XIIА час летів і днів підкови
Губив, як зорі — блиск в траву…
І Самойлович сумнобровий
Віддав Мазепі булаву,
І той узяв її з любов'ю.
Збудує він життя нове
І зійде на його вершини.
А крик гримить: “Нехай живе
Великий гетьман України!”

XIII

Так ось він, Київ, що йому
В Варшаві снився і в Криму,
Коли розлука з ним проклята
Дні обернула на тюрму,
Якою волею судьби,
Щоб знов любити і страждати,
Він попрощався без журби.
Тополі листячко лапате
І весняний каштанів сніг…
Ось чорнобривії дівчата
В вінках із квітів голубих
Попід зеленою горою
Ідуть шумливою юрбою.
І глянула не раз, не двічі
Одна із них Мазепі в вічі.
Він у червоному жупані,
Байдужий, наче кам'яний…
Він снить про зір з-під довгих вій,
Бо все віддав своїй Оксані,
Що десь, де сиві ковилі,
Заснула на чужій землі.
Там лиш вовків огненні очі,
Немов свічки, горять у тьмі,
Коли із неба зорі ночі
Шлють промені, як сни німі…
І дума він — о серця біг! —
Оксани очі серед них.
А сонце встане над травою,
Немов над маревом ріки…
Мазепо, тут вона з тобою,
Як помах білої руки,
Що проводжала в бурі бою
Чи на бенкет… Згадки, згадки
Течуть лазурною рікою.
Подібні до Дніпра-ріки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Красу він Києва відчув
І матір бачив на хвилину.
Та в Києві недовго був
І в Білу Церкву знов полинув.
У Кочубея гроші й слава,
Його життя, немов весна,
Й та, що любила Броніслава,
Вже Кочубеєва жона,
Вродлива жінка і лукава.
Мазепу жде в саду вона.
В кущах сіренький тьохка птах
І очі мружить з насолоди,
Там, де роса і прохолода…
І в срібнім сяйві з небозвода
Спить Біла Церква у садах.
Спить Кочубей, йому й не сниться
Про те, що за його вікном
Його красуня-молодиця
Тому, хто ніжний і мов криця,
Схилилась на плече чолом.

МАЗЕПА

О, дай на тебе надивиться,
Моя ти горлице ясна,
Колись була ти цар-дівиця,
Тепер татарина жона…

Горять зірки, мовчить алея,
То стала вічність, наче мить.
В обіймах гетьмана тремтить
Жона нащадка Кучук-бея,
А Кочубей, хильнувши, спить.
У сні він, мов дитина, хлипа,
Мов доля б'є його лиха.
А за вікном зітхає липа,
І Кочубеїха зітха.

КОЧУБЕЇХА

Буть треба далі од гріха,
Та це зробить мені несила.
Що я не мщу, а полюбила, —
Моя вже доленька така.

Ти пам'ятаєш Броніслава?..

І знов цілунки й тишина…
У Кочубея гроші й слава
Та ще й зрадливая жона.
Про щастя мріяла алея,
Де соловей, квітки й роса…
І день настав… У Кочубея
З'явилась дівчинка-краса.
Сидить господар-недотепа,
Не зводить з дівчинки очей.
Сміється радісно Мазепа,
Мовчить рогатий Кочубей.
А Кочубеїха (так треба, —
Не марно тьохкав соловей)
Від сивоусого Мазепи
Не може одвести очей.
В її уяві ніч… алея…
І незабутня та весна…
І до сумного Кочубея
Говорить з усміхом вона.

КОЧУБЕЇХА

Чого мовчиш?.. Твоя ж дитина.
А чи гадаєш, не твоя?..

І зашарілась, мов калина,
Од серенади солов'я.

КОЧУБЕЇХА

Вона на тебе схожа дуже,
А очі, очі, мов блакить.
Усе мовчиш, сердитий муже,
Хрещений батько ж не мовчить.

МАЗЕПА

Пощо мовчать, коли так ясно,
Як у дитини на душі.
Моя хрещениця прекрасна,
Як місяць у нічній тиші.

(До Кочубея)

І схожа так на тебе дуже,
Така ж смугленька, як і ти.

КОЧУБЕЇХА

Скажи хоч слово, любий муже!

КОЧУБЕЙ

До церкви треба скоро йти
І помолитись за Мотрону,
Щоб, як троянда, розцвіла
Вона у домі білім цьому
І, як тополенька, росла.

МАЗЕПА

Ну, що ж. До церкви вам дорога,
Мені ж державнії діла.
Я буду теж молитись богу,
Щоб Мотренька, як цвіт, цвіла,
Щоб не закрили світ їй тучі,
Не знала щоб нужди заков.
Не марно в ній тече жагуча
Татарсько-українська кров.
Кров степовая, не байдужа.
Здорові будьте! Я пішов!

І вийшов він, як тінь багряна,
З господи білої, мов вгруз
У день, мов явір у тумани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А Кочубеїсі коханий
Все снився й снився. Довгий вус
Торкавсь до губ її гарячих,
І сад пахтів диханням руж…
Вона проснулась. Мотря плаче…
А поруч спить рогатий мужж.

Минали дні, минали роки,
Пливли, як в сонці та ріка.
Росла смуглява й синьоока
У Кочубеїхи дочка,
На батька схожа, особливо
Коли ще був він молодим.
Росла струнка, росла щаслива.
Щастило їй в житті у всім!
Росла, тополенька неначе
В киреї неба голубій,
Швидка, нервова і гаряча,
Як в спеку вітер степовий…
Ну та ж татарська, видно, вдача в неї,
Як у старого Кочубея,
І викликають мрій рої
Монгольські вилиці її…
Росла і виросла на диво
Така, як всі і не як всі,
Не мовчазна й не говірлива,
Немов конвалія в росі.
Старий Мазепа все дивився
І надивитися не міг
У очі їй, немов молився
Лиш їй, забувши про святих.

Як золота зорі бандура,
Душа акорди струн бере…
І протяла стріла амура
Два серця — юне і старе.
Неначе блискавка сліпуча,
Пройшла крізь них не для біди,
І стиснулись вони жагуче,
Щоб битись разом назавжди.
Мазепу все, усе тривожить,
Він жити, жити поспіша.
О, як старий любити може,
Коли за обрій йде душа,
Неначе сонце, що заходить
Туди, де холод, тиша й мла,
Й землі востаннє з небозводу
Воно проміння посила…

Іще нема зорі заграви,
І коників змовкає хруст.
А сонечко цілує трави
Вогнем своїх кривавих уст…
І довго ще печаллю степу
Горить зоря… Так і Мазепа,
Старий, як осені мотив,
У Мотрі юність полюбив,
І груди рвуть йому зітхання.
Він знає, це — любов остання.

А Кочубеїха, як вир,
Зла на дочку і на Мазепу…
Її терзає любий звір,
І звір цей — ревнощі.
Не треба
Їй різких доказів. Все ясно.
До сліз закохана в Мазепу
Її дочка, як день, прекрасна.

КОЧУБЕЇХА (до Мотрі)

Забудь його, бо він старий,
Та ще й хрещений батько твій.
Ти молода, а він примара.
І юності старе — не пара.

МОТРЯ

Ні, пара! пара! Ти — примара,
Коли на нього кажеш це!
Чого гориш, як од пожару,
Коли уздриш його лице?!

Гадаєш, я не помічаю.
Мов мак, лице твоє цвіте…
Так знай же, я його кохаю.
Хрещений батько! Це — пусте,
Любов ніяких меж не знає.
Моє він сонце золоте.
Й я сонця іншого не знаю.

Од люті мати ломить руки,
З очей її пашить вогонь.

КОЧУБЕЇХА

Я прокляну тебе, гадюко,
Забудь його, забудь його!

Але для Мотрі перепони
Немає і не може бути.
Забуть Мазепу, щастя сон,
Це значить дихати забути.

Неначе буря у палаті,
Мов я із Мотрею кричу.

МОТРЯ

Як так, то будьте ви прокляті,
Я до Мазепи утечу!
Люблю його я щиро, чисто.
І він мене не улещав.
Я віддала йому намисто,
Щоб він про мене пам'ятав,
Щоб думав він, що я неначе
Злила з ним серденька вогонь,
Щоб відчував, як кров гаряча
Тече із жил моїх в його…

На Білу Церкву світять зорі,
І лист тополі шелестить.
Замкнули Мотрю у коморі.
Заснуло все. Вона ж не спить.
Для нього все вона забула,
А у саду кипить весна…
І Мотря привидом майнула
В траву з високого вікна.

Хіба для неї перепони
Старої матері прокльони
І навіть бог, що як блакить…
Вона біжить повз вишні й клени,
У палац гетьмана біжить…
А серце б'ється так шалено,
І кров у жилах так горить…
Буть тільки з ним! І більш не треба
Нічого їй. Буть тільки з ним!
І от вона уже в Мазепи,
В його покої голубім.

МАЗЕПА

Як ти прийшла, моя кохана,
Як ти могла таке зробить?
Як серце у твого гетьмана
У грудях стогне і болить!
Що скажуть люди?! Як це можна?
Втекти до мене од батьків!
Горить душа моя тривожна,
Мене лякає божий гнів
І людський суд. Моя хрещена!
Та людям мук моїх не знать.
О, як хотів би “наречена”
При всіх на тебе я сказать.
Твоїх батьків я ублагаю
Вогнем моїх пекучих сліз.

І гетьман в сад, що все зітхає,
Мотрону на руках поніс.
Несе, а горе скалить ікла,
І серце крає меч біди…
Ось Мотря вирвалась і зникла
З очей, неначе назавжди.

Вона гарячим вітром степу
Помчала й зникла у кущах.
І наче зорі, у Мазепи
Мотрони очі у очах…

В тиші палат журба безкрая,
Десь плаче Мотря, вся в сльозах…
А Кочубеїха благає
Свого татарина, на жах
Йому й собі, — вся гнів і крик, —
За Мотрю, зганьблену навік,
І потай дума сумовито:
“І за мою любов розбиту,
За все Мазепі відплати!”

КОЧУБЕЇХА

Втекти від нас! Його це чари!
Як серце рветься од тривог!
Ніколи їм не були в парі,
Цього не хочуть церква й бог.

Як не блага він, не ворожить,
Закляттям загубивши лік,
Та за дружину буть не може
Йому хрещениця повік.
Та ще він зрадник. Чорні мрії
В душі од всіх охороня
І проти матері-Росії
Готує тайно повстання.

Я знаю все. Пиши Петрові,
Пиши, покіль ми ще живі,
А то настануть дні грозові,
І ми потонемо в крові…

Й хтозна, чи виринемо потім,
Бо вся Вкраїна — збройний стан.
Буть швидко вибуху. Це — злодій,
Це супостат, а не гетьман.

Петрові будем ми в пригоді,
Й він не забуде нас. Пиши.
І пише Кочубей: “…він злодій…”
Лиш Мотря плаче у тиші…

XIV

Кто при звездах и при луне
Так поздно скачет на коне?
О. Пушкін

У сяйві зоряних огнів
Кого це кінь шаленим скоком
Несе на північ, в даль степів?..
Це красень Іскра, що любив
Над зорі Мотрю синьооку
І тільки нею в мріях жив.
Він нею жив. Ночей немало
Не спав од дум, що, як ріка,
Йому всю душу заливали…
А Мотря тільки кепкувала
З закоханого юнака.
Хоч трохи, може, й жалкувала.
Та що ж, знать, бог так захотів,
Що чорні брови проміняла
Вона на злами сивих брів,
І гетьмана рабою стала.
Як жар, у жилах юна кров…
Летить козак удаль досвітну…
Його ненависть і любов
Женуть на північ непривітну…
Так. Перед ним мета одна,
Це — жало видерти зміїне
З зрадливих уст! Не знають сна
В нім лють на гетьмана страшна
Й любов до Мотрі й України.
Біжить назустріч далина,
Що ледь світає над землею…
А серце сеє — журби мара…
Летить з доносом Кочубея
Полковник Іскра до Петра.

Цар не повірив в діло злеє,
Не скинув ще довіри пут.
Віддав він Іскру й Кочубея
Мазепі на суворий суд.

І от. Шумить майдан широкий
Од розхвильованих людей…
А біля плахи сумноокий
В сорочці довгій Кочубей.
Усе в зловісних фарбах тоне,
Для нього даль вже нежива…
І коло ніг його холоне
Кривава Іскри голова.

Кат одрубав її… На жертву
Пішов юнак, а міг би жить…
І очі холодно і мертво
В холодну дивляться блакить…

Над батьком Мотрі небо хмуре…
Дочка десь плаче у юрбі,
І, наче траурна бандура,
Ридають далі голубі…

Так світло й легко над землею,
А на землі в сльозах любов.
І на сорочці Кочубея
Горить багряно Іскри кров…

“Держіть її! Держіть!” Юрбою,
Немов потоком, хтось пливе…
Обличчя, наче неживе,
І очі з чорною журбою

У простір дивляться… “Держіть!”
То Кочубеїха… Не в силі
Страшного горя пережить.
За грані волі в ній, як хвилі,
Душі розхлюпалась блакить…
“Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!..”

Любило так це серце щире…
Кому ж його любов жива?
На шию впав удар сокири,
І покотилась голова
По ешафоту і землею…

Красиві зайві тут слова.
Така вже доля Кочубея…
Там десь прозорий хорів спів…
А він лежить, мов небо лине…
Він теж по-своєму любив
Свою нещасну Україну.

А Кочубеїха! Вона
З наказу гетьмана Мазепи
Худа, розпатлана й страшна
Мчить за конем широким степом…
Вона біжить, а кінь — все швидше
З хвостом нап'ятим, як струна,
Летить, копитом б'є в обличчя
Нещасну страдницю… Одна
В широкім і безжальнім полі
На жертву і коневі й долі
Катами віддана вона.

Ремні їй вгризлись туго в руки.
Вона ж не розуміє муки,
Співає щось і об грудки
Грудьми все б'ється…
Тіло рветься,
Земля оголює кістки
Од м'яса їй… Вона ж сміється…
Аж доки… Доки лиш кістяк
Пропав, де в житі квітне мак.
У хмарку місяць загорнувся,
В траву лив сльози золоті…
А кінь додому повернувся
З ремня огризком на хвості…

Так важко дихав чорногривий,
Неначе гору поборов…
І довго конюх буркітливий
Стирав з хвоста засохлу кров.

XV

Іще в Січі, о даль моя,
Ховаючи таємні мрії,
Йван зненавидив Палія
За те, що він любив Росію.
А скільки в нім таємних мрій,
Що він беріг в ім'я любові
До України, боже мій!
Тепер полковником Палій
На правім березі Дніпровім.

“Літа, літа… Промчали ви…
Невже рабом і я загину?”…
А довгі руки із Москви
Все обіймають Україну…

“Ні, лобом не розбить бетону
Й сказать, де наші, де чужі,
Коли стрілецькі гарнізони
У кожнім місті, як ножі!..”

Так думав він, а кінь копитом
Простори рве і землю б'є
Під вітром злякано-сердитим…
Земля моя, життя моє!

Іван Степанович старіє,
Для нього це не новина.
Його волосся й давні мрії
Вже вкрила років сивина…

“Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!
Тобі дорога вся ясна.
Мені ж…” І гетьман шаленіє,
А в серці ненависть одна.
В його очах горить багряно
Якийсь огонь… “Пора, пора!..”
А кінь летить у морі трав,
Нема кінця і краю степу.
Од мрій не звільниться Мазепа…
Він Кочубеїху згадав…
В траві копита б'ють не лунко,
Земля вже скоро буде в тьмі…
Згадав Мазепа поцілунки
І шепіт пристрасний у тьмі…

“Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…
І так шумить гаряча кров… —
Йому шепоче молодиха. —

Од всіх ховаєм ми любов.
Це — гріх, мій гетьмане коханий,
Це гріх великий, о повір! —
Шепочуть повні губи п'яно:
— Мій сивоусий богатир!..”

Давно, давно… Дочка у неї,
Смуглява Мотря… Чи ж його?..
Ах, ніч! Та ніч у зір інеї
І щастя повного вогонь!..

Минулих днів далекі тіні
Ніяк не тонуть в років млі…
Те щастя — айстри в дні осінні,
Що запізнились на землі.

А серце ниє… В вухах дзвін,
Мов од копит, що б'ють нестримно.
І на душі так дико й димно…
Хрещений батько Мотрі він.

Знов, як раніш, всі в зорях ночі,
Останні, може, у житті…
Йому все сняться владні очі,
Мотрони очі золоті…

А роки мчать кудись шалено,
За силуетом силует…
Він кличе Палія Семена.
І от шумить уже бенкет…
Зір Палія за мури лине…
А брови — крил орлиних змах…
Сидить вся в золоті старшина.
В багрянім бархаті, в шовках…
Палій між нею, наче цвях:
“Тут зрадою і кров'ю віє”.
Думок не глушить чарок дзвін.
За те, що любить він Росію,
Його не люблять, знає він.
“Росія — щит наш од негод.
Незборний з нею наш народ.
А од старшини лиш халепа”.
Так дума він… І, як сова,
На нього дивиться Мазепа
Й вина у чарку підлива.
Він з Палія не зводить віч,
У них щось темне і вороже.
Він сивий весь, як та, що в ніч
Літа, а вдень літать не може.
Одного помаху руки
Було достатньо і немало.
На знак цей дужі сердюки
Біля Семена грізно стали…

“В'яжіть його!” І от Палій
У путах весь, блідий, блідий…
“Невже кінець?.. От так халепа!..”
“Він зрадник!” — вигукнув Мазепа.

XVI

Туман у серці і кругом,
Як дим мутний на полі бою…
Стоїть Палій перед Петром.
Горять докором і журбою
Семена очі… В них любов
Злилася з гнівом невимовним,
Що то спахне, то згасне знов…
Стоїть перед Петром безмовним
Семен… Вкраїни береги
Далеко десь одтуманіли…
“Дай сил мені, о краю милий!”
Але залізом ланцюги, —
Яка ганьба, і мука, й жах! —
Глузливо дзвонять на ногах…

Тюрма… Далеко ще до ранку.
Ось перервав Петро мовчанку.
“Так це така любов твоя!..
На милість не зміню я гнів!..
Мазепі тільки й вірю я,
Найкращому з моїх братів…”
Петро на ліжкові сидів,
А вищий був за Палія.
“Тобі прощенія не знать.
Готуйсь до кари, сучий сину!
Хотів навіки одірвать
Ти від Росії Україну…
Загинеш ти, як хижий звір!” —
Не давши вимовить і слова,
Петро, од люті весь багровий,
Пішов. І от його нема.
Кайдани… Туга і тюрма…
Крізь грати зір огні вишневі,
Як скорбні думи Палієві…
“Там сонце світить на ріллю,
На квіти і людей обличчя…
Я Україну так люблю,
Її простори бунтівничі,
Її тополі і зірки…
О, краю мій, моє ти небо!
Якби я довгі жив віки,
Не надивився б я на тебе!..
Я все дивився б на траву,
Що переливно вітер хилить…
Для тебе тільки я й живу,
Моя ти Україно мила!
Хоч перед смертю надивлюсь
На тебе, краю мій коханий,
Душі очима, мила Русь,
Мій Київ, сонцем осіянний!
Ти, в синь здіймаючи свій спів,
На зло ворожої стихії
Став матір'ю всіх городів
Непереможної Росії.
Хай славою синів жива
Не ображається Москва,
Чий крок в світах гримить залізно,
Щоб славить у віках вітчизну.

У дружбі, наче сталь єдина,
Живуть Росія й Україна.
Вони — це слави світла рать,
Що стереже простори милі,
І вже ніякій в світі силі
Єднання їх не розірвать.
Не раз вони в вітрах загину
Лили червонеє вино…
Тому й люблю тебе, Вкраїно,
Що ти й Росія — це одно!”
І ці думки у тьмі й тиші,
Як пісня, ллються із душі.

XVII

Палій на каторзі. Несила
Йому дивитись на сніги.
І м'ясо до кісток проїли
Йому іржаві ланцюги.
Поміж дерев виття звірине,
Сичить поземка, як змія…
А десь далеко Україна
Садами кличе Палія,
Там, де зеленою юрбою
Тополі зводяться увись,
І над Дніпровою водою
Крильми дві чайки обнялись…

В його хатині стогне лихо.
Там тільки сльози й тишина…
І у зажурі Паліїха
Сидить край синього вікна.

До бою твоє серце звичне,
Але чому ти був такий,
Петром брутально і цинічно
Утилізований, Палій?..
З релігії, неначе з водки,
Ти кату ноги цілував…
Не міг ти бути Полуботком,
Що за Вкраїну кров пролляв.
Віддав за неї серце щире,
Та не пішов на чорну гру,
Й під гострим вилиском сокири
Не покорився він Петру.

За те, що грав ти і програвся,
Бо виграв лиш Петро лихий,
А ти у монастир подався
Свої замолювать гріхи.
Чи ж замолив? Бо Україну,
Не ту Вкраїну бачив ти.
Од мрій твоїх, козачий сину,
Лишилися одні хрести.

XVIII

Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу — гнів…
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.

Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов…

Петру ж все мало… Ще, Мазепо!
Все ще і ще… Прокляте “ще”
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече…
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття…

“Ну, як йому заткнути пельку?” —
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки —
І вже назад не поверта.

XIX

А небо дихає грозою
Над синім вилиском штика…
То Карл Дванадцятий до бою
Петра з фіордів заклика.

Відважний лицар опівночі
Полки хоробрі ізбирав…
Петро ж іти туди не хоче,
І швед рушає не Петра…

Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий…
Зіткнулися в грозі два трона…
Хто переможе?.. Буде бій!..

І не один. Вкраїна сниться,
Вікінгу сниться вся в садах…
Мазепа жде його, і криця —
Петро розсиплеться у прах.

Лиш треба здвоєно ударить
Його у точку, ще й одну!..
І загудуть кругом пожари,
І шведи виграють війну.

Шматочок ласий Україна.
Так дума Карл — напівдитина,
Що раз уже Петра розбив
Біля балтійських берегів.

XX

Не для бенкету, не параду,
Відкривши таємниці тьму,
Мазепа скликав на нараду
Старшину, віддану йому.

МАЗЕПА

Панове, вже прийшла година
В кривавій величі своїй.
А чи готові за Вкраїну
Ви всі іти на смертний бій?
За нашу націю нещасну,
Що лиха випила до дна.
Щоб путь її була прекрасна
І стала вільною вона?

СТАРШИНА

Готові! Ми давно готові!
Веди нас, батьку! І шаблі,
Неначе блискавки грозові,
Немов огненні жала злі,
Повітря разом розітнули
В покої гетьмана… “Веди!
Щоб нашу вольність нам вернули,
Маєтки наші і сади!”

ОДИН ІЗ ЗМОВНИКІВ

Але де візьмем збройну силу,
Щоб нас Петро не поламав,
Неначе хмиз?

ЩЕ ОДИН

Нас мало. Їх же… Я сказав…

МАЗЕПА

Цього не бійтесь. Це — нічого.
Нам Карл Дванадцятий — помога.
Звичайно, на за наші очі
Нам буде Карл допомагать.
Загарбать він Вкраїну хоче, —
І це нам треба добре знать.
Далеко Швеція. Ми потім
Її розіб'ємо ярмо.
Це не Росія, що так близько.
Та й січове хоробре військо
У нас в руках. В нас козир є.
Хай перше Карл Петра поб'є.
Й йому, ослаблому, ми будем,
Мой братове, добрі люди,
Козацьку волю диктувать.
Про це нам треба пам'ятать.

І повні ненависті й шалу,
Вони розходитися стали
В передчутті страшних негод.
Та ні словечка не сказали
На цій нараді про народ,
Немов його й не існувало.
Тож знай, жупанство малинове,
Народ останнє скаже слово!

XXI

Як Палія любила Січ,
І як його ще й зараз любить…
Коли він кине грізний клич,
Вони підставлять смерті груди
І ринуть бурею за ним
Крізь канонади лютий дим…
Він бачить бронзові обличчя
Своїх братів по боротьбі
За Україну й славу Січі…
В журбі чоло він нахиляє,
А за вікном тайга ридає,
І в тундрі голос її лине…
Ні, то ридає Україна
У горі-розпачі німім
За сином зрадженим своїм.
Як довго лине ніч зимова,
З морозу все вікно рябе…
Щоб виправдать йому себе,
Петро не дав сказать ні слова.
І в дерев'яному бараці
Снуються думи про того,
Хто застромив ножа вогонь
У вірне серце небораці
В жахній зрадливості своїй.
І гнівно думає Палій:
“Я відплачу йому, собаці!
І буде, як завжди, незмінно
Росії вірна Україна!
Одна в нас правда і могуть,
Як і одна в майбутнє путь!”

Кривив Петро вуста вишневі…
Він же не вірив Палієві…
І от, нарешті, зрозумів
(У серці невимовний гнів).
Що, як довірливу дитину,
Його Мазепа обдурив.

XXII

Вже Карл Дванадцятий кордони
В пихатій величі пройшов…
Пора, пора набить патрони,
Пролить нападників злу кров!
Там, там, до Ворскли, до ріки
Іде юнак в царя короні.
Титан із золота в броні
І йдуть прославлені, швидкі
По манію його руки
По всій, по всій та оболоні,
Блакитні Швеції полки.
Їх запорожців стріли лави
Тих, що Мазепа сивий вів…
Музика грала, крики “слава”
Й різнокольорових прапорів
На вітрі гомін… Як у сні…

І от під мурами Полтави
Полки спинилися, міцні
В своїй злютованості грізній,
На горе Матері-вітчизні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За штурмом штурм… Але Полтава,
Так, як стояла, і стоїть…
Пожеж все ширшає заграва,
В диму затьмарилась блакить…
І лицарі чубаті степу
Полтавських досягти висот
Ніяк не можуть, бо Мазепу
Прокляв, як зрадника, народ
Й на нього свій обрушив гнів
За те, що шведів він привів,
Що віддає, достойний згину,
Їм на поталу Україну…
Лютує Карл і по намету
Нервово ходить без кінця…
Не можуть шведськії багнети
Зломить народного бійця,
Що встав за віру православну,
За рідну землю і церкви,
Щоб записать сторінку славну
В єднанні Києва й Москви
В скрижалі пам'яті людської,
Й проти чужинців став стіною.
Одна надія в них на Бога,
Щоб захистить своє добро…
Полтаві йде на допомогу
З полками юними Петро —
Вість принесла розвідка степу.
І хмуро дивиться Мазепа,
І довгі вуса, наче кіт,
Гризе він у безсилій люті.
Ні! Не зламать Петра могуті!
Передчуває він, і піт,
Смертельний піт, воложить скроні…
Й стоять напоготові коні.
Згадав він Мотрину любов,
Солодку, незрадливу, чисту,
І мацає її намисто
На шиї зморщеній ізнов…
Згадав сокири блиск іскристий,
На пласі Кочубея кров
І на сорочці його білій…
Згадки туманять часу хвилі,
Та у згадках чи є потреба
Час не такий тепер наспів.
Як з Палієм, Петра Мазепа
І з Кочубеєм обдурив.
“Палій, Палій… Злі хуртовини
Тепер ти слухаєш в тайзі
Далеко десь на Україні,
Неначе пес “на ланцюзі”.
А стрілянина все лунає,
Й Петра Мазепа проклинає,
Як той його. Він ще не знав:
Його в церквах Петро прокляв,
І вся Вкраїна проклинає.
Якби він знав, якби ж він знав!

КАРЛ (Мазепі)

Ти обіцяв алмазні гори,
Мій бідний спільнику, і я
Повірив, як у блиск Аврори,
Як в пісню-казку солов'я,
Що нас зустріне Україна,
Як дорогих братів своїх…
А що ми бачимо?! Звірина
Ненависть стріла нас. Батіг
Та штик допомогти не зможуть
Без ласки братньої тепла.
І все це так мене тривожить…
Да. Кепські нашії діла.
Допоможи нам, правий Боже,
Охорони од кривди й зла
В країні, де усе вороже!

МАЗЕПА

Хто знає все, той все уміє.
На Бога лиш одна надія.
Могутній він в своїх ділах
Там, де людина тільки прах,
Пушинка у його руках.
На Бога лиш одна надія.

І Карл наметом знову ходить,
А думкою далеко бродить
Там, між озер і скель стрімких,
Що з малих літ так любить їх…

КАРЛ

Я бив Петра. Він знає добре,
Та і не дуже він хоробрий,
Бо з Нарви так од нас тікав,
Що у медаль на сміх попав.
Але тепер вже інша справа.
Навчена вже його орава,
Та так навчена, що ого!
Чи я, чи він, о духи злі!
Удвох нам тісно на землі.

XXIII

И грянул бой, полтавский бой
О. Пушкін

В залізне коло круг Полтави
Упав тугий удар ядра
І стежку проробив криваву…
В жаданні смерті або слави
То підійшли полки Петра.
Як попіл той, літають гави,
Когось кляне їх чорна рать.
І трупи покотом лежать
В крові під мурами Полтави…
Але живі іще стоять,
Але серця в живих ще б'ються!..
Вони над ядрами сміються…
Живих ще треба подолать!
Зійшлись дві армії. Одна
Покрита славою у битвах.
А друга юна та міцна,
Як сталь, що кута у молитвах…
Неначе тятива туга,
Вона напружилась для вдару…
В крові ковзається нога,
І очі сліпнуть од пожару,
Що в небо посилає хмари
І тут, і там, і тут, і там
З гарматним димом наполам.

Як б'ються шведи вперто, люто!..
Та земляні міцні редути
Їх не пускають і вогнем
Січуть, січуть невідборимо,
Неначе богатир мечем!..
“Невже пролине слава мимо!” —
так думав Карл у колі тих,
що з ним пройшли важкі дороги
для смерті чи для перемоги.
Гримить загрозливе “ура”,
То наплива, по відпливає…
І смерть круг Карла і Петра
На крилах огнених літає.
Ось підморгнула! “Ну, пора!”
Скривила те, що звалось губи…
Й лишив круг Карла купу трупів
Удар розпечений ядра…
Й од його страшного жала
Земля неначе застогнала,
А з нею й Карл, що тінню впав,
Де, на поживу тліну й гав,
Його соратникі лежали…
Але недовго він лежав, —
Його фатерські дужі руки
Під невгамовні бою звуки
Зняли під неба димні брами,
Як стяг кривавий над полками…
Й ті, що хитнулися назад,
Коли побачили героя,
Знов уперед пішли грозою
В страшний ударів громопад,
Щоб перемогу взяти з бою…
Бо він живий, їх вождь і брат,
Як символ радості й весни,
Кумир уславлений народу.
Готові всі іти вони
За нього і в огонь, і в воду…
Вони ідуть. Хай смерть лиха
Відступить від сміливців в ночі!..
Бо сяють їм героя очі,
Бо Карл рукою їм маха…
Й ще дужче бій кругом клекоче…
То гнуться російські полки,
То шведські — синьою стіною,
Як моря вал перед скалою,
Б'ючись об гострені штики…
Все вище й вище бою гами…
Готов і швед, і рос на все…
Чий кінь летить перед полками,
Кого він злякано несе?
І як він ніг не покалічить,
І ребер як не полама!
На ньому велетень північний
Летить, як світло і як тьма,
Коли світанок пестить рожі…
І кінь копита підійма
І трощить голови ворожі…
Смерть замахнулась!.. Та дарма!..
Петру ще жить і йти землею.
Бо він для армії своєї,
Неначе молодість сама,
Хоч кров людську він лив, як воду,
За славу Росії в борні…
Летить, як буря, на коні
Любов російського народу
Крізь канонади сивий дим…
Шепоче він святу молитву.
І армія іде на битву,
В однім пориві злита з ним…
Неначе море підпира
Його і з ним все вище лине…
А збоку Карла і Петра
Вкраїнці б'ються до загину.
Який це жах! Який це жах!
Так розмінять могуть орлину!
І наче стогне на ножах
Роздерте серце України…
Над ними круки, круки, круки
Між ними зрад повзе змія,
Там, де хрестилися шаблюки
І Гордієнка й Палія.
Палій!.. Важка рука Петрова,
Що мов не пам'ятає зла,
З Семена збила злі закови
І до Полтави привела
В цей ранок грізний і грозовий…
Розбіглись коні вороні,
Шаблі розскочилися гострі…
До січових бійців, як постріл,
Палій підскочив на коні.

ПАЛІЙ

Січовики! За кого люто
Ви кров братерськую ллєте?..
Як сміли Бога ви забути,
Кому народ продаєте?!
Ви ж не перевертні, а люди!
Сини мої! Чи ви зі мною?

СІЧОВИКИ

З тобою, батьку, ми з тобою!
Змії ми голову зсічем!

Загуркотіло “Слава! Слава…” —
І козаки за Палієм
На шведів ринули, як лава.
Неначе меч титана, дзенькнув
Об штик ворожий у борні.
І марно кликав Гордієнко
Свої незборні курені…
Його не слухали. І мимо
Вони летіли, наче сни…
І шведа так невідборимо
По флангу вдарили вони
В рішучу мить! З життям прощання
Тут не один узнав боєць…
Хитнулись терези востаннє
І зупинилися.. Кінець!
“Кінець, кінець, мої хороші!” —
Кричить Петро до ворогів
В зорі вечірної пороші…
Він мить жадану зрозумів,
Коли упали з Карлом ноші, —
Така зрадлива долі гра, —
Од невблаганного ядра.
Коли вони, як грім, упали,
Щоб потонуть в неслави млі,
І Січ на терези поклала
Свої нагострені шаблі.
Неначе ночі димні бреди,
Коли цілує день бори,
На захід утікали шведи,
В пилу й крові їх прапори…
Але одрізав їм дорогу
Солдата російського штик,
Як меч відплати й перемоги…
Лиш Карл з Мазепою утік.

Мчать козаки, голодні й голі.
Лице Мазепине, як лід…
Під жовтим місяцем тополі
Гіллям хитають їм услід.

ТОПОЛІ

Пощо ви, діти України,
Тікаєте до чужини?
Одної матері сини?

Вони ж летять, летять невпинно
Кудись за синюю межу,
Лиш вітер віє їм у спину…
І я з тополями кажу,
В їх шум вплітаючи свій голов
Крізь час, що сивий, наче волос,
Збиваючи століть іржу:
“Куди, куди?” Мовчать тумани…
О краю мій, свої сини,
Немов Канади індіани
В дні братовбивчої війни.
Індійці бились за французів
І за англійців в тьмі дібров…
Їх гнали зрадники й лакузи
За інших лить братерську кров.
Отак і ми. Тягли з нас жили,
Як з тих шотландців, що згубили
І мову рідну для чужих.
Їх кат стискав, неначе губку…
І от лишилася у них
Од суверенності лиш юбка,
Що їм дозволен носить
І проливать в ній кров гарячу
Во славу Англії… Незрячі
Далекії брати мої!
За вами моє серце плаче…
Такі дороги й України.
Сама з собою у бою
Через трагедію свою.
У тьмі страшних її доріг
Російський брат їй допоміг,
І в дні жовтневої відплати
Упало в прах ярмо прокляте.

XXIV

Цей спів — за кров, що у долину
Плила, подібно до ріки,
Коли столицю України
Обороняли сердюки.

З них кожний битися поклявся
За свій народ, за честь свою.
В полон ніхто з живих не здався,
І полягли усі в бою.
Чиї прокляття шепчуть губи?..
Чи ж проклянеш, мій краю, їх?..
Тягли на шибениці трупи,
Бо не було уже живих.

Не стало у героїв сили.
Та хто ж за це їх прокляне?
З наказу Меншикова діло
У тьмі робилося страшне.
Що одгримів валами мли,
Засяло сонце після бою,
І шибениці за водою
До моря скорбно попливли,

Одна за одною… Вкраїно,
Можливо, так і не було…
Прости за вигадку ти сина,
Що не забув своє село,
Що пив святу донецьку воду,
Де шахт копри і домн вогонь,
Що не забув свого народу
І йшов на смерть в ім'я його.
Не жертва я сліпа стихії,
Тваринних чвар, чуття свого.
Люблю я гордий люд Росії,
Та не люблю вельмож його.

Що гнали в бій народ, як бидло,
Щоб все загарбати собі…
Крові їм лити не обридло
Рабів руками в боротьбі.
Простіть мене, нещасні, любі,
Далекі жертви зла і мли!..
Себе, не тільки братні трупи
На шибениці ви тягли!..

Ви полили своєю кров'ю
Лани для пана, не села.
Поета ж вигадка любов'ю
Лиш продиктована була,
А не ненавистю до брата,
Що, як і ми, солоний піт
Лив у ріллю на кодло кляте,
Аж поки знищив панський рід
І руку нам простяг могучу
І з нами став, як ми, крилат,
Підвівши голову за тучі,
Великий наш російський брат!

Лиш гайвороння чорний клопіт,
Лиш гайвороння чорний жах…
Батурин знищено, і попіл
В глухих розвіяно вітрах.

А потім там, де Дніпр наш лине,
Де згас навік люльок вогонь,
Ядро нової України —
Січ — дочекалася свого…
Та дочекалась… Катерина
Аж за Кубань погнала нас,
В ярмо, що дерло й нашу спину,
І гордий запрягти Кавказ,
Щоб з нами він у рабстві гинув…
Про це слізьми писав Тарас.

XXV

Над садом зорі в хороводі,
Блука зефір між верховіть.
І коло хати на колоді
Мазепа зігнений сидить.

МАЗЕПА

Прости, прости, Вкраїно-мати,
Мене і спільників моїх!
Я, мов Іуда той проклятий,
На рідний не ступлю поріг.

Хіба народу не любив я?
Та в грізний час страшних негод
Собі на горе й безголів'я
Не зрозумів мене народ.

Не раз за нього я молився…
А він, а він мене кляне!..
І долі вітер, наче листя,
Мене з України жене…

КАРЛ
(його виносять з хати)

Що зажурився, небораче?
Що ми — покинуті, самі?
За нами тільки вітер плаче
Або сміється з нас у тьмі.
Послухай… Пізній уже час,
І вітер плаче, як дитина…

МАЗЕПА

Ні, то кляне з тобою нас
Моя нещасна Україна,
Мене, як зрадника… Тебе ж
Як завойовника, нетяго,
Що диким полум'ям пожеж
Не зупинив її відваги.
Тебе зламали за сваволю,
За зраду чорную — мене.
І от одна з тобою доля
Нас у Молдавію жене.
Тебе ще далі, аж до турків,
Мене ж, мій друже, у Дунай.
Мушкети наші вже без курків…
Прощай, Україно, прощай!..

КАРЛ

Я ще вернусь на Україну,
Її залізом і вогнем
Я покорю або загину,
Своїм проколотий мечем.

МАЗЕПА

Що ж, покоряй. Я не перечу,
А поки що нехай утечу
Заллє солодкеє вино.
Ходімо вип'єм…

На колоду
Сіяє місяць з вишини,
І вартові, як тіні, бродять
В глухій і грізній тишині.

ПЕРШИЙ СІЧОВИК (до другого)

Мені до всього не байдуже.
Не знаю, як ми ще живі.
Дісталось нам з тобою, друже,
Аж оселедці у крові…

ДРУГИЙ СІЧОВИК

Да. Катавасія. Халепа!
Нас розметали, як туман…
Хай буде проклятий Мазепа!
Давай тікать до росіян!

ПЕРШИЙ СІЧОВИК

Давай!

І тільки тупіт
Подаленів у ніч суху…
І тільки швед дивився тупо
Услід на битому шляху,
Але він вистрелив. Боявся,
А може, може, й жалкував…
Якби він мову нашу знав,
То й сам до росіян подався б.

Пливуть тумани од ріки,
Шепоче вітер щось деревам…
І наливаються хмарки
Передчуттям зорі вишневим…
Неначе соняшник на тин,
Світанок хилиться над степом…
І знов копит погребний дзвін
Печально слухає Мазепа.

XXVI

Ви вільні знов, лани кохані,
Як хвилі рідної ріки…
І у Туреччині, в тумані,
Пропали шведські вояки.

Полки Петра пішли за ними,
Та сила турків немала,
Де грім гармат, і кров, і дими,
Петра в кільце стальне взяла.

Намет. Од люті серце в'яне
У Карла. Ходить він страшний…
Та мовчки смокче дим кальяна
Паша турецький огрядний.

КАРЛ

Як можна випускати вовка,
Що до кошари ніччю вліз?!
Вовк — це є вовк. Така помовка.
Його б пекти вогнем заліз!

Він тільки ненавистю й дише
До мене, лицаря добра.
Невже вам золото миліше
За довгов'язого Петра?

Йому б лиш жить. Тхору такому.
Він за життя віддасть і трон.
Він у руках твоїх, так чому
Ти не береш його в полон?

ПАША

Петру капут.
Ми вирвем жало
Із рота чорного його.
Це так. Та в Порти грошей мало,
А гроші — це вина огонь.

Уста солодкі одалісок
І все, що зможеш ти купить.
З Петром не можем ми так різко,
Бо звикли золото любить.

Та й бути до Петра ворожим
Не зможу я без каяття.
За нього рідна Порта може
Свого позбутися життя.

КАРЛ

Я гори злота вам здобуду,
Щоб змовкло прокляте “ура”,
Я цілувать вам ноги буду,
Не випускайте лиш Петра!

Карл на коліна хоче стати,
Але паша не дозволя.

ПАША

Не треба так! Не треба, брате!
Далеко Швеції земля.
Вже золота мечем придбати
Не зможеш ти. Твої поля
Іще не раз заллються кров'ю
Там, де могили і хрести,
Куди повернешся ти знову
Й десь у бою загинеш ти.

КАРЛ

Ну, годі, годі ворожити,
Ти не циганка, воїн ти.
Що ж, кряч, як ворон, про хрести,
Паша у ролі ворожбита.
Далеко Швеції сади
Й вікінгів плем'я войовниче,
Прощай. Поїду я туди,
Куди синовнє серце кличе.
Що десь зупиниться в бою.
Я їду в Швецію мою.
Прощай!

ПАША

Прощай, відважний мій юначе!
Ще не зайшла твоя зоря.
Ще кінь за вершником не плаче,
І меч — в руках богатиря.
Прощай, прекрасний мій юначе!

Й лице північного титана
Завіса вкрила. “Що ж. Пора”, —
Й паша над люлькою кальяна
Старечі сльози витира.

Та меч, меч Швеції зломився
Під тиском велетня з Неви.
Петро ж від турків відкупився
І повернувся до Москви.

Туди, туди, де скелі й ріки
У шелесті озер і трав,
Де він, за Пушкіним, навіки
Вікно в Європу прорубав.

Блакитний вечір. Шум акацій,
Немов на вулицях весна,
А у розкішному палаці
В покоях бродить тишина.

Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам'янів.
Він у жупані малиновім,
Як кров, що марно він пролив.

МАЗЕПА

Куди, куди піду од суму?
Під землю чи в глибини вод?!
Хіба ж я міг таке подумать,
Що проти мене мій народ?..

Що він мої розіб'є мрії
Так, як Петро чужинну рать,
Що він ніколи від Росії
Не зможе серця одірвать.

А я шукав у морі броду
І не знайшов його, о ні!
Й навіки проклятий народом,
Умру на рідній чужині.

Я помилявся од любові,
Що, як пожар, в моїх очах.
О не розвій, молю, Молдово,
По смерті мій печальний прах!

Мазепа сивий. Тільки брови
Все ті ж у нього, як колись.
Тепер він молиться Молдові,
Як Україні він моливсь.

Вони, як сестри. Що ж. Він битву
Програв, і в серці тільки тьма.
Прийма Молдавія молитву,
А Україна не прийма.

ГОСПОДАР

Нещасний брате, годі муки!
Її не вичерпать до дна.
Хай дні твої, як чорні круки,
Та ще повернеться весна…

Покайся. Їдь на Україну,
На степу рідного суцвіть,
Що йшов за нього ти до згину.
І рідний край тебе простить.

МАЗЕПА

Не можу я… Я вже проклятий,
Хоч степ і кличе, і гука.
Якби ти знав, мій добрий брате,
Яка важка в Петра рука!

Як жаль, що серце бідне гине,
Що мало все, поля й блакить…
Мене б простила Україна, —
Петро проклятий не простить.
Які ще в світі є падлюки,
Короно-деспоти які!

І він в одчаї ломить руки,
А очі! Очі, як штики…
Вони із люті і туману,
Мов не приймає їх земля,
Ті очі, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад Віслою, де чуло
Гілля зітхання молоде…
О ні! Не вернеться минуле,
Назад ніколи не прийде!

МАЗЕПА

Тепер нічого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би вічним сном.

І похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
“Заснуть, заснуть…”
Чужинний вечір
Кривавить хмари за Дністром…
Страшний тягар упав на плечі
Мазепі перед вічним сном,
Що зазирав йому у очі
Диханням холоду і ночі.
Вже місяць вирушив у путь
У золотій своїй обнові.

МАЗЕПА

Я знаю, турки продадуть
Мене за золото Петрові…
Останні хвилі я живу.

І сльози падають багрові
З очей Мазепи на траву,
Криваві сльози… Перстень свій
Мазепа з пальця іздіймає
І в тишині уже нічній
Із нього смерть він випиває
Й на землю пада… Стогне гай…
Зітхнув Мазепа уостаннє,
І з губ злетіло, як дихання:
“Прощай, Україно, прощай!”

Над ним у сумі голосінь
Не никли траурно знамена.
Одкинув він у вічність тінь…
Він був талант, а може, й геній.

А геній, це не витів долі,
А й труд ночами й в льоті днів…
Не марно школу єзуїтів
Колись Мазепа закінчив.

Так! Закінчив. Та єзуїтом
На радість матері не став.
Він серцем, для добра одкритим,
Людей, як пісня, чарував.

“Він інтриган”, — немов вериги,
В душі моїй слова ці злі.
Але були його “інтриги”
Для щастя рідної землі.

Хоч грунт її був досить грузький…
Інтриги? Ні! Це зброя слав.
Отак один король французький
З інтриг державу збудував.

Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч він був пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся він і в цім був прав.

І я співать про нього мушу
Так, як ніколи не співав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його пісню взяв.

Голів мільони, світлі, щирі…
До них тягнусь я серцем всім!
Народ — мій Бог, йому я вірю,
А не історикам отим,

Що руку царську цілували,
Що слинили Петрову длань
І про Мазепу написали
Із кон'юнктурних міркувань.

Та й досі пишуть… Що ж, пишіте.
Красу душі його висот, —
Як не зовіть його бандитом,
Вже оспівав давно народ.

Мені ж чинів і “ласк” не треба,
Я не наївний, не сліпий.
Ні! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.

Попи, що з правдою змагались
І продали царю язик,
Ці чорні ряси, що злигались
З попами руськими навік.

І прислужилися, прокляті,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власній хаті
Ще сотні років був рабом.

Хай повний гніву в даль чаїну
Про дні печальні лине спів,
Коли з моєї України
Петро колонію зробив.

Це він до власної мети
Схилив і шляхту України,
Надавши право їй тягти
І соки, й жили з селянина.

Союз військовий він зламав,
Що склав Богдан із Олексієм,
Як рівності й братерства вияв.
Він шляхту золотом обсіяв,
Народ позбавивши всіх прав,
І по Вкраїні “з ласки трона”
В містах поставив гарнізони.

В ті люті дні він добре знав,
Що їсть Вкраїна і чим дише,
Й щоб зав'язать петлю тугіше,
Мазепи “зраду” скористав.

Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви і школи. Просвіщав
Він свій народ. Та шкіл не треба
Царю, й він їх позакривав.

Покрилась тьмою Україна,
Засумував старий Дніпро…
І доробила Катерина,
Чого не встиг зробить Петро.

ЕПІЛОГ

Далекий Галац сниться знову.
А серце! Серце у огні…
Біля господаря Молдови
Лежить Мазепа у труні,
В маленькій церкві.
Рідний край
Одснивсь і не присниться знову.
І турки, що взяли Молдову,
Їх трупи вкинули в Дунай.

Мов чути голос, що з журбою
Слова так глухо промовля,
Немов говорить їх земля!
“Кісткам — і тим нема покою!”

Такий кінець, Мазепо, твій,
Герою нещасливий мій,
Що так любив свою Вкраїну,
Та все ж не так, як той Палій,
Що все простив Петру за волю,
Як і Петро йому простив
І ті дні кріпацтва і сваволі
І подвигів богатирів,
Що землю так свою любили,
Що не злякались і могили,
Бо мати в нас усіх одна —
Це наша рідна сторона.

Хай вітер віє нелихий
І нахиля гілля дібров.
Замолювать свої гріхи
У монастир Палій пішов,
Щоб домолитися до раю.
Мазепа спить на дні Дунаю.
Над ним весна іде в похід,
Сади вишень вкриває цвіт…

Та що йому тепер до всього!
Краса Молдавії для нього
Як сон, що вже не повернуть.
Пішов він у останню путь.

Куди? Цього ніхто не знає.
Спитай у сивих хвиль Дунаю,
У сонця й вітру поспитай…

Над ним тече мутний Дунай,
Старечі кості обмиває…
А десь далеко рідний Край
В церквах вигнанця проклинає.

Таке, Іван, життя твоє,
Що десь погасло за полями…
А у церквах поклони б'є
Народ, обдурений попами.

Це так було. Тепер не так.
Тобі ми добре знаєм ціну…
І я в диму страшних атак
Ішов на смерть за Україну
І за Росію! Як брати,
Ми з росіянами у бурі,
Во ім'я світлої мети
Зняли квітки знамен в лазурі,
В комуну зводячи мости.

Встають до зір за ГЕСом ГЕС.
Петро й Мазепа. Краю милий!
Вони по-різному прогрес
В ті дні далекі розуміли.

В Петром Іван програв двобій…
Вони несли життя орлине:
Той для Росії, а другий —
Для золотої України.

Життя для нас було, як ад.
Та мій народ в години бою,
Як за Богдана, руський брат
Підтримав світлою рукою
Й в огні жовтневих барикад
Повів до щастя за собою…
І розцвіло життя, як сад.

Шумить Дніпро. Він повний світла.
Вже наша доля не сліпа.
Й моя Україна розквітла
Під знаком молота й серпа.
В обличчя свіжий вітер лине,
Цілує губи і чоло.
І не було б коли б Вкраїни,
То і Росії б не було.
В ясній путі простори сині
Їм усміхаються обом.
Ні, трьом! Із одного коріння,
Із Білоруссю ввись разом,
Щоб увійти в комуни брами,
Вони зросли трьома стволами,
Обнявшись шумними верхами.

1928—1959-1960

Джерело: "Іван Мазепа", Київ, "Рад.письменник", 1991.