15 літ, він залишив школу, пра¬цював фрезерувальником на заводі, столяром, нічним сторо¬жем. Та в основному в цей час він серйозно займається са¬моосвітою: вивчив польську й англійську мови, багато часу присвячує вивченню релігійної міфології, детальному оз¬найомленню з творчістю польських, американських, анг¬лійських поетів.
Писати вірші почав з 1958 року. Швидко отримав виз¬нання Анни Ахматової, як найталановитіший лірик свого по¬коління.
1963 року Йосиф Бродський був заарештований, а в бе¬резні 1964 року в Ленінграді його засудили до п'яти років адміністративного заслання – як «тунеядца», що не зай¬мається суспільнокорисною працею.
Правління Ленінградського відділення Спілки радянських письменників доклало всіх зусиль, щоб цей безглуздий і несправедливий вирок було винесено. По суті, Бродського судили за його свободу, яку влада для зручності називала «тунеядством».
Поета вислали в Архангельську область, де він поряд з іншими виконував тяжкі фізичні роботи.
У листопаді 1965 року Бродському дозволили повернути¬ся в Ленінград – завдяки заступництву Д.Д.Шостаковича, А.А.Ахматової, С.Я.Маршака.
1972 року ідеологи з партійного апарату і КДБ змусили Бродського покинути Росію. З тих пір він живе в Сполуче¬них Штатах Америки. Саме там він знайшов доброзичливе ставлення і повагу до себе, здобув широке визнання як поет.
Його мати і батько так і не змогли випросити дозволу, щоб побачитись з сином. 1984 року померла мати, а через рік після її смерті – батько...
Йосиф Бродський став п'ятим російським літератором, котрому було присуджено найпрестижнішу письменницьку нагороду – Нобелівську премію. Це сталося наприкінці 1987 року.
Ось така біографічна канва, пунктир долі поета. Поза ними і в них залишається таємниця його творчості. Про неї, не претендуючи на повне розкриття, й хочеться поговорити. Тим більше, що жодне республіканське видання (на Україні) не обмовилось про те, що саме цього року виповнилось 50 літ з дня народження поета. Так само, як два роки тому, у всій офіційній пресі, в літературних часописах не знай¬шлося місця для згадки про 50-річчя з дня народження Ва¬силя Стуса...
Чим же так приваблює поезія Йосифа Бродського? Що є в ній такого, чого нема в інших сучасних поетів? Важко відповісти однозначно. Найперше, мабуть,— та неймовірна енергоємність кожного вірша, коли в нього вкладається такий почуттєвий заряд, такий відчай і спокій, що їх вистачи¬ло б на одне (ціле) людське життя, від початку і до кінця, або – на один ранній роман В.Набокова. У Бродського все це концентрується на площині однієї-двох сторінок. І дивно: подібна концентрація ніскільки не пригнічує читача, не при¬мушує його комплексувати щодо власного рівня буття. Від¬бувається діалог співрозмовників, рівноправний у взаємній самотності:
«Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерял.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла
все это— города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать нераздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покаместь остатки года, как
сбежавшая от слепого,
переходит в положенном месте асфальт.
Свобода -
это когда забьшаешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза».
Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закли¬кає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмаркаких «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування. За сло¬вами Бродського, мистецтво само по собі є найбільш древньою, найбільш буквальною формою приватного підп¬риємства.— воно заохочує в людині її відчуття індивідуаль¬ності, окремішності й унікальності, перетворює її з суспільної тварини («общественного животного») в особистість. «Твір мистецтва, – продовжує поет в своїй Нобелівській лекції, – літератури взагалі й поезії зокрема звертається до людини віч-на-віч, вступаючи з нею в прямі, без посередників, контакти. Ось це й не полюбляють мистецтво, літературу в цілому й поезію зокрема, ревнителі тотального благоденствія, повелителі мас, провісники історичної необхідності. В нулики, котрими намагаються оперуваи вожді, мистецтво вписує «крапку-крапку-кому», перетворяючи кожен нулик в не завжди привабливу, але людську мармизку».
Мабуть, виходячи саме з цих міркувань. Бродський відно¬сить нашого великого і простого, примруженого з-під зас¬мальцьованої кепки вождя до рангу деспотів і тиранів. Й го¬ворить далі: «Незалежно від того, ким є людина, письмен¬ником або ж читачем, її завдання найперше є в тому, щоб прожити своє власне, а не накинуте чи продиктоване ки¬мось життя. Бо воно у кожного з нас тільки одне, і ми доб¬ре знаємо, чим все це закінчиться:
Мова й, напевно, література – речі більш давні, неминучі й довговічні, аніж будь-яка форма суспільного устрою. Обу¬рення, іронія або байдужість, які часто висловлює література стосовно держави, є, по суті, реагування постійного, краще сказати – незакінченого щодо тимчасового й обмеженого. Політична система, форма суспільного устрою, як будь-яка система взагалі, є, за визначенням, формою минулого часу, що намагається нав'язати себе сучасному (а нерідко й май¬бутньому), і людина, чия професія – мова, є останньою, хто може дозволити собі позабути про це». Тому сама поезія та¬кого (світового) рівня, як поезія Бродського, вчить нас єдино можливому нині: як уникнути тавтології, яку прагне на¬кинути нам держава, її насильницькі інституції, незалежно від того, імперіальні чи національні вони за своєю основою. Зберегти автономію приватного буття й ось таке, в тональ¬ності спокійного відчаю, сприймання світу і власного життя, як в нижче наведених рядках:
«Ты забыла деревню, затеряную в болотах
залесенной губернии, где чучел на огородах
отродясь не держат – не те там злаки,
и дорогой все тоже гати да буераки.
Баба Настя, поди, померла, и Пестерев жив едва ли,
а как жив, то пьяный сидит в подвале,
ибо ладит из спинки нашей кровати что-то,
говорят, калитку не то ворота.
А зимой там колют дрова и сидят на репе,
и звезда моргает от дыма в морозном небе.
И не в ситцах в окне невеста, а праздник пыли
да пустое место, где мы любили».
Спробуйте долучити сюди якесь популярне в минулому чи сучасне гасло на кшталт: «Слава КПРС» чи «Ганьба КПРС»,— вони всі опадуть на ваших очах, як зогниле луш¬пиння...
Вміння приватного існування за Бродським тримається на категоріях свободи, любові й самотності. Поряд з поетом чи¬тач усвідомлює всю неможливість реалізувати себе в повній мірі хоча б в одній з них,— тут, на цій землі. Тим більше зростає вартість трагічних спроб засвідчити їх існування, за¬фіксувати на рівні власного болю їхні короткі з'яви...
Останнє, що варто було б запам'ятати,— це зауваження Бродського про те, що вислів Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вда¬сться, але окрему людину ще можна»...
... Зірка висить над Віфлиємом, тепле дихання тварин торкається обличчя, торкається серця солодка й гірка без¬домність. Кожного року на Різдво поет Йосиф Бродський пише своє різдвяне тихотворіння, приносить свій дар таєм¬ниці різдвяної ночі, своїй пам'яті про себе, ще не народже¬ного... Полишивши дари, царі й поети покидають вертеп. Вже розвидняється. Шлях через пустелю ще довгий...
м. Житомир
РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС
Жене Рейну, с любовью
Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.
Ночной кораблик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.
Плывет в тоске необъяснимой
пчелиный хор сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.
Плывет в тоске необъяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый,
полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необъяснимой.
Плывет в тоске замоскворецкой
пловец в несчастие случайный.
блуждает выговор еврейский
по желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья,
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не объясняя.
Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер,
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.
Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будут свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо
качнувшись влево.
1962
24 ДЕКАБРЯ 1971 ГОДА
В Рождество все немного волхвы.
В продовольственных слякоть и давка.
Из-за банки кофейной халвы
производит осаду прилавка
грудой свертков навьюченный люд:
каждый сам себе царь и верблюд.
Сетки, сумки, авоськи, кульки,
шапки, галстуки, сбитые набок.
Запах водки, хвои и трески,
мандаринов, корицы и яблок.
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.
И разносчики скромных даров
в транспорт прыгают, ломятся в двери,
исчезают в провалах дворов,
даже зная, что пусто в пещере:
ни животных, ни яслей; ни Той.
над Которою – нимб золотой.
Пустота. Но при мысли о ней
видишь вдруг как бы свет ниоткуда.
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества.
То и празднуют нынче везде,
что Его приближенье, сдвигая
все столы. Не потребность в звезде
пусть еще, но уж воля благая
в человеках видна издали,
и костры пастухи разожгли.
Валит снег; не дымят, но трубят
трубы кровель. Все лица, как пятна.
Ирод пьет. Бабы прячут ребят.
Кто грядет – никому не понятно:
мы не знаем примет, и сердца
могут вдруг не признать пришлеца.
Но, когда на дверном сквозняке
из тумана ночного густого
возникает фигура в платке,
и Младенца, и Духа Святого
ощущаешь в себе без стыда;
смотришь в небо и видишь – звезда.
1972
РОЖДЕСТВЕНСКАЯ ЗВЕЗДА
В холодную пору, в местности,
привычкой скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более,
чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может
зимой мести.
Ему все казалось огромным:
грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы –
Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой.
И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь
редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру.
И это был взгляд Отца.
24 дек. 1987 г.
Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)
Звідки приходять поети на нашу землю? Куди вони по¬вертаються, покинувши нам свої вірші й поеми, своїх коха¬нок і друзів? Чому кожне слово, прожите ними і збережене на папері, завжди ховає в собі синонім до слова «прощай¬те»?
— Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой уважаемый милая, но неважно даже
кто, ибо черт лица, говоря откровенно,
не вспомнить уже, не ваш, но...
поздно ночью, в уснувшей долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне –
как не сказано ниже по крайней мере –
я взбиваю подушку мычащим «ты»
за морями, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты,
как безумное зеркало повторяя...
Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді, в сім'ї батьків-євреїв.
Коли йому виповнилось 15 літ, він залишив школу, пра¬цював фрезерувальником на заводі, столяром, нічним сторо¬жем. Та в основному в цей час він серйозно займається са¬моосвітою: вивчив польську й англійську мови, багато часу присвячує вивченню релігійної міфології, детальному оз¬найомленню з творчістю польських, американських, анг¬лійських поетів.
Писати вірші почав з 1958 року. Швидко отримав виз¬нання Анни Ахматової, як найталановитіший лірик свого по¬коління.
1963 року Йосиф Бродський був заарештований, а в бе¬резні 1964 року в Ленінграді його засудили до п'яти років адміністративного заслання – як «тунеядца», що не зай¬мається суспільнокорисною працею.
Правління Ленінградського відділення Спілки радянських письменників доклало всіх зусиль, щоб цей безглуздий і несправедливий вирок було винесено. По суті, Бродського судили за його свободу, яку влада для зручності називала «тунеядством».
Поета вислали в Архангельську область, де він поряд з іншими виконував тяжкі фізичні роботи.
У листопаді 1965 року Бродському дозволили повернути¬ся в Ленінград – завдяки заступництву Д.Д.Шостаковича, А.А.Ахматової, С.Я.Маршака.
1972 року ідеологи з партійного апарату і КДБ змусили Бродського покинути Росію. З тих пір він живе в Сполуче¬них Штатах Америки. Саме там він знайшов доброзичливе ставлення і повагу до себе, здобув широке визнання як поет.
Його мати і батько так і не змогли випросити дозволу, щоб побачитись з сином. 1984 року померла мати, а через рік після її смерті – батько...
Йосиф Бродський став п'ятим російським літератором, котрому було присуджено найпрестижнішу письменницьку нагороду – Нобелівську премію. Це сталося наприкінці 1987 року.
Ось така біографічна канва, пунктир долі поета. Поза ними і в них залишається таємниця його творчості. Про неї, не претендуючи на повне розкриття, й хочеться поговорити. Тим більше, що жодне республіканське видання (на Україні) не обмовилось про те, що саме цього року виповнилось 50 літ з дня народження поета. Так само, як два роки тому, у всій офіційній пресі, в літературних часописах не знай¬шлося місця для згадки про 50-річчя з дня народження Ва¬силя Стуса...
Чим же так приваблює поезія Йосифа Бродського? Що є в ній такого, чого нема в інших сучасних поетів? Важко відповісти однозначно. Найперше, мабуть,— та неймовірна енергоємність кожного вірша, коли в нього вкладається такий почуттєвий заряд, такий відчай і спокій, що їх вистачи¬ло б на одне (ціле) людське життя, від початку і до кінця, або – на один ранній роман В.Набокова. У Бродського все це концентрується на площині однієї-двох сторінок. І дивно: подібна концентрація ніскільки не пригнічує читача, не при¬мушує його комплексувати щодо власного рівня буття. Від¬бувається діалог співрозмовників, рівноправний у взаємній самотності:
«Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерял.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла
все это— города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать нераздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покаместь остатки года, как
сбежавшая от слепого,
переходит в положенном месте асфальт.
Свобода -
это когда забьшаешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза».
Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закли¬кає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмаркаких «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування. За сло¬вами Бродського, мистецтво само по собі є найбільш древньою, найбільш буквальною формою приватного підп¬риємства.— воно заохочує в людині її відчуття індивідуаль¬ності, окремішності й унікальності, перетворює її з суспільної тварини («общественного животного») в особистість. «Твір мистецтва, – продовжує поет в своїй Нобелівській лекції, – літератури взагалі й поезії зокрема звертається до людини віч-на-віч, вступаючи з нею в прямі, без посередників, контакти. Ось це й не полюбляють мистецтво, літературу в цілому й поезію зокрема, ревнителі тотального благоденствія, повелителі мас, провісники історичної необхідності. В нулики, котрими намагаються оперуваи вожді, мистецтво вписує «крапку-крапку-кому», перетворяючи кожен нулик в не завжди привабливу, але людську мармизку».
Мабуть, виходячи саме з цих міркувань. Бродський відно¬сить нашого великого і простого, примруженого з-під зас¬мальцьованої кепки вождя до рангу деспотів і тиранів. Й го¬ворить далі: «Незалежно від того, ким є людина, письмен¬ником або ж читачем, її завдання найперше є в тому, щоб прожити своє власне, а не накинуте чи продиктоване ки¬мось життя. Бо воно у кожного з нас тільки одне, і ми доб¬ре знаємо, чим все це закінчиться:
Мова й, напевно, література – речі більш давні, неминучі й довговічні, аніж будь-яка форма суспільного устрою. Обу¬рення, іронія або байдужість, які часто висловлює література стосовно держави, є, по суті, реагування постійного, краще сказати – незакінченого щодо тимчасового й обмеженого. Політична система, форма суспільного устрою, як будь-яка система взагалі, є, за визначенням, формою минулого часу, що намагається нав'язати себе сучасному (а нерідко й май¬бутньому), і людина, чия професія – мова, є останньою, хто може дозволити собі позабути про це». Тому сама поезія та¬кого (світового) рівня, як поезія Бродського, вчить нас єдино можливому нині: як уникнути тавтології, яку прагне на¬кинути нам держава, її насильницькі інституції, незалежно від того, імперіальні чи національні вони за своєю основою. Зберегти автономію приватного буття й ось таке, в тональ¬ності спокійного відчаю, сприймання світу і власного життя, як в нижче наведених рядках:
«Ты забыла деревню, затеряную в болотах
залесенной губернии, где чучел на огородах
отродясь не держат – не те там злаки,
и дорогой все тоже гати да буераки.
Баба Настя, поди, померла, и Пестерев жив едва ли,
а как жив, то пьяный сидит в подвале,
ибо ладит из спинки нашей кровати что-то,
говорят, калитку не то ворота.
А зимой там колют дрова и сидят на репе,
и звезда моргает от дыма в морозном небе.
И не в ситцах в окне невеста, а праздник пыли
да пустое место, где мы любили».
Спробуйте долучити сюди якесь популярне в минулому чи сучасне гасло на кшталт: «Слава КПРС» чи «Ганьба КПРС»,— вони всі опадуть на ваших очах, як зогниле луш¬пиння...
Вміння приватного існування за Бродським тримається на категоріях свободи, любові й самотності. Поряд з поетом чи¬тач усвідомлює всю неможливість реалізувати себе в повній мірі хоча б в одній з них,— тут, на цій землі. Тим більше зростає вартість трагічних спроб засвідчити їх існування, за¬фіксувати на рівні власного болю їхні короткі з'яви...
Останнє, що варто було б запам'ятати,— це зауваження Бродського про те, що вислів Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вда¬сться, але окрему людину ще можна»...
... Зірка висить над Віфлиємом, тепле дихання тварин торкається обличчя, торкається серця солодка й гірка без¬домність. Кожного року на Різдво поет Йосиф Бродський пише своє різдвяне тихотворіння, приносить свій дар таєм¬ниці різдвяної ночі, своїй пам'яті про себе, ще не народже¬ного... Полишивши дари, царі й поети покидають вертеп. Вже розвидняється. Шлях через пустелю ще довгий...
м. Житомир
РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС
Жене Рейну, с любовью
Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.
Ночной кораблик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.
Плывет в тоске необъяснимой
пчелиный хор сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.
Плывет в тоске необъяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый,
полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необъяснимой.
Плывет в тоске замоскворецкой
пловец в несчастие случайный.
блуждает выговор еврейский
по желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья,
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не объясняя.
Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер,
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.
Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будут свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо
качнувшись влево.
1962
24 ДЕКАБРЯ 1971 ГОДА
В Рождество все немного волхвы.
В продовольственных слякоть и давка.
Из-за банки кофейной халвы
производит осаду прилавка
грудой свертков навьюченный люд:
каждый сам себе царь и верблюд.
Сетки, сумки, авоськи, кульки,
шапки, галстуки, сбитые набок.
Запах водки, хвои и трески,
мандаринов, корицы и яблок.
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.
И разносчики скромных даров
в транспорт прыгают, ломятся в двери,
исчезают в провалах дворов,
даже зная, что пусто в пещере:
ни животных, ни яслей; ни Той.
над Которою – нимб золотой.
Пустота. Но при мысли о ней
видишь вдруг как бы свет ниоткуда.
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества.
То и празднуют нынче везде,
что Его приближенье, сдвигая
все столы. Не потребность в звезде
пусть еще, но уж воля благая
в человеках видна издали,
и костры пастухи разожгли.
Валит снег; не дымят, но трубят
трубы кровель. Все лица, как пятна.
Ирод пьет. Бабы прячут ребят.
Кто грядет – никому не понятно:
мы не знаем примет, и сердца
могут вдруг не признать пришлеца.
Но, когда на дверном сквозняке
из тумана ночного густого
возникает фигура в платке,
и Младенца, и Духа Святого
ощущаешь в себе без стыда;
смотришь в небо и видишь – звезда.
1972
РОЖДЕСТВЕНСКАЯ ЗВЕЗДА
В холодную пору, в местности,
привычкой скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более,
чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может
зимой мести.
Ему все казалось огромным:
грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы –
Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой.
И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь
редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру.
И это был взгляд Отца.
24 дек. 1987 г.
Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію