Слів поки нема - купа вражень.
А щодо частин - +1. На мої відчуття, вони дуже різні.

Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

Мені здалося - що саме ця строфа є кульмінаційною. Навіть не зважаючи на те, що мова йде від імені "іншого". Пригадалась мені МАруся Чурай перед стратою... І порівняння це вживаю не тому, аби сказати про епігонство, а тому, що вперше після "Марусі Чурай" відчула щось подібне за силою та гостротою (те, що трагічне в своїй основі, і про що можна сказати саме так цинічно в лапках, брутально, і не інакше). А потім - пауза - це логічні зауваження, про які вже написано у попередніх коментарях. Чи зробить Ірина графічний переділ твору - не є суттю. Але читаючи твір, у мене не виникло думки про частини. Сприйняла його цілісно - мабуть саме із-за тієї строфи, про яку говорила на початку.

Вірш мене дуже вразив.

P.S.Такі "Маргарити" насправді належать обом. Але це вже з іншої опери...

Пречудово!
Останні два рядки кардинально міняють вектор настрою. Це як вправно загорнутий догори хвостик каліграфічно виведеного складного китайського ієрогліфа.

За стилем чимось нагадує Ліну Костенко.
Є декілька явно невдалих слів і змістові розширення (те, що між рядками, для подальших роздумів читача), на жаль, видаються трохи банальними. Але це ж тільки початок дороги?

Ірині Новіцькій, щодо ваших підозр - ні, Жорж Дикий, це інша особа. При всій моїй повазі до Жоржа і його організаційної діяльності на нашому сайті - його творчість - це світ Андеграунду, світ далекий від моїх світів.
Щодо ваших коментарів.
Я поставив свою оцінку "5" за обидва ваші тексти. Поставив оцінки з огляду на те, що ви претендуєте на рівень майстра, тобто R1. А, отже, до вас потрібно ставитися серйозно, що напівзаплющені очі будуть вам не дуже корисні.
У відповідь - не надто зрозумілі емоції. Хоча чому не надто? Тут, у нас для вас, Ірино, все якось не так. Мало простору для вас? Так намагайтесь його в поезії здобути. Хіба бути схожим за стилем (стосовно тексту "Легенда про святу Маргариту) до Ліни Костенко для вас образливо? Не читав при цьому попередні коментарі, а зараз бачу що і Тетяна Мельник вас із цим вітає.
А хіба "Є декілька явно невдалих слів" свідчить про те, що я вважаю ваш вірш в цілому невдалим? Вам властиві такі перекручування?
Не буду про всі слова, які, як на мене, не дуже добрі, ось явні "зашкурна - курва" в даному тексті ні до чого, - і “зашкурна” і “курва” ні до чого, не тільки рима, складена з них. Та й про наголоси теж - "бантина" - з наголосом на перший склад це одне, напевно те, що ви маєте на увазі, а у вас інший наголос, в народі слово з таким наголосом використовується з інакшим змістом.
Тому фрагмент виглядає незрозумілим:

"Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”"

"Закинув уміло Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести" - теж якось кострубато.

І змістові розширення у вашій "Легенді про святу Маргариту" мені видаються трохи банальними. І, в першу чергу, виходячи з того, що ви зачепили у "своїх поетичних роздумах" тільки одну, погрішиму частину Християнства, причому, зачепили "без досвіду материнства" героїні, без досвіду віри “героїні”, але з досвідом шаленої погорди
“Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!”
“А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!”

Люблю – це поняття в обсязі Віри відноситься до Господа, - Бог сотворив нас з Любов’ю, і передав нам її. І я переконаний, що навіть ваша героїня, яку ви називаєте святою Маргаритою, відчуття Любові не могла мати до протилежних Господу сил. Тому точніше було би використовувати “кохання”, чудове пояснення гормональних пристрастей.

А святість, по вашому тексту, звідки береться в оправдання назви віршу?
Звідси?
“І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…”

чи звідси?

“Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.”

чи може зі “щирого каяття”, яке так властиве святим?

“Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!”

Як це для вас, Ірино, не дивно, але нам не має про що дискутувати,
у вас своє, у мене своє.
які в мене можуть бути вимоги до вас? Єдино, вважаю, що цей вірш на рівень R1 не тягне.
Стосовно вашого “Стоп, а де вимоги? Де хоча б одна конкретна вимога, якщо на те пішло? Я вас питаю! Га?” – маю вам зауважити, що вимоги прописані до всіх
"Га?" , то в нас тут Майстерні, і попри привітання вас із творчим успіхом (всі ваші твори не читав, тому про успіх твердити не можу), деякі автори дозволяють собі звернути вашу увагу на щось інше. Утім це явно не має змісту? Судячи з вашої реакції. Львівський “Кембрідж”?

Стосовно іншого вашого тексту, про сторінку якого ви чомусь говорите, як про недоступну:

Знімали літери з рядків,
зі шпальт, зі сторінок, -
несли крізь сизий дим віків
терновий свій вінок...
Чому хтось добрий голос свій
зненацька приглушив?
Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?..

Повторю точно свій коментар “звідти” (до речі, дякую за підказку про технічну помилку “одже”):
“Якщо вставляти свої 5 копійок, то підкидую один із варіантів відповіді на запитання "Чому нам вітер ентропій палкі серця прошив?.."
Ентропія, як явище, стосується тільки речей матеріальних, отже, в певному розумінні, тих сердець, що далі битись перестали. Себто йдеться про попередній "рух" сердець у напрямку від життя. З цього зору саме запитання виглядає трохи наївним? І до чого тут тоді терновий вінок, якщо не жили, не розвивалися, не ставали чимось більшим, а банально деградували? “

Ще раз зауважу, що стосовно ентропії недаремно не має множини. Поетичне трактування не повинно перекреслювати закони побудови всесвіту, а той всесвіт про який ви говорите, Ірино, має одну ентропію і стосується вона матеріальних речей, у цьому, якщо хочете, вся проблема цього тексту. Живе ентропії недосяжне. Мертве – так.

"Чи слід ставити в вину героям тотальну деградацію доби, Жорже? Хіба вони винні в тому, що ентропія засмоктує, як болото?"

Відповім (хоча й не Жорж, але питаєте в мене) - героям ваших творів "слід ставити в вину" тотальну деградацію доби, бо це все частинки одного вашого "я" - створені вами у вірші герої і придумана вами деградація доби, частинки одного цілого добре вживаються, тобто одна частинка вашої свідомості таки відповідає за іншу частинку її ж.
З того ж погляду "вони і винні в тому, що ентропія засмоктує, як болото".

А щодо справжнього стану речей, то, зрозуміло, кожному він бачиться по-своєму, але ентропія, якщо ви не маєте на увазі заворот повік усередину, все таки неминуче розсіювання енергії у фізиці тіл нашої системи вимірів. І абсолютно очевидно, що, в противагу, до неминучих і всезагальних процесів тілесного омертвіння (ентропія), є процес формування Людини, її Я, її енергії, що непідвладна дії розпаду з-зовні.
Повторив це декілька раз, як архіважну річ, яка стосується змісту людського життя - йти до себе, без надмірного відволікання на вторинні речі, - Богу богове, Кесарю кесареве...

Вірш чудовий, передано трагедію одуреної дівчини. Гете якраз так і описав її: суміш розпачу і каяття.

Одначе
"І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель..." Ні - цей не ридатиме. Він - батько оман!

Пригадую, як ти читала це (не памятаю коли) на проспекті Шевченка зі сцени, тільки для дощового Львова - ти тоді стала такою великою і всеохоплюючою!
А сам вірш, як бачиш запамятався аж досі, хоч то і було кілька років тому.