Нещодавно, перебираючи старі записи, я натрапив на початок власної статті, свого часу так і не закінченої... Тоді, у вересневому числі журналу "Авжеж" за 1991 рік був надрукований виступ Вячеслава Медвідя в Спілці письменників... Редактор "Авжежу" запропонував мені написати відгук на той виступ: щось доповнити, з чимось посперечатися. Моє "відгукування" розпочалося так: "Пожалкувавши, що автор не склав собі за труд детальніше розтлумачити свої основні і ледь окреслені тези (нашорошені вуха демонів – то ще не виправдання для власної надобережности), ми вирішили на свій розсуд трохи пильніше розглянути одну з поставлених у згаданому "Слові ..." проблем, а саме: співвідношення між катастрофічними реаліями повсякденного життя й існуючою літературою. Власне кажучи – чи є підстави в останньої для того, щоб доштовхатися на зазначений Миколою Костомаровим рівень відповідности душі народного життя і чи варто взагалі туди і так штовхатися. Наявні шляхи до цієї мети не ведуть, стверджує автор. Бо ні письменникам – вовнякам з їхніми вправами псевдоісторичної інструкції, ні письменникам – патріотам з їхнім шалом "революційного народовства", ні вартісній безсловесности позірно аванґардових "нових, верлібристів" не властиво мати хоча б потяг до тих шукань і сходжень, не кажучи вже про більш-менш реальну працю в тому напрямку. Тут можна помітити дивну річ: протилежні за своїм характером естетики – та що закликає бути вірним сьогоденній злободенності, що проповідує фарисейськими масними вустами заяложену до нудоти "духовність" і та, що рве будь-які прив'язі до стійла сьогочасної актуальности, проголошуючи принципи вільної Гри з всіма надбаннями людської культури, але органічно їх не засвоївши, а на заважку від похмільного синдрому голову (щоб приховати той стан) одягає личини то кастильського мудреця, то епатажного сперматозавра, – дві естетики, що нібито протистоять одна одній, борються між собою й раптом починають взаємодіяти: намагаються приховати правду тих свідчень, на тлі яких їхня спільна нікчемність стає надто зримою. Свідчення ці не обов'язково мають з'являтися в царині літератури, живопису чи музики. Звичайне обличчя поліської жінки, присипане попелом совдепівських буднів, зруйноване зморшками невідсвяткованих свят, спокійний відчай в глибині її погляду, котрим вона на мить торкається вашого столичного існування й поспішає далі, щоб встигнути на вечірній автобус і повернутися додому, жити далі й не збожеволіти від безпросвітности і втоми, – подібних і більш страшніших свідчень навколо нас більшає з кожним днем. Концентрація людського відчаю, що виривається вже з підсвідомости й сягає майже фізичного рівня сприймання, входить у протиріччя з тим всім, що ми пишемо, що читаємо і що тільки збираємось написати. Не варто піддаватися спокусі дешевих пророкувань: алокаліптичні з'яви відбуваються тепер щоденно, як довкола, так і в кожній, ще не змертвілій людській душі. Усвідомлення того, що ми є свідками й співучасниками часів Катастрофи, а точніше – часів "після катастрофи" – одна з істотних ознак нинішньої доби. Література в цілому (зокрема – сучасна новелістика) – складова частина цього непростого й трагічного процесу. Перед нами незвичайне явище, коли література немов проїдається сама з собою, коли кожне її "прощавай" уміщує в собі не тільки "прости мене тепер, нині", але й "прости щоразу, коли згадаєш про мене..."
До недавнього часу здавалося, що наша література втратила здатність хай неадекватно, то хоча б в міру особистої відповідальности осмислити той процес, зберегти від пожирання часом хоча б окремі свідоцтва людського духу. Бо тільки свідоме переосмислен¬ня катастрофи може сягнути рівня трагедії, здатної очищати й звільняти від темряви душі людей.”
На цьому все й обривається. Моя стаття так і лишилася недописаною. Але в самих роздумах Вячеслава Медвідя, в його пізніших філософських есеях був якийсь особливо болючий нерв, прихована людська незахищенкість, котрі змушували не раз ще до них повертатися. Вони й допомогли мені, навзір, відкрити заново поховану шкільним "вивченням” новелістику Архипа Тесленка, його буттєвий відчай і осягнення глибин людського небуття, переконатися в тому, що художнє збування відчуття абсурдности щоденного виживання зафіксоване в тих новелах не менш сильно, аніж, скажімо, у Франца Кафки. Я побачив: одні лиш назви Тесленкових новел настільки наближені до сьогодення, до нинішньої суспільної й державної занехаяности "буденної" лю¬дини, що можуть слугувати не скілько літературними, як екзистенційними означеннями моменту: "В пазурях у людини", "Стра¬чене життя", "На чужині”, "Поганяй до ями!", "Тяжко", "Да здравствуєт небитіє!"...
Тепер ніхто не закликає, не силує до т. з. "народности" в літературі, до обов'язкового слухання "уярмленим і знедоленим". Коли щось подібне і має місце, то лиш на рівні "краснописьменницького" словоблудства державних лауреатів. Йдеться ж зовсім про інше. Література має залишити правдиві свідчення про свій час, своє власне осмислення катастрофічних реалій.
Художник нині не може дозволити собі ні цілковитої згоди з існуючим станом речей, ні нового їх заперечення... Для нього як захисника онтологічної незахищености живого життя, є неможливою позиція судді чи пророка. Інакше виникає загроза впасти в стан перманентного біснування, тотального звинувачення "верхів” і "низів" в здеґрадованій нечутливости до його авторської стилістики і патетики, в стан неприхованої зневаги до всіх, хто не бажає бачити в ньому ветхозавітнього пасіонарія. Неусвідомлений характер самопародіювання "високого штилю" зводить тут нанівець всі потуги і наміри... Єдине, що залишається художнику в сих умовах, що може хоч трохи виправдати його – це вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання...
Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза т е к с т о м не існує жодного сховища... Чин самотности тепер перебирає на себе література.
... "Брати", "Вовкулака", "Сиродій"* – трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів – Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолан¬ня відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасно, а життя (в моїй пам'яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної "планиди", без яких я мало-помалу став без'язиким, – німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу... І ось приходить жінка, невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім'я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастерова), й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе... Без надміру так званої художности, без псевдофілософських мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, неомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим – пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам'яті... Не маючи змоги детально аналізувати ці оповідання, принагідно хо¬четься зауважити: подібних "моментів істини" в нашій періодиці останніх років не так вже й багато. **
__________________
*Журнал "Основа", п.З, 1993.
** Маємо на увазі лише "коротку прозу" – (авт.)

Можна ще назвати кілька новел Олеся Ульяненка, оповідання "Коли сивіє каміння" Олеся Микитенка, "Катерину" Вячеслава Медвідя, кілька "малих" (розміром в сторінку машинопису) новел Івана Ципердюка... І все? Не знаю, мабуть, десь є ще не з'явлені імена, нікому невідомі тексти. Але й навіть те, що прорвалось на журнальні сторінки, з тих чи інших причин, лишається непоміченим у читацькому колі. Професійний літературознавець на пальцях вам пояснить, як набридли йому ці "плачі за птахом", ці діалектні квиління над долею "маленької людини", що вся ця писанина а-lа Стефаник і Тютюник ось де в нього сидить, що йому хочеться стилістичної розкутости й семіотичних вправ, поряд яких він міг би продемонструвати свою обізнаність з працями Лотмана, Якобсона, М. Бахтіна... У звичайного читача, котрому ці новели могли б допомогти вберегтися від прижиттєвого омертвіння, вистачає й щоденних, нелітературних болячок. Йому хочеться чого-небудь "утєшитєльного". Європейського читальника тим паче не цікавить чужий біль, – як і все, що заважає комфортному споживанню пахощів "Імені троянди", розгойдуванню лівою ногою "Маятника Фуко"*, – це в кращому випадку... Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою "хутірську" покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді, можливо, й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування не пропаде марно.
...Література має залишити правдиві свідчення про свій час... Інакше все інше – розкуті й вільні літературні реінкарнації, реанімації, рекреації втрачають свій сенс... Безперечно, звільнення від болю й відчаю, хоча б короткий час, необхідне – але лиш за умови, що той біль вже десь зафіксований, осмислений, збе¬режений. Іронія, як засіб імунного захисту від голомозих і кучерявих вождів-шизоїдів, від новоявлених пророків з доро¬говказами магістрального руху в правицях, мусить бути. Але якщо поряд спровокованого нею тотального блазнювання відсутній момент співчуття й співпереживання, момент якоїсь найбанальнішої жалости до об'єкту зображення, то література цього гатунку сама по собі стає гідною жалю – до межі, коли блазнювання перетворюється на блюзнірство.**

* Назви романів Умберто Еко.
** Основна подія карнавального дійства – коронація блазня, поклоніння йому й наступне обов'язково знеславлення його, висміювання й побиття, стає нині домінантою суспільного життя. Хід різких виборних компаній, їхні результати – зайвий доказ такого співставлення. Але карнавал швидко мимає, "п'ять "д" з допрезидснтської програми перетворюються на п’ять дуль для довірливих виборців, а література, задіяна в цій структурі, стає співучасником, співавтором тих здирств і знущань, що здійснюються іменем держави над більшістю своїх громадян. – (авт.).

Варто пам'ятати й про іншу небезпеку – замикання традиційної літератури в своїй "хутірській" приналежності, небажання вийти на рівень діалогу з іншими художніми напрямками, нездатність культивувати в собі поряд з успадкованою органічністю ще й елемент свободи, певна зачаклованість дідівским реєстриком "вічних питань"... Здавалося б, мова йде про речі очевидні й незаперечні: необхідність існування в літературі традиції й авангарду, їхнього взаємного підживлення, – всього обширу співпраці, без чого література втрачає свою повноцінну цілісність, починає неухильно деградувати. Але коли чуєш, як один з редакторів прогресивно-окцидентного часопису називає все, що друкує редактор органу "хуторян" патологією, а той в свою чергу номінує замученого службовими й приватними вояжами "прогресиста" літературним сатаністом, то потроху втрачаєш впевненість в тій очевидности... Відсутність спільного місця для публічного промовляння, невтримне щезання "реліктового" читальника, стрімке звільнення людської культури від тотальної логоцентричної орієнтації роблять ситуацію окресленого вище непорозуміння майже безвихідною... Може, врешті-решт, варто із позиційно-принципових окопів дать хоч трохи охолонути нашим шмайсерам-паркерам, і замість різноколірних бойових знамен підняти білі стяги замирення, – щоб повертаючись з бойовиська на х у т і р ще втрапити й на к а р н а в а л. В ранньозимовому просторі чистої сторінки місця вистачить всім. А поспішати кудись немає сенсу – сто літ самотности української літератури лиш починаються...

Ґудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотности // Світо-вид. – №3, липень-вересень 1995. – С.61-65