Софа прокинулась і озирнулась... Навколо нічого не змінилось: все так само тускло мерегтіла лампочка, вода колихалась на поверхні, але ні... все-таки чогось не вистачає...щось не так... книга!...Софа знов огледіла все пильним зором та витягла наскрізь промокшу книгу... з неї зтикала вода... усі строки розтеклися та, ще учора, білі сторінки стали сірими... місцями чорними... Софа засмучено здихнула та вилізла з ванної... З неї, так само, як і з книги, текла вода... Вона почувалася дискомфортно через прилипшу до її тіла одежу... Виглядала вона неймовірно.... усі її прекрасні частини тіла були підкресленні... Але вона стягнула з себе одяг... єдине, що залишилось на ній були капронові колготи, котрі, як завжди погано знімались і зазвичай рвалися... процес їх знімання її постійно дратував... але ось і він подалан... Вона загорнулась у легкий шовковий халат та вийшла у кімнату... На підвіконні сиділа ще одна жінка. Почувши, що хтось увійшов, вона не повертаючись сказала:
- Погода знов паскудна... знов цей дощ і мряка....Слова лилися з її вуст повільно й зачаровано. ЇЇ звали Гертруда. Вона сиділа роздивляючись кожну краплю доща на вікні. В правій руці вона тримала цигарку й переодично затягувалась, але не так, як чоловіки, а вишукано й трепітно..
- Ну чому ж ти так Герочка? Я, наприклад, дуже люблю дощ... Він ніби-то змиває з усього світу бруд... очищує...
-Ааа, це ти? - повернулась Гертруда й затягнулась...- Ти що, Соф, знов усю ніч провела в ванній?! Я ж тебе просила...
- Так, але...
-... не треба цього робити... ти можеш втопитися...
- Єдине, що книга..
- Що ти кажеш?! Яка книга?! Подивись на себе! - схвильовано продовжує Гера, різько відкриваючи вікно й викидуючи недопалок.
- Моя улюблена.. Вона втопилась...
- Хто втопився, Софа? Ти про що? тримай краще випей гарячої кави.
- Моя улюблена книга... Я її втопила... - відповідає вона, беручи каву з рук Гертруди, й притуляється до неї.
- Не треба Софа... не треба... відійди! Ти вся мокра!.. Ти ж знаєш, що я це не люблю...
- Вибач... вибач... - відстраняючись каже Софа і сідає на диван, підбираючи ноги під себе...
Вікно так і залишилось відкритим і по кімнаті гуляв вітерець, наповнюючи її свіжим повітрям... прозорий занавіс розвивався і намальовані на ньому метелики здавалися справжніми...
Несподівано задзвонив телефон. Софа, злякавшись, перевернула на себе каву.
- Софа, Софачка! Знімай скоріше, давай я тобі допоможу... - починає піклуватися про неї Гертруда.
- Зі мною все гаразд... Візьми краще телефон...
- Забудь ти про нього. Треба обробити опік...
Шкіра Софи була ніжна, намов у немовля... Усе, що вона робила, виходило трохи незграбно... З дитинства їй було властиво не помічати болю, тому вона потребувала постійної опіки...
- Ну, алло... хто там?.. це ти? - пішли гудки... - Він такий дивний... постійно телефонує й кидає трубку...
- Не сумуй... не сумуй...
- Та ні... мені навпаки це подобається....
Софа завмерла... Її очі зробились скляними.. В голові понеслися спогади.. Вітер... Листя.. Сніг... Ось небо... воно обертається, обертається... Картинка уяви зникла на долю секунди й з'явилась знов... Софа, розкинучі руки в боки до сонця, закинувши голову, оберталась навколо себе... Її довгий в'язаний шарф розвівається.. Радісний сміх ллється з її вуст.. А навколо неї, ніби-то крізь простір, ллються дзвуки його гітари... а вона все танцює, кружляє навколо нього, сонця, себе....Все починає прискорюватись і свідомість Софи повертається до теперішнього...
Гертруда все ще була у кімнаті... Вона читала і переодично віддалено дивилась у простір...
- Що ти читаєш, кохана? свою улюблену?
- Угу... - вона хотіла сказати ще щось, але передумала і, затягнувшись цигаркою, повернулась до книги...
- Я візьму в тебе одну?...
Гера протягнула їй пачку не відриваючись від книги... Ця книга була майже про неї... Звичайно вона була не про неї, але події... котрі відбувались були дуже близьки, навіть занадто близькі, до її життя... А в думках постійно "Актриса" Арбеніної...."Я буду ждать тебя в самолетах, поездах, в плену у горных рек, в плену у гордых птиц, на разных языках чужие профиль-фас, везде тебя найду, а время года, знаешь ли, не важно...Бегущая по волнам ты закрываешь глаза, я поцелую тебя как тогда в кино, и захлебнусь в скромной радости: ты со мной! Моя актриса..." Гера стоїть посеред великої зали... і таке враження ніби-то вона випромінює світло... таке яскраве, що усі навколо здавались сірими... вона спостерігає за сценою... радіє, як мале дитя.... кожна пісня, котра виконувалась, ніби-то линула з її душі... але то все була її уява.. сон...
Колись, дуже давно, вона була без турботливою дівчиною… зі світлим волоссям…. І посмішкою на обличчі… і все навкруги було сонячно… люди посміхалися їй… Не здатна витримувати цього болю, вона занурилась в себе… і довгий час не показувала нікому своїх почуттів… але потім вона зустріла Софу… людину, котра так потребувала тепла й допомоги… і їй Гертруда розкрилась… вона віддала Софі усе тепло, усю любов, котрі так довго тримала в собі…