як я можу бути такою..... такою... злою... навіщо я зараз знов побила його? він же ж ще дитина... просто він не розуміє...він постійно доводить... я не хочу бити його... мені.... набридло його відштовхувати...

чому він не розуміє, коли я ставлюсь до нього лагідно... чому?.... чому треба кричати... чому він відбиває мені нирки.. чому це я терплю, а коли він не їсть чи не переодягається я злюсь... це ж дрібниці... воно цього не варто...

хочу, щоб усе було, як колись дуже давно.... хочу стати тією маленькою дівчинкою з попільняним волоссям... повернутись в той час... гуляти вздовж берега моря...... безтурботно сміятись та вважати, що в мене найкращі батьки в світі... малювати.. важати весь світ чистим…

багато малювати... і лагідна допомога мами... як вона вчила мене тримати пензлик.... як вчила читати... як вона турбувалась і була лагідна... ніколи... взагалі ніколи не кричала... і постійно посміхалась... і я дивилась на неї і теж посміхалась.....

усюди завжди було сонце... і чомусь постійно Великий бульвар.... Нахімовська площа... Фіолент....і гори... море й гори...... сонячне літнє місто.... я б хотіла жити там завжди... ніколи б звідти не поїхала, якби була доросла...

і потім різька зміна... таке похмуре місто.. я була не готова.. але сонце мені заміняли Ермітаж... Російськи музей... Пєтєргоф.... і посмішка мами... навколо завжди було тепло.... і батьки завжди асоціювались з теплом.. тоді я дійсно вважала, що вони янголи.... але й це місто не залишилось надовго в житті... мама не хотіла їхати... це ж був її дім... але вона сильно кохала тата і ми поїхали до нього... це був перший раз коли я бачила її сумною... але це швидко минуло і вона знов посміхалась..

а потім щось зламалось... щось пішло не так... вона завагітніла.. але ще іноді посміхалась мені... але з кожним днем менше й менше...

тоді та світла дівчина зникла... хоча її волосся вже давно потемнішало... з коожним роком воно ставало темнішим... і темнішим... а сонце потроху відверталось... а потім зовсім зникло…

і от та дівчина... колись з постійною посмішкою на обличчі... зруйнована... хоча вона сама все зруйнувала... все стало зовсім іншим.... вона виросла... і постійно розчаровувалась в людях... та найголовнішим розчаруванням її було розчарування в людині, котру вона кохала більш за всіх... у вланій мамі... кохання перетворилось на непорозуміння, а потім перейшло у відверте незадоволення...

зникла посмішка... зникло сонце.... зникла та дівчина... її спочатку почали вбивати... різати на шматочки її душу… і забирати найдорожчі…. і вона ціплялась за кожнен шматочок.. але його виривали... виривали з корінням... та коли набридло відчувати біль… я заховала ту дівчину… зірвалась і понеслась… .. і її вже не повернути... а так хочеться.... так хочеться повернути її... таку чутливу.. щасливу... якій весь світ здавався білим... тільки не на декілька хвилин… не як маску… а повернути назавжди… як сутність…. повернути душу….