Він сидів на похилій площині. Дивився на небо. Він думав, що спостерігає найбільшу річ у світі – НЕБО. Він сидів на похилій площині, роздумуючи над можливістю свого існування за варіанту відсутності неба. Він просто любив своє небо.
Рання весна. З дахів крапає переморожена, кілька разів відтала і знов схована в лід, вода.
Вода, що, схоже витікала з мозку зими. В цілому світі з мозку крапала вода. То була депресія. То була весна. У всього світу.
Не в нього. Він любив спостерігати качок. Але зараз їх не було. Лише пір’я. І річкова брудна вода, що ніяк не давала забути про життєві негаразди, які мов накрапали з даху йому на голову… Негаразди, що змусили сховатись під теплу ковдру на деякий час.
Там він остаточно розчарувався у своїх друзях. І залишився один. Із небом. Під теплою «короткочасною» ковдрою. У голову знов прийшла давно наболіла думка про переїзд до Києва.
Він довго збирається купити білет в один бік… А тут ще й обставини підбадьорюють до такого відчайдушного вчинку. Більше ж нема чого втрачати! З цією думкою він підвівся та й пішов.
Пішов тихо, майже не ступаючи на асфальт. Його тіло було невагомим, бо його особистість більш нічого не важила у власних очах. «Візьму Сина й поїду. Точно. Назавжди….»

З неба впав зім’ятий клаптик паперу з незрозумілим малюнком. Зловив. Подивився на гору. Дивно. «Певно візії»- подумав. Дуже бо любив це слово.
«Візії! Оста-а-а-анні харківські ві-і-ізії-і.»- кричав на горизонт, і біг. Швидко. І по-дитячому легко, ніби його тіло важило стільки ж , скільки й тінь особистості у власних очах.

Біг вперто. Кожен крок здавався важчим і важчим. Відчуття ваги. Власне тіло. Ну, нарешті! Самооцінка знову в нормі. Ніч. Прибіг. Стіна. На стіні малюнок. Той самий, незрозумілий.
Тепер червоний. Харківська біла ніч. Як пиво. Й прозоре небо. Візії. Гарне слово.
Папірець, що годину тому розчинився в воді, тепер складений у нього в кишені. Добре так. Остання ніч. Візії. Небо.
Такий собі міні-квест….