ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.05.20
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Лозова (1963) /
Поеми
Мотря
Немає сліз.
Є іскри на снігу.
Нема жалю,
щоб розтопити кригу.
Лише чужих вітрів
недобрий гул
І хмари заступають
зірку тиху.
Одна-одна...
Такої самоти
Не знала,
не хотіла,
не чекала.
З одного світу
стало два світи,
А доля
десь між ними
заблукала.
Мели сніги у середу, в четвер —
Одна на одну кожна днина схожа.
На що мені надіятись тепер?
Якій душі довіритися можна?
Навчилася мовчати, наче тінь,
Тому і не промовила ні слова
До дівчини, що потайки мені
Передала листа від тебе знову.
По-гетьманськи її нагороди
За те, що подолала страх і втому.
Дивлюся їй услід: не йде — летить —
Такої не спинити вже нікому.
І я летіла! Боже мій, куди?
Не бачила ні стежки, ні дороги,
І тільки сніг, і біла мла, і дим,
І давні невколихані тривоги.
Затримати хай трохи часу плин!
Переживаю пережите — вкотре.
Чи думав, ясний пане, що колись
Твоїй служниці заздритиме Мотря?
Що заздритиме всім, хто там, де ти,
Кому щастить з тобою поряд бути.
... Мені б до тебе тільки підійти,
Заговорити, голос твій почути...
Чому я тут? Спокутую вину?
Чи мушу залишатись в хаті отчій?
Тут маю спокій тільки, як засну,
А вранці й прокидатися не хочу.
................................................................
Рідні зробились чужими,
Ліпше не бачитись з ними.
Нині усе проти мене,
Що б не промовила я.
Не підступити до мами —
В погляді — гнів до безтями.
Батько закрився руками,
Правда у нього своя.
Чим заспокоїти душу?
Маю від тебе обручик,
Слово дала — не порушу,
Що б там в житті не було,
А натерпілась немало:
Вдома в неволі тримали,
Може, добра і бажали,
Та обернулось на зло.
Зважують, зводять рахунки...
Бачу, немає рятунку
Там, де серця кам’яніють,
Де починається торг.
Господи, що вони знають,
Думають, нас роз’єднають?
Нас день і ніч розлучають,
Та не розлучить ніхто.
.....................................................
Втекти з отсеї хати? Вже втікала —
До ласки, до любови, до тепла...
“Сховай, не віддавай мене!”— благала,
А ти мене до батька відіслав.
Не міг інакше.
Гетьман справедливий,
Не має права схибити ні в чім.
Пощо ганьби на голову ту сиву
Та криків Кочубея уночі?
І так усюди нині лихо люте,
Квітучий край пустелею стає,
Прийшли — господарюють царські люди,
Чуже добро приймають за своє.
Драгуни, на легку поживу ласі,
Грабуючи, руйнують все підряд.
Розбій вчинили, кажуть, у Черкасах
За те, що там не слухались царя.
Не мають серця чи не знають міри —
Карають, убивають без провин,
Чи нехристи які чи бузувіри,
Що нападають навіть на церкви.
То скільки ще терпіти супостата
На зболеній, згорьованій землі?
За волю козаки готові стати.
— Чи, може, затупилися шаблі?
Чи лицарям хоробрости не досить,
Чи олова в набійницях нема?
— Є зрадники...
В Москву летять доноси —
І з ними ще не виграна війна.
....................................................................
II
“Впред смерти сподівався я на себе,
Ніж у твоєму серденьку відміни...”
Нічого не міняється під небом,
Я бачу тільки стіни, стіни, стіни.
Вони міцніші за фортечні мури,
Я розумію, що скоритись мушу.
В такій одноманітності похмурій
Рятую, наче тихий вогник, душу.
Хіба не знаєш, скільки бунтувала,
Доводила, що ти мені не ворог,
Даремне розуміння сподівалась —
За божевільну мали чи за хвору.
Написано: “Шануй отця і матір.”
Шаную. Та ні завтра, ні сьогодні
Мені не сколихнути їх затятість.
Отак живу. Усе в руках Господніх.
.................................................................
Не називай розлукою розлуку,
Ми не розстались.
Ми не розійшлись.
На порятунок прилітає думка,
Що Бог дозволить стрітися колись.
Любила і люблю тебе одного,
Ми вимріяли разом сю любов.
Хіба ти не мене чекав так довго?
Хіба ти не до мене стільки йшов?
Лише для тебе б’ється серце Мотрі,
Та тільки синій смуток ув очах —
Шукав кохання, а знайшов самотність,
Шукав розради, а знайшов печаль.
Молюся день і ніч за тебе, милий,
І думаю про тебе весь мій час.
Хотіла б я тобі додати сили,
Оберегти від лиха, від нещасть.
...........................................................
Так мало про тебе чую,
Так рідко листи приходять.
Чи близько ти, чи далеко,
Між друзів чи ворогів?
Обдумуєш дії?
Пишеш?
А, може, гінця чекаєш
Чи Орликові диктуєш
На завтра універсал?
Так мало про тебе чую,
Та знаю, про що ти мислиш:
Болить тебе Україна,
Всі кривди її болять.
Свободи все менше й менше,
А Меншіков й ту забрав би,
Не дай, Боже, сему кату
Добратись до булави.
Що буде з козацьким військом,
Куди його цар покличе,
Куди гарувати кине
Слухняних московських слуг?
А плата за те —
Зневага,
Приниження і образи,
Спустошені рідні села,
Вдовиний, сирітський плач...
..................................................
Високі ростуть могили —
Такий-то з Москвою мир...
А чайка-небога квилить:
Що буде з її дітьми?
Дихнути повітрям волі —
Позбутись мерзенних пут!
На тебе звертає погляд
Увесь український люд.
Ти, гетьмане, народився
Для звершення славних діл,
Для того і вік трудився,
Тягнув ярмо, як віл.
Правдивих звитяг від тебе
Чекає козацький край.
Тяжка булава, Мазепо,
Міцніше її тримай!
..........................................................
Маєш владу
Чи влада — тебе?
О, ся пані суперниць не зносить.
Сам собі не належиш тепер —
Так усе зрозуміло і просто.
Не плекати даремних надій,
Не шукати, чого немає?
Та не тихне в любові моїй
Біль, який нас — єднає.
Наша гордість
І наша краса
У своєму багатстві — убога...
Найсвітліша зоря в небесах,
Найпечальніша чайка-небога.
......................................................
III
А тиша —
Як перед грозою,
Тремтить листочок у вікні...
Я так стужилась за тобою!
Нестерпна спека.
Довгі дні...
Постукав хтось?
Та ні — здалося...
Що ж я стривожена така?
Приймав учора батько гостя,
Ченця якогось чи дяка.
Примандрував, спочив, а потім
Пішли розмови:
Стіл, вино...
Наговоритися не годні —
Своїм зробився Ніканор.
Привітно усміхалась мама,
Якісь папери батько ніс...
Із двору виїхав з дарами
Раненько-рано
Дивний гість.
...................................................
Не злічити на тебе доносів,
Кожен зрадник старатися рад,
А Петро не зневірився досі.
Ти, Іване, тонкий дипломат.
Йшов, бувало,
І брат проти брата,
І ніхто не спинив сю чуму,
Але батько і... зрада?
Мій тато?!
Я не можу збагнути —
Чому?..
Давній приятель добрий —
Не ворог,
Ти ж його залишав наказним,
Садовив на бенкетах поряд.
Ну чого вам не ладити з ним?
Через мене?
Вляглися ж образи,
Чаша випита, повна вщерть,
Не стрічала тебе стільки часу,
А хіба се —
Найменша із жертв?
Сумно блимає свічка на хату
І поскрипує тихо перо...
Ще не пізно спинитися, тату!
Все одно
Не повірить Петро.
.......................................................
Те, що сталося —
з нами навічно.
То страшніше,
ніж мор чи війна.
Ми не дивимось
людям у вічі,
Люди
в очі не дивляться
нам.
Ліпше тим,
що навіки заснули.
Що ж ти, таточку,
з нами зробив?
Відійшов —
перекреслив минуле,
Відійшов —
майбутнє убив.
І нема де
почати спочатку
Те страждання,
що зветься життям...
Батьку, батечку, татоньку, татку,
Де ж піде
твоє бідне дитя?
..............................................................
Про той донос говорено багато.
Єдине знати хочеться мені:
Чи міг би гетьман відмінити страту?
Напевне відмінив би, якби міг.
Умів прощати, і прощав провини —
Нехай Господь відступникам простить!
Забілу, Чалієнка, Солонину
І Суслу без покари відпустив.
А тут... Усе складалося непросто...
Один Мазепа поміж двох вогнів.
Хотів біді зарадити Апостол —
Полковник Миргородський —
Не поспів.
Якби то ще не змова у Диканьці,
Якби їм ліпше спалося вночі,
Якби ще порозмислили уранці,
Якби на Крим звернули втікачі...
Та що поможе —
Думати-гадати,
Куди яка дорога повела.
Було в тій зраді зради забагато.
Сама Вкраїна зраджена була.
ІV
Дід Федір приїздив до нас на днину,
Узяв за руку, як малу дитину,
Повів до церкви, помолились Богу,
То ледь відтало серце біля нього.
Не сивий — білий-білий батько мамин,
Немов не чоловік, а добрий ангел.
Як промовляє, лагідно і тихо,
Здається, відступає всяке лихо.
Ходив іще з Богданом у походи,
Усе було: і радощі й незгоди.
Тепер живе на хуторі самотньо,
Найбільше любить, каже, внучку Мотрю.
Мене і маму в рідні Жуки кличе.
...Там тиша тишу вдосвіта колише,
Біжить собі стежина від порога,
Минаючи усі земні тривоги.
.....................................................................
Я вже сьогодні їхала б до діда,
Та мама хоче дочекатись літа,
А ще ж і не зима, іще й не грудень,
Не знати, що до літа з нами буде.
Здається, нам ніде немає місця,
Яка різниця — у селі чи в місті.
Із того часу, як не стало тата,
В Батурині пустує наша хата.
Подумаю — і думка серце крає,
Та хто за нас дорогу ту здолає?
Зібралися, і рушили під вечір.
В гіркий туман заховані по плечі.
Одне добро, що нас не впізнавали,
А хто розпізнавав — ті обминали.
Ще небо не було таким похмурим...
Вернулися чужі в чужий Батурин.
.............................................................
Подвір’я рідне —
й те якесь не наше,
Та ми й не сподівались на інакше.
Ступаю сумно
по зів’ялім листі.
... Невже я у Мазепиній столиці?
Сад почорнів.
А так...
Немає змін?
Спокійно-тихо.
Гетьман у Борзні.
Приїхав несподівано.
Старшину
Зібрав, мабуть, з поважної причини.
І ось Батурин облетіла вістка:
Мазепа з військом
покидає місто!
Похід?!
Настало врем’я довгождане?
Тепер тебе не зупинить, Іване!
Господь во вишніх
вислухав молитви...
Давно готові лицарі до битви!
.................................................................
На світанку піднімуть мости,
Та чи вдержиться міст між нами?
Хоч би тихе
“Прощай і прости”
Проказать гіркими вустами.
Затаївся —
Не дихає час.
Зазирає свіча у душу...
Се мовчання —
Найбільше з мовчань.
Довіку його не порушим.
..............................................................
V
Тиждень триває облога
Тиждень батуринці ждуть,
Кажуть, у місто обоє
Карл і Мазепа прийдуть.
Але й Петро не дрімає,
Нюх не підводить —
Сліди
добре бере...
От і маєш:
Меншіков суне сюди.
Та козаки за Батурин
Рвуться у бій,
як льви...
Ворог дереться на мури —
Трупи вкривають рови.
Кенігсен, Чечель — мов криця.
Міста вони не здадуть.
Приступом взяти столицю?..
Марний, москалику, труд.
......................................................
...Зрадою пахне, мов порохом,
На українській землі.
Як ми здолаємо ворога? —
Зрадник веде москалів!
Перед світанком — на сонних —
Йдуть через хід потайний...
Але ж царю догодив
З полку прилуцького сотник!
Ніс, а з ним Соломаха —
Взявся і той на біду —
Люди без Божого страху
Смерть у Батурин ведуть.
Зрада — се діло політиків?
Зрада — се діло Іуд!
Що кому винні дітоньки,
Нелюдом рубані тут?
Назване “огнищем зради”
Місто горить у вогні!
Катові злому на радість —
Варфоломіївська ніч
.......................................................
Чи помолиться хто на руїнах
За відпущення наших гріхів
Чи спостигне загибель усіх нас?
— Йди за мною! Є ще один хід.
— Мамо, батькова зброя на стінах,
Не пустимо ворога в дім!
— Схаменися, чи ти божевільна?!
Я тебе заховаю, ходім...
— Не піду, не послухаю — годі!
І ховатись немає причин,
Недаремно хрещеницю Мотрю
Гетьман шаблю тримати навчив.
Не розпростати зібгану душу
Ні за якими більше дверми,
Хоч у смерті, а хочу і мушу
Бути з нашими, мамо, людьми.
Застогнали, упавши, ворота,
...Шаблю стиснула рука...
Та прорізало простір:
— Нє трогать!
Качубєєв не трогать пака!
........................................................................
Отсе наші добрі други —
Скажені Петрові слуги.
Се наші брати во вірі —
Не люди, а дикі звірі.
Се наші близькі сусіди —
Від них найстрашніші біди.
Старого й малого вбито —
Нема кому хоронити.
..................................................
Мазепо, де ти?
Як ти опізнився...
Не йди сюди і близько.
Омини
Те місце, де була твоя столиця.
Тут гірше пекла —
муки безневинних...
...Усе за чорним димом...
Не питай,
Чого ми ще
поміж
живими...
..................................................................
...Невже — дід Федір?!
Ледве йде —
похилий —
Знайшов нас.
Шепче:
“Господи, помилуй... ”
VI
Ні холоду не чую, ні тепла.
І сну немає...
Третю ніч не спиться.
А ранок —
як з тонесенького скла,
Не можна і торкнути —
розіб’ється.
Просріблювались зорі уві млі,
Та хтось їх погасив, дмухнувши хутко,
У Жуках — наче на краю землі,
І Богом, і людьми забутий хутір.
..................................................................
“Тут поживете — звикнете помалу...”
Ото і все, що дід за день сказав.
Бракує ще йому своїх печалей,
То він і наш тягар на себе взяв.
Прийде, посидить, помовчить зі мною —
Спасибі і за те, що помовчав...
Душа живе молитвою німою
Та сивим світлом у його очах.
Погляне — і неначе світ світліший,
І хочеться забути темне зло,
Чи я сього не бачила раніше,
Чи світло те невидимим було?..
А, може, се небо на мене зіслало прозріння,
Щоб я не зробилась понурою тінню.
Здолати зневіру і знову навчитися жити,
Бо хтось мене любить, і я когось маю любити.
.................................................................................
Усіх любити?
Навіть ворогів?
Ніколи, ні, всемилостивий Боже,
Не зможу я приборкати цей гнів —
Батурина простити їм не зможу.
За віщо умирав хрещений люд?
За віщо безневинну кров пролито?
Молитися за кривдників?
Молюсь.
Але чомусь нещира
ся молитва...
...........................................................
Ох, діду, той смертельний дим
Ще довго буде там диміти...
Напевне, тільки ви один
Могли нас вивести ізвідти.
За себе вже не боїтесь —
Не раз, не два над головою
Стояла костомаха-смерть
Із вічно гострою косою.
Життя прожито нелегке...
Скажіть, чи на віку козачім
Колись ви бачили
т а к е?
Зітхає тяжко:
— Ні, не бачив...
Уже до всього, наче, звик,
Та що за люта лють москвина!..
Не вірю, що Батурин зник,
Не вірю...
Згарище...
Руїна...
.........................................................
Москва міцніє і росте
На стогонах, прокльонах наших...
Козацтву велено —
на смерть
Йти
“за достоїнство монарше”.
А власна гідність?
Власна честь?
А слава лицарів відважних?
Кажуть:
Вірних на світі нема,
Повмирали на палях і дибах.
Поклонився царю Сулима,
Галаган, Гамалія, Кандиба.
І Данило Апостол?
Ой ні...
Щось не так...
В се повірить найважче —
Не здригнувся б козак на вогні
І не став би кривоприсяжцем.
Чи не гетьман умовився з ним
Все стерпіти, схилити коліна,
Бо загинуть найкращі сини,
То на кого залишать Вкраїну?
...........................................................
“Всяка кров, пролита на землі,
Взищеться від роду сього...”
Скільки ж тої крови, скільки сліз
Знати тільки Господові Богу.
Якби міг — спинив би води Сейм,
Пересох, пощез, пропав би радше...
Тільки течія несе й несе
Трупи від Батурина козачі.
В ріках більше крови, як води...
... Світ не розвидняється уранці...
Лебедин уже не Лебедин —
Цвинтар закатованих гетьманців.
Сіють, сіють, сіють
Смерть і страх,
Що пожнуть — не відають, не знають?
В гетьманом збудованих церквах
Гетьмана Мазепу проклинають.
.....................................................................
...І знов була безсонна чорна ніч,
А вранці розкричалися ворони.
Дивлюся у вікно —
сніг?
Білий сніг!
А я боялась —
випаде червоний...
VII
Дід занедужав.
Дивиться у вічі
ласкаво-сумно:
— Донечко, ти знаєш,
Колись...
то мусить
статись.
Я не вічний.
А хто тоді...
тоді...
про вас подбає?
Немало, Мотре,
сваталось до тебе,
І серед них були достойні люди.
Нікого ти не вибрала...
— Мазепу!
Мазепу, діду.
Іншого не буде.
І не думаю про його,
а думається.
Кожне лагідне слово
відлунюється.
І усе перебуте
згадується —
Не дає продихнути
згадка ся.
— На що ти сподіваєшся, дитино?
— Не знаю...
ще... хіба на диво дивне.
— Ти молода...
— І cе моя біда?
— Ого-о-о ! — біда —
веселі наші біди...
— Ну то чого ми журимося, діду?
..................................................................
Сонце кинуло Мотрі сумній
Промінець золотий на підлогу...
Усміхаєшся? —
Дивно самій...
Тільки думка
про думку
про нього...
Усміхаєшся?
Сльози тремтять...
Ти навчилася плакати знову?
Ох, нема тобі, Мотре, життя
Без твоєї
гіркої любови...
..........................................................
Снилось
поле у синім тумані.
Ми з тобою про щось говорили,
Наче...
то наша зустріч остання.
Вже остання?
О ні... Боже милий...
Ще не час.
Я не встигла спитати,
Як тепер мені, гетьмане, жити,
Ти навчив мене вірно кохати,
А прощатись —
чому не навчив ти?
Заслонила імла мені очі,
Що робити з собою — не знала,
Всі безсонні
німі мої ночі
За плечима, як варта, стояли.
Тільки крок —
і попереду прірва.
Тільки рух —
полетіла б у безвість.
Сохрани, Богородице Діво,
І помилуй, Царице Небесна.
................................................................
Боюся за маму —
Уже й не подібна на себе:
Змаліла,
Змарніла,
Здрібніло поблідле лице.
Нічого не хоче —
нічого не треба,
Нікого не чує,
не бачить
і все.
А раз у неділю,
Коли ми збирались до церкви,
Зірвалася криком:
— То він!..
Лютий змій!
Усе через нього —
Проклятий Мазепа!..
Дід став перед нею:
— Замовкни!...
Не смій.
VIII
Як біло-біло!
Боляче дивитись.
Моя душа —
пустеля снігова.
Зернина мусить вмерти,
Щоб ожити.
Згоріти мусять зорі і слова.
Любов
не умирає,
не згоряє,
Завершує усе
і починає.
Те біле поле
має відбіліти
І біль за болем
має відболіти.
А далі
вже,
як дасть Господь.
Страждання —
тільки тінь
земних турбот.
........................................................
Знаходжу спокій
у порожній церкві.
За всіх живих молюся і за мертвих.
Усе миліший серцю тихий мир...
Прийде пора —
Піду у монастир?
Чи се моє покликання?
Бог знає.
Ох, суєта суєт мене тримає...
Та ще —
невідворотний дивний трепет,
Як тільки де почую про Мазепу.
...................................................................
А говорять сьогодні різне:
Шведи, звісно,
Прийшли запізно,
Ще й на лихо —
Люта зима,
І рятунку на те нема.
Замело — не знайти доріг,
Лиш тріскучий мороз і сніг,
І холодні пусті поля —
Гине армія короля...
.................................................................
Та прилетіла
й перша втішна звістка:
За волю стане Запорізьке військо,
До гетьмана і до його старшин
Прибуде товариство з кошовим
Засвідчити свою мету єдину —
Йти разом боронити Україну.
Блаженний сей порив до перемоги,
Єднання,
Щиро виблагане в Бога.
Нехай хижак не простягає кігті —
Народе мій, на спротив стати зміг ти.
Тебе не залякали люті біди
І підступи північного сусіда.
Прийде колись омріяна година —
Тиран сконає.
Правда не загине.
Жадана воля
Не дається легко.
Чи близько вже до неї
Чи далеко?
Щоб хмари розігнать
Над рідним краєм —
Ще на якого гетьмана чекаєм?
грудень 2002 — квітень 2003
м. Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мотря
Немає сліз.
Є іскри на снігу.
Нема жалю,
щоб розтопити кригу.
Лише чужих вітрів
недобрий гул
І хмари заступають
зірку тиху.
Одна-одна...
Такої самоти
Не знала,
не хотіла,
не чекала.
З одного світу
стало два світи,
А доля
десь між ними
заблукала.
Мели сніги у середу, в четвер —
Одна на одну кожна днина схожа.
На що мені надіятись тепер?
Якій душі довіритися можна?
Навчилася мовчати, наче тінь,
Тому і не промовила ні слова
До дівчини, що потайки мені
Передала листа від тебе знову.
По-гетьманськи її нагороди
За те, що подолала страх і втому.
Дивлюся їй услід: не йде — летить —
Такої не спинити вже нікому.
І я летіла! Боже мій, куди?
Не бачила ні стежки, ні дороги,
І тільки сніг, і біла мла, і дим,
І давні невколихані тривоги.
Затримати хай трохи часу плин!
Переживаю пережите — вкотре.
Чи думав, ясний пане, що колись
Твоїй служниці заздритиме Мотря?
Що заздритиме всім, хто там, де ти,
Кому щастить з тобою поряд бути.
... Мені б до тебе тільки підійти,
Заговорити, голос твій почути...
Чому я тут? Спокутую вину?
Чи мушу залишатись в хаті отчій?
Тут маю спокій тільки, як засну,
А вранці й прокидатися не хочу.
................................................................
Рідні зробились чужими,
Ліпше не бачитись з ними.
Нині усе проти мене,
Що б не промовила я.
Не підступити до мами —
В погляді — гнів до безтями.
Батько закрився руками,
Правда у нього своя.
Чим заспокоїти душу?
Маю від тебе обручик,
Слово дала — не порушу,
Що б там в житті не було,
А натерпілась немало:
Вдома в неволі тримали,
Може, добра і бажали,
Та обернулось на зло.
Зважують, зводять рахунки...
Бачу, немає рятунку
Там, де серця кам’яніють,
Де починається торг.
Господи, що вони знають,
Думають, нас роз’єднають?
Нас день і ніч розлучають,
Та не розлучить ніхто.
.....................................................
Втекти з отсеї хати? Вже втікала —
До ласки, до любови, до тепла...
“Сховай, не віддавай мене!”— благала,
А ти мене до батька відіслав.
Не міг інакше.
Гетьман справедливий,
Не має права схибити ні в чім.
Пощо ганьби на голову ту сиву
Та криків Кочубея уночі?
І так усюди нині лихо люте,
Квітучий край пустелею стає,
Прийшли — господарюють царські люди,
Чуже добро приймають за своє.
Драгуни, на легку поживу ласі,
Грабуючи, руйнують все підряд.
Розбій вчинили, кажуть, у Черкасах
За те, що там не слухались царя.
Не мають серця чи не знають міри —
Карають, убивають без провин,
Чи нехристи які чи бузувіри,
Що нападають навіть на церкви.
То скільки ще терпіти супостата
На зболеній, згорьованій землі?
За волю козаки готові стати.
— Чи, може, затупилися шаблі?
Чи лицарям хоробрости не досить,
Чи олова в набійницях нема?
— Є зрадники...
В Москву летять доноси —
І з ними ще не виграна війна.
....................................................................
II
“Впред смерти сподівався я на себе,
Ніж у твоєму серденьку відміни...”
Нічого не міняється під небом,
Я бачу тільки стіни, стіни, стіни.
Вони міцніші за фортечні мури,
Я розумію, що скоритись мушу.
В такій одноманітності похмурій
Рятую, наче тихий вогник, душу.
Хіба не знаєш, скільки бунтувала,
Доводила, що ти мені не ворог,
Даремне розуміння сподівалась —
За божевільну мали чи за хвору.
Написано: “Шануй отця і матір.”
Шаную. Та ні завтра, ні сьогодні
Мені не сколихнути їх затятість.
Отак живу. Усе в руках Господніх.
.................................................................
Не називай розлукою розлуку,
Ми не розстались.
Ми не розійшлись.
На порятунок прилітає думка,
Що Бог дозволить стрітися колись.
Любила і люблю тебе одного,
Ми вимріяли разом сю любов.
Хіба ти не мене чекав так довго?
Хіба ти не до мене стільки йшов?
Лише для тебе б’ється серце Мотрі,
Та тільки синій смуток ув очах —
Шукав кохання, а знайшов самотність,
Шукав розради, а знайшов печаль.
Молюся день і ніч за тебе, милий,
І думаю про тебе весь мій час.
Хотіла б я тобі додати сили,
Оберегти від лиха, від нещасть.
...........................................................
Так мало про тебе чую,
Так рідко листи приходять.
Чи близько ти, чи далеко,
Між друзів чи ворогів?
Обдумуєш дії?
Пишеш?
А, може, гінця чекаєш
Чи Орликові диктуєш
На завтра універсал?
Так мало про тебе чую,
Та знаю, про що ти мислиш:
Болить тебе Україна,
Всі кривди її болять.
Свободи все менше й менше,
А Меншіков й ту забрав би,
Не дай, Боже, сему кату
Добратись до булави.
Що буде з козацьким військом,
Куди його цар покличе,
Куди гарувати кине
Слухняних московських слуг?
А плата за те —
Зневага,
Приниження і образи,
Спустошені рідні села,
Вдовиний, сирітський плач...
..................................................
Високі ростуть могили —
Такий-то з Москвою мир...
А чайка-небога квилить:
Що буде з її дітьми?
Дихнути повітрям волі —
Позбутись мерзенних пут!
На тебе звертає погляд
Увесь український люд.
Ти, гетьмане, народився
Для звершення славних діл,
Для того і вік трудився,
Тягнув ярмо, як віл.
Правдивих звитяг від тебе
Чекає козацький край.
Тяжка булава, Мазепо,
Міцніше її тримай!
..........................................................
Маєш владу
Чи влада — тебе?
О, ся пані суперниць не зносить.
Сам собі не належиш тепер —
Так усе зрозуміло і просто.
Не плекати даремних надій,
Не шукати, чого немає?
Та не тихне в любові моїй
Біль, який нас — єднає.
Наша гордість
І наша краса
У своєму багатстві — убога...
Найсвітліша зоря в небесах,
Найпечальніша чайка-небога.
......................................................
III
А тиша —
Як перед грозою,
Тремтить листочок у вікні...
Я так стужилась за тобою!
Нестерпна спека.
Довгі дні...
Постукав хтось?
Та ні — здалося...
Що ж я стривожена така?
Приймав учора батько гостя,
Ченця якогось чи дяка.
Примандрував, спочив, а потім
Пішли розмови:
Стіл, вино...
Наговоритися не годні —
Своїм зробився Ніканор.
Привітно усміхалась мама,
Якісь папери батько ніс...
Із двору виїхав з дарами
Раненько-рано
Дивний гість.
...................................................
Не злічити на тебе доносів,
Кожен зрадник старатися рад,
А Петро не зневірився досі.
Ти, Іване, тонкий дипломат.
Йшов, бувало,
І брат проти брата,
І ніхто не спинив сю чуму,
Але батько і... зрада?
Мій тато?!
Я не можу збагнути —
Чому?..
Давній приятель добрий —
Не ворог,
Ти ж його залишав наказним,
Садовив на бенкетах поряд.
Ну чого вам не ладити з ним?
Через мене?
Вляглися ж образи,
Чаша випита, повна вщерть,
Не стрічала тебе стільки часу,
А хіба се —
Найменша із жертв?
Сумно блимає свічка на хату
І поскрипує тихо перо...
Ще не пізно спинитися, тату!
Все одно
Не повірить Петро.
.......................................................
Те, що сталося —
з нами навічно.
То страшніше,
ніж мор чи війна.
Ми не дивимось
людям у вічі,
Люди
в очі не дивляться
нам.
Ліпше тим,
що навіки заснули.
Що ж ти, таточку,
з нами зробив?
Відійшов —
перекреслив минуле,
Відійшов —
майбутнє убив.
І нема де
почати спочатку
Те страждання,
що зветься життям...
Батьку, батечку, татоньку, татку,
Де ж піде
твоє бідне дитя?
..............................................................
Про той донос говорено багато.
Єдине знати хочеться мені:
Чи міг би гетьман відмінити страту?
Напевне відмінив би, якби міг.
Умів прощати, і прощав провини —
Нехай Господь відступникам простить!
Забілу, Чалієнка, Солонину
І Суслу без покари відпустив.
А тут... Усе складалося непросто...
Один Мазепа поміж двох вогнів.
Хотів біді зарадити Апостол —
Полковник Миргородський —
Не поспів.
Якби то ще не змова у Диканьці,
Якби їм ліпше спалося вночі,
Якби ще порозмислили уранці,
Якби на Крим звернули втікачі...
Та що поможе —
Думати-гадати,
Куди яка дорога повела.
Було в тій зраді зради забагато.
Сама Вкраїна зраджена була.
ІV
Дід Федір приїздив до нас на днину,
Узяв за руку, як малу дитину,
Повів до церкви, помолились Богу,
То ледь відтало серце біля нього.
Не сивий — білий-білий батько мамин,
Немов не чоловік, а добрий ангел.
Як промовляє, лагідно і тихо,
Здається, відступає всяке лихо.
Ходив іще з Богданом у походи,
Усе було: і радощі й незгоди.
Тепер живе на хуторі самотньо,
Найбільше любить, каже, внучку Мотрю.
Мене і маму в рідні Жуки кличе.
...Там тиша тишу вдосвіта колише,
Біжить собі стежина від порога,
Минаючи усі земні тривоги.
.....................................................................
Я вже сьогодні їхала б до діда,
Та мама хоче дочекатись літа,
А ще ж і не зима, іще й не грудень,
Не знати, що до літа з нами буде.
Здається, нам ніде немає місця,
Яка різниця — у селі чи в місті.
Із того часу, як не стало тата,
В Батурині пустує наша хата.
Подумаю — і думка серце крає,
Та хто за нас дорогу ту здолає?
Зібралися, і рушили під вечір.
В гіркий туман заховані по плечі.
Одне добро, що нас не впізнавали,
А хто розпізнавав — ті обминали.
Ще небо не було таким похмурим...
Вернулися чужі в чужий Батурин.
.............................................................
Подвір’я рідне —
й те якесь не наше,
Та ми й не сподівались на інакше.
Ступаю сумно
по зів’ялім листі.
... Невже я у Мазепиній столиці?
Сад почорнів.
А так...
Немає змін?
Спокійно-тихо.
Гетьман у Борзні.
Приїхав несподівано.
Старшину
Зібрав, мабуть, з поважної причини.
І ось Батурин облетіла вістка:
Мазепа з військом
покидає місто!
Похід?!
Настало врем’я довгождане?
Тепер тебе не зупинить, Іване!
Господь во вишніх
вислухав молитви...
Давно готові лицарі до битви!
.................................................................
На світанку піднімуть мости,
Та чи вдержиться міст між нами?
Хоч би тихе
“Прощай і прости”
Проказать гіркими вустами.
Затаївся —
Не дихає час.
Зазирає свіча у душу...
Се мовчання —
Найбільше з мовчань.
Довіку його не порушим.
..............................................................
V
Тиждень триває облога
Тиждень батуринці ждуть,
Кажуть, у місто обоє
Карл і Мазепа прийдуть.
Але й Петро не дрімає,
Нюх не підводить —
Сліди
добре бере...
От і маєш:
Меншіков суне сюди.
Та козаки за Батурин
Рвуться у бій,
як льви...
Ворог дереться на мури —
Трупи вкривають рови.
Кенігсен, Чечель — мов криця.
Міста вони не здадуть.
Приступом взяти столицю?..
Марний, москалику, труд.
......................................................
...Зрадою пахне, мов порохом,
На українській землі.
Як ми здолаємо ворога? —
Зрадник веде москалів!
Перед світанком — на сонних —
Йдуть через хід потайний...
Але ж царю догодив
З полку прилуцького сотник!
Ніс, а з ним Соломаха —
Взявся і той на біду —
Люди без Божого страху
Смерть у Батурин ведуть.
Зрада — се діло політиків?
Зрада — се діло Іуд!
Що кому винні дітоньки,
Нелюдом рубані тут?
Назване “огнищем зради”
Місто горить у вогні!
Катові злому на радість —
Варфоломіївська ніч
.......................................................
Чи помолиться хто на руїнах
За відпущення наших гріхів
Чи спостигне загибель усіх нас?
— Йди за мною! Є ще один хід.
— Мамо, батькова зброя на стінах,
Не пустимо ворога в дім!
— Схаменися, чи ти божевільна?!
Я тебе заховаю, ходім...
— Не піду, не послухаю — годі!
І ховатись немає причин,
Недаремно хрещеницю Мотрю
Гетьман шаблю тримати навчив.
Не розпростати зібгану душу
Ні за якими більше дверми,
Хоч у смерті, а хочу і мушу
Бути з нашими, мамо, людьми.
Застогнали, упавши, ворота,
...Шаблю стиснула рука...
Та прорізало простір:
— Нє трогать!
Качубєєв не трогать пака!
........................................................................
Отсе наші добрі други —
Скажені Петрові слуги.
Се наші брати во вірі —
Не люди, а дикі звірі.
Се наші близькі сусіди —
Від них найстрашніші біди.
Старого й малого вбито —
Нема кому хоронити.
..................................................
Мазепо, де ти?
Як ти опізнився...
Не йди сюди і близько.
Омини
Те місце, де була твоя столиця.
Тут гірше пекла —
муки безневинних...
...Усе за чорним димом...
Не питай,
Чого ми ще
поміж
живими...
..................................................................
...Невже — дід Федір?!
Ледве йде —
похилий —
Знайшов нас.
Шепче:
“Господи, помилуй... ”
VI
Ні холоду не чую, ні тепла.
І сну немає...
Третю ніч не спиться.
А ранок —
як з тонесенького скла,
Не можна і торкнути —
розіб’ється.
Просріблювались зорі уві млі,
Та хтось їх погасив, дмухнувши хутко,
У Жуках — наче на краю землі,
І Богом, і людьми забутий хутір.
..................................................................
“Тут поживете — звикнете помалу...”
Ото і все, що дід за день сказав.
Бракує ще йому своїх печалей,
То він і наш тягар на себе взяв.
Прийде, посидить, помовчить зі мною —
Спасибі і за те, що помовчав...
Душа живе молитвою німою
Та сивим світлом у його очах.
Погляне — і неначе світ світліший,
І хочеться забути темне зло,
Чи я сього не бачила раніше,
Чи світло те невидимим було?..
А, може, се небо на мене зіслало прозріння,
Щоб я не зробилась понурою тінню.
Здолати зневіру і знову навчитися жити,
Бо хтось мене любить, і я когось маю любити.
.................................................................................
Усіх любити?
Навіть ворогів?
Ніколи, ні, всемилостивий Боже,
Не зможу я приборкати цей гнів —
Батурина простити їм не зможу.
За віщо умирав хрещений люд?
За віщо безневинну кров пролито?
Молитися за кривдників?
Молюсь.
Але чомусь нещира
ся молитва...
...........................................................
Ох, діду, той смертельний дим
Ще довго буде там диміти...
Напевне, тільки ви один
Могли нас вивести ізвідти.
За себе вже не боїтесь —
Не раз, не два над головою
Стояла костомаха-смерть
Із вічно гострою косою.
Життя прожито нелегке...
Скажіть, чи на віку козачім
Колись ви бачили
т а к е?
Зітхає тяжко:
— Ні, не бачив...
Уже до всього, наче, звик,
Та що за люта лють москвина!..
Не вірю, що Батурин зник,
Не вірю...
Згарище...
Руїна...
.........................................................
Москва міцніє і росте
На стогонах, прокльонах наших...
Козацтву велено —
на смерть
Йти
“за достоїнство монарше”.
А власна гідність?
Власна честь?
А слава лицарів відважних?
Кажуть:
Вірних на світі нема,
Повмирали на палях і дибах.
Поклонився царю Сулима,
Галаган, Гамалія, Кандиба.
І Данило Апостол?
Ой ні...
Щось не так...
В се повірить найважче —
Не здригнувся б козак на вогні
І не став би кривоприсяжцем.
Чи не гетьман умовився з ним
Все стерпіти, схилити коліна,
Бо загинуть найкращі сини,
То на кого залишать Вкраїну?
...........................................................
“Всяка кров, пролита на землі,
Взищеться від роду сього...”
Скільки ж тої крови, скільки сліз
Знати тільки Господові Богу.
Якби міг — спинив би води Сейм,
Пересох, пощез, пропав би радше...
Тільки течія несе й несе
Трупи від Батурина козачі.
В ріках більше крови, як води...
... Світ не розвидняється уранці...
Лебедин уже не Лебедин —
Цвинтар закатованих гетьманців.
Сіють, сіють, сіють
Смерть і страх,
Що пожнуть — не відають, не знають?
В гетьманом збудованих церквах
Гетьмана Мазепу проклинають.
.....................................................................
...І знов була безсонна чорна ніч,
А вранці розкричалися ворони.
Дивлюся у вікно —
сніг?
Білий сніг!
А я боялась —
випаде червоний...
VII
Дід занедужав.
Дивиться у вічі
ласкаво-сумно:
— Донечко, ти знаєш,
Колись...
то мусить
статись.
Я не вічний.
А хто тоді...
тоді...
про вас подбає?
Немало, Мотре,
сваталось до тебе,
І серед них були достойні люди.
Нікого ти не вибрала...
— Мазепу!
Мазепу, діду.
Іншого не буде.
І не думаю про його,
а думається.
Кожне лагідне слово
відлунюється.
І усе перебуте
згадується —
Не дає продихнути
згадка ся.
— На що ти сподіваєшся, дитино?
— Не знаю...
ще... хіба на диво дивне.
— Ти молода...
— І cе моя біда?
— Ого-о-о ! — біда —
веселі наші біди...
— Ну то чого ми журимося, діду?
..................................................................
Сонце кинуло Мотрі сумній
Промінець золотий на підлогу...
Усміхаєшся? —
Дивно самій...
Тільки думка
про думку
про нього...
Усміхаєшся?
Сльози тремтять...
Ти навчилася плакати знову?
Ох, нема тобі, Мотре, життя
Без твоєї
гіркої любови...
..........................................................
Снилось
поле у синім тумані.
Ми з тобою про щось говорили,
Наче...
то наша зустріч остання.
Вже остання?
О ні... Боже милий...
Ще не час.
Я не встигла спитати,
Як тепер мені, гетьмане, жити,
Ти навчив мене вірно кохати,
А прощатись —
чому не навчив ти?
Заслонила імла мені очі,
Що робити з собою — не знала,
Всі безсонні
німі мої ночі
За плечима, як варта, стояли.
Тільки крок —
і попереду прірва.
Тільки рух —
полетіла б у безвість.
Сохрани, Богородице Діво,
І помилуй, Царице Небесна.
................................................................
Боюся за маму —
Уже й не подібна на себе:
Змаліла,
Змарніла,
Здрібніло поблідле лице.
Нічого не хоче —
нічого не треба,
Нікого не чує,
не бачить
і все.
А раз у неділю,
Коли ми збирались до церкви,
Зірвалася криком:
— То він!..
Лютий змій!
Усе через нього —
Проклятий Мазепа!..
Дід став перед нею:
— Замовкни!...
Не смій.
VIII
Як біло-біло!
Боляче дивитись.
Моя душа —
пустеля снігова.
Зернина мусить вмерти,
Щоб ожити.
Згоріти мусять зорі і слова.
Любов
не умирає,
не згоряє,
Завершує усе
і починає.
Те біле поле
має відбіліти
І біль за болем
має відболіти.
А далі
вже,
як дасть Господь.
Страждання —
тільки тінь
земних турбот.
........................................................
Знаходжу спокій
у порожній церкві.
За всіх живих молюся і за мертвих.
Усе миліший серцю тихий мир...
Прийде пора —
Піду у монастир?
Чи се моє покликання?
Бог знає.
Ох, суєта суєт мене тримає...
Та ще —
невідворотний дивний трепет,
Як тільки де почую про Мазепу.
...................................................................
А говорять сьогодні різне:
Шведи, звісно,
Прийшли запізно,
Ще й на лихо —
Люта зима,
І рятунку на те нема.
Замело — не знайти доріг,
Лиш тріскучий мороз і сніг,
І холодні пусті поля —
Гине армія короля...
.................................................................
Та прилетіла
й перша втішна звістка:
За волю стане Запорізьке військо,
До гетьмана і до його старшин
Прибуде товариство з кошовим
Засвідчити свою мету єдину —
Йти разом боронити Україну.
Блаженний сей порив до перемоги,
Єднання,
Щиро виблагане в Бога.
Нехай хижак не простягає кігті —
Народе мій, на спротив стати зміг ти.
Тебе не залякали люті біди
І підступи північного сусіда.
Прийде колись омріяна година —
Тиран сконає.
Правда не загине.
Жадана воля
Не дається легко.
Чи близько вже до неї
Чи далеко?
Щоб хмари розігнать
Над рідним краєм —
Ще на якого гетьмана чекаєм?
грудень 2002 — квітень 2003
м. Львів
Найвища оцінка | Михайло Опацький | 6 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Марія Гуменюк | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію