"Я претендую" - тридцять відсотків.
"Я протестую" - інших тридцять відсотків.
Ось їх світогляд.
Решта припадає на монологи настроїв
і твердження, що життя таки прегидотна штука,
а найгірше, що не дуже й спростуєш.

То тільки у віршах -
ну, інколи у поведінці -
вони такі гарні й романтичні.

Насправді вперті, хоч кіл на голові теши.
Горді, хоч не підступайся.
Хочуть самі все вирішувати,
але поки діждешся...

Генії-раціоналізатори.
"Пельмені зварити? Нема нічого легшого!
Наливаєш води, закидаєш, ставиш на вогонь - і все!"
Золоті верби за ними ростуть.
"Чого стаття ще не готова?!"
"А у мене така трагедія:
вчора чистив картоплю
і пальця порізав,
сильно..."

Скільки я часу збавила,
аби хоч трохи
стали для мене передбачуваними.

Честолюбці.
Фантазери.
Мудрагелі.
Дипломати.
Лицедії.
Драмороби.
Віршописці.
Списотруси.
Знають по тисячі способів,
як ускладнити собі життя,
і принаймні по тридцять способів,
як його обірвати.
На щастя,
більше говорять, ніж роблять.

Можуть, коли хочуть,
але рідко знають,
чого саме хочуть.

Люблять, коли хвалю.
Ненавидять, коли спізнююся.
Над подарунками тішаться як діти.
Заглядають до рота,
коли говорю дурниці,
та ще й кажуть, що те все геніально.
Псують мене, одним словом.
Розбещують, поганці.

Я ні на що не скаржуся,
але з ними реально чокнутися можна.

Прибирати їхній бардак.
Бігати з їхніми дорученнями.
Правити їхні похапливі рукописи.
Розуміти їхні проблеми.
Знати їхні звички і пунктики.
Вкоськувати депресняки.
Наганяти розуму в голови.
Допомагати матеріально.

Реальне жахіття.
Реальне до сміху,
а часом до болю.

І все ж добре, що ви у мене є,
люди добрі,
зорі мої падаючі.