Нічого не заперечую,
але всьому знаходжу своє місце.

Григорій Фенерлі

Нація, це також істота, жива сила вічної Істини,
само-маніфестація космічного Духу, який в ній захований.

Ауробіндо


Останнім часом у світі спостерігається етноцентричний рух до переосмислення народами першовитоків своїх релігійних традицій і себе через них. З розвалом імперії атеїстичного мракобісся, цей рух почав виходити на поверхню (легалізуватися) і в Україні. Універсальна причина його появи – реакція на глобальну і тотальну нівеляцію, стирання в сучасному, постмодерністському світі, в силу багатьох суб'єктивних і об’єктивних причин етнічних якостей народів, що роблять їх неповторними. Дійсно, навернення до рідних традицій і богів це похід думки і чуття до унікального, майже забутого етнічного світосприйняття. Розвинуту індивідуальність справедливо відштовхує однотипне, усереднене мислення юрми людино-одиниць. То чому сприймається як норма, коли цілим націям нав’язується мавпяче наслідування космополітських стандартів життя? А чому, власне, громадянином світу (κοσμοπολιτης) не може бути людина з відчуттям глибинної етнічної приналежності? Навпаки, активно проявлятись на планеті здатен лише тотожній собі етнос і його представники. Тільки залежна конформістська свідомість старається мислити як усі, жити як інші. Але ж це означає – не мислити і не жити як «я» (індивід, етнос).

З іншого боку, релігійних пасеїстів, прихильників традиціоналізму бентежить інтернаціональний, а щонайбільше – транснаціональний Бог. Такий «всезагальний» Творець, уважають вони, це «кінець» усім традиційним етнічним Богам. Страхи ці безпідставні. Таке збіднене тлумачення сфери Божественного – від послугування житейською логікою, а не інтуїтивним спогляданням. За цією логікою, виглядає так, ніби Богові Абсолюту невільно бути водночас і універсальним, і трансцендентним, перетікати у розмаїття етнічних Богів (Його еманацій). Хто й що, крім людської обмеженості, маловір’я може лімітувати Його як універсальні, так і локальні потенції?

Що ж стосується традиціоналізму, то він як ідеологія, без сумніву, необхідний для геополітичної само-маніфестації націй, але не є достатнім для їх етнічної і духовної тотожності. Погляньмо на проблему через наступну, дещо старожитню алегорію. В чистому полі етнічної самосвідомості лежить Камінь-Велет. На ньому напис: «На місці цього Каменя било духовне джерело, що живило народну традицію!» Нижче припис: «Відійдеш – рідну віру забудеш, безбатченком станеш». Багато кому хотілось би зробити нас безбатченками. На таких добре возити воду чужих традицій, культур, маскультур і, зрештою, безкультур’я. Тут етнічний традиціоналізм на місці, без нього – біда! Він вартовий Каменю, бо прикутий до нього, якщо хочете, консервативними ланцюгами честі і це стало його долею, його вже особистою – традицією. Та чи не підважити нам того Каменя-Велета дідів-прадідів заради, так би мовити, відчуття його багатирської ваги і випробування своєї сили? Чи не заб’є, раптом, з-під нього святе, цілюще джерело, і не побіжить веселим, грайливим струмком у світи, а ми за ним – п’ючи його, купаючи в ньому наші спраглі, за тяжкі «камінні» тисячоліття, душі?

Традиція оживе вповні лише тоді, коли підемо в глиб за її форму, і наново відкриємо, виведемо назовні її суть. Така необхідність виходить за рамки часових ідеологічних потреб нації. Тут маємо справу з етнічною необхідністю. З народною жагою пробудження ріки автохтонної прапам’яті. Вражаючої, космічної прапам’яті Роду. Тут, консервативному традиціоналізмові має допомогти етнічний ірраціоналізм. Але як узгодити ірраціоналізм і традиціоналізм? Як взагалі вивести спільний знаменник для безлічі войовничих, або байдужих одне до одного «ізмів»? От, де проблема!

Дещо зануримось у суть цієї проблеми. Сумно, але доводиться визнати, що єдиний «ізм», котрий вдало об’єднує всі інші, можливі й неможливі «ізм», це – ідіотизм. Подібне твердження не емоційного, а радше логічного, ще точніше – етимологічного характеру. Справа в тому, що термін ідіотизм походить від грецького ιδιοτης (своєрідність), а те – від ιδιος (приватний, частковий). Тобто, кожен носій свого особливого «ізму» є власник своєрідної ідеї, себто – ιδιοτης (ідіот). А сам ідіотизм указує на частковість, неповноту. Схоже, колись психіатрія помилилась, застосувавши цей термін до людей блаженних, божевільних, котрі не бажають приймати участі в нашому всесвітньому ідіотизмі. Усі ж інші, а особливо політики, аж купаються в тих «ізмах» штучно протиставляючи кожен свою частку всім іншим часткам єдиного Цілого.

Взяти хоча б українську політику. Тут це явище набуло особливого, гротескного вигляду. Тільки лінивий або вже повний політичний ιδιοτης не скористався, наприклад, популістськими вивісками щодо України: «вільна», «незалежна», «самостійна», «неподільна», «суверенна». При цьому, додаючи: «Але тільки в разі реалізації мого «ізму» – комунізму, капіталізму, соціалізму, лібералізму, консерватизму тощо…» Більшість із тих ідей за своєю суттю не є аномальними, чи згубними, але лише частковими, в принципі неспроможними охопити Єдине Ціле, оволодіти Ним. Зате здатні паралізувати дії і взаємодії всіх інших його частин за рахунок гіперболізації свого «ізму» (ідеології).

Ще одна етимологічна паралель частковості. На основі численних «ізмів» постала велика кількість політичних партій, що їх обслуговують. Етимологія слова «партія» латинська: від partio (розділяти, членувати), а те, від pars (частина). Як бачимо, грецьке ιδιος і латинське pars семантично споріднені, а відтак, споріднені ідіотизм і партійність. І це є корінь усіх соціальних деструктивних тенденцій, і вселенського страждання Цілого в темниці сучасного паралізованого «ізмами» людства.

Повторимося, майже кожна політична ідеологія (за виключенням політичних жупелів) являє собою деяку важливу рису всередині Цілого, проте гіпертрофуючись вона намагається поглинути Ціле, обмежити собою розмаїття інших Його думок, палітру Його відчувань. Звідси тоталітарні криваві режими, з одного боку, і суспільства розтління духу – з іншого. Зовні такі протилежні одна одній ідеології, як, наприклад, шовінізм і лібералізм, по-суті збігаються в обмежені й приниженні Цілого, а значить – достоїнства людини і дію Творця в ній. Шовінізм, як правило, виряджається в шати націоналізму, будучи згубним, як для чужих, так і для своєї, в кінцевому підсумку, нації. А лібералізм, прикриваючись фіговими епітетами на кшталт «демократія», проповідуючи мирну політику щодо тіла (людини, нації), санкціонує ідеологічні війни щодо душі етносу, дозволяє світовим культуртрегерам нівелювати її унікальність, творити з неї помийницю для відходів світової маскультури, і неминуче робить її об’єктом експансії вже – фізичної.

Утім тавруючи внутрідержавний лібералізм, помилково буде вважати його злом взагалі. Навпаки, є важлива сфера (крім економічної), де він почувається природно, регулюючи, збалансовуючи відносини суб’єктів тієї сфери. Це – зовнішня світова політика. Бо тільки ліберальні (суверенні, не зв’язані чиєюсь національною ідеологією, нацизмом) стосунки мають панувати в міждержавних відносинах, незалежно від внутрішніх доктрин і потенцій (економічних, військових, ідеологічних) суб’єктів глобальної політики. Чого наразі нема. У такому контексті вимальовується перспектива вже не боротьби, а співпраці внутрішнього націоналізму із зовнішнім лібералізмом. Напрошуються два важливих універсальних висновки:

1. внутрішня політика держави не має бути ліберальною в принципі;
2. зовнішня світова політика, має бути поза впливом націоналізму
будь-якої держави.

Вихід за межі даної схеми призводить: з боку лібералізму до руйнування самобутнього розвитку етносів; з боку націоналізму – до наднаціональної, світової претензії. Нажаль у світі все перевернуто догори ногами. Одні держави демонструють решті свою національну зверхність: «Ми, тут пуп землі»; інші проявляють лояльність до зверхників усе тим же лакейським: «Приходьте, князювати і володіти». Додам тепер іще – нашими душами.

Тут варто зауважити. Максимально творча, свідома, паритетна маніфестація народами світу неповторних етнічних рис, виведених із прикореневої суті етносів – веде до простого, в сухому підсумку, умовиводу: всі етноси рівні, але різні. Ще раз вдамся до образу, за яким людство нагадує проявлення із негативу у позитив Лику Творця. Відтак, фінально, усі риси на ньому – божественні, а не однотипні. Останнє, зрозуміло, виключає Лик взагалі. Отже не наслідування пресловутих стандартів життя (Індія з її духовним багатовіковим практичним подвижництвом в енній ступені перевершує кількасотрічне інтелектуальне європейське просторікування щодо суті людини. Ne sus Minervam.), а пошук і виявлення себе і своєї місії на землі – достойна справа самосвідомих народів.

Тож патріот із внутрішньодержавного ліберала, говорячи старим українським прислів’ям: «Як із собачого хвоста сито». Не думаю, що його можна вважати і справжнім християнином. Чи не Христос сказав: «Не бійтеся тіло вбиваючих, душу ж не здатних убити, а бійтесь тих більше, хто може і душу, і тіло згубити в геєні»*? Хіба не це відбувається з Україною тепер, і чи не це пророкував Шевченко, іншими словами:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...**

Постріл, як то кажуть, у яблучко. Шевченко застерігає із тюремного каземату, що важливим для нього є не те чи молитиметься за нього син майбутньої України, а те, чи буде Україна «нашою» і «своєю» землею! Шевченко, тому і універсальний, що ця формула підходить будь-якому етносові. Та, як бачимо, що для поета-провідника України «однаковісінько» – «не однаково» для її сучасних державних лібералів: і премії роздаються, і вінки покладаються вчасно і з помпою, і навіть церква для громадської панахиди мурується на честь Кобзаря. А від того, що йому «ох, не однаково» – пілати в Україні умили руки: і «присипають», і «окрадають», і таки «збудять в огні», якщо дати себе до кінця приспати.

Та повернімось до Цілого. До речі, Тарас Шевченко, у вірші «Ликері», чітко вказує на транснаціонального Бога, ставлячи його понад етнічними богами:

І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люде!

Марк Аврелій, абсолютизуючи Ціле говорить: «Природа Цілого сотворила розумні істоти одне для одного, і тому вони мали би помагати одне одному, а не шкодити». Він уподібнює Ціле безмежному, невпинному потоку, що «все несе в собі» в гармонійному поєднані незважаючи на наші протистояння. «Наскільки жалюгідні всі ці політики – каже імператор Аврелій, – котрі уявляють себе діючими по-філософському! Нерозумні хвальки»***.

Додамо, в емоційному ж ключі Марка Аврелія, кілька думок на злобу ідеологічних війн. Будь-який окремий «ізм» – прокрустове ложе для багатогранного життя суспільства, кожен носій того «ізму» – прокруст. Хіба не «прокрусти» витягують Україну на Схід або обмежовують її Заходом? І, чи не обрізані «ізмами» свідомості мріють про патронати НАТО або Росії, про повернення до ядерного статусу тощо?

Від кого захищаємось, добродії філантропи своїх котеджів? Викиньте спочатку з голови свою «ізмову» виразку і, може, тоді вам дещо відкриється духовна потуга нації, яка здатна захистити не лише себе, а й посприяти виходу людства із виснажливої багатовікової війни «ізмів». А захищаєте ви – власні страхи, але причому тут благо нації, шановні? Дідько би забрав від нас усі ваші «ізми-ідіотизми»!****

Однак людству ще доведеться їх структурувати, знайти кожному цвіркуну свою патичину. Можливо, колись світ вивільнившись з-під «ізмового» тераріуму, і пробудившись в блаженстві вічності, озирнувшись у минуле – здивується тим інтелектуальним гризунам, і їхнім безкінечним війнам. Настане час «І». Ера Інтуїтивної Істини. Сполучник «і», а не частка «ні» – стане виконробом на спорудженні піраміди духовної цілісності нації і людства. Але перед тим стрибком у Повноту відбудеться упокорення, гармонізація агресивних часток Цілого в свідомості людини.

І тут виникає немале термінологічне питання: як абстрактне Ціле може структурувати конкретний соціум, узгоджувати його реальні: ідеологічні, психологічні, класові розбіжності? Адже абстрактне не може взаємодіяти на пряму з означеними соціальними чинниками. З іншого боку, замінити цю граничну категорію якимось конкретним поняттям – значить звузити його, спростити, скинути з небес цілісної безмежності. Тут компроміс. Доведеться замінити його більш-менш адекватним відповідником. Таким, на наш погляд, може бути старий як світ термін – гуманізм, бо він примикає одним крилом до сфери духу, іншим – до реального світу людини. Гуманізм передбачає (в класичному розумінні): всебічний (цілісний) розвиток людини і нації, віру в невичерпність (повноту) людських можливостей, індивідуальне й сукупне (загальне) щастя, культуру, духовність і багато іншого. Сюди входять і поняття патріотизму та інтернаціоналізму (глобального патріотизму), бо кожен мешканець Землі має право на захист і плекання як своєї країни, так і своєї планети. Та найперше – своєї душі і духу!

Жоден окремий «ізм» не здатен задовольнити універсальні вимоги Гуманізму? Експансивні часткові ідеології не помічають, ігнорують усе розмаїття ідей-складників Гуманізму окрім, звичайно, свого куцого «ізму». Підминають під себе ідеологічних противників накладаючи його на всю полігамію мислі допущену Гуманізмом. Не усвідомлюють, що етнос не дискретний натовп людино-одиниць, а конкретна (в часі) і метафізична (у вічності), цілісна багатолика Людина, позаду котрої велика до-інтелектуальна фаза еволюції в Природі, попереду грандіозна пост-інтелектуальна – у Дусі. Біда в тому, що будучи обмежена своїм тимчасовим «его» людина дивиться крізь його амбразуру на безбережність Цілого. І не лише дивиться, а ще й допавшись керівних важелів заганяє в свої куценькі ідіотичні схемки бачення цілі нації. Тут – мішок проблем теперішнього гуманітарного сум’яття планети, коли перша (природна) фаза зі своїми ресурсами стрімко добігає кінця, а друга зі своїм потенціалом хвилює, хіба що, окремих виразників людства. Але дощ починається з поодиноких крапель. 21-е століття – переломне. І це благо, а не катастрофа.

Тобто назріла планетарна необхідність в Ідеології Інтегральності або Гуманізму. Всяка сегментарна ідеологія уже не задовольняє, бо прагне оволодіти людськими масами, протиставити їх масам іншої сегментарної ідеології. Кожну з них, цілком, можна назвати живою сутністю. Адже ідеологічні імперативи володіють масами на порядок сильніше фізіологічних. Однак панідеологія Гуманізму виходить і за їх межі (компетенцію), роблячи їх своїми службовими компонентами. Тож говорячи про панідеологію Цілого, покликану скоординувати, привести в гармонію свої войовничі суб’єкти, маємо визначити її, як вищу ступінь життя всіх ідеологій і їх надмету. Необхідність в панідеології Гуманізму визріла, ще й тому, що у людства з його колосальними проблемами, котрі множаться в геометричній прогресії, лише два виходи: або на новий щабель розвитку, або до самознищення. Ніякий «золотий більйон» зі старою хижацько-споживацькою психологією і ментальністю проблеми не вирішить. Та якби наперекір усім здоровим глуздам, той сягнув би своїх жаданих ідіотичних нулів, Всевишньому лишилося б одне – розвернути стрілку еволюції на початок… Він же не ідіот, живити психологію свідомою бездуховності. Світова т.зв. еліта збирається вирішити майбутнє планети «власним» рівнем свідомості. Утім якраз меркантильний фізіологічний рівень свідомості «грошового мішка» заважає зрозуміти наступну фазу сходження людини(?). Потрібно не вирішувати, а відкритись істині, рішення прийде саме. Або чесно визнати себе атеїстами і заявити про це людству…

Ілюструючи думку про відношення частки до Цілого, розгляньмо приклад його «часткової» інтервенції. Тут маємо взірець домашнього походження.

Наука етнографія, як відомо, робить надзвичайно корисну справу, відтворюючи багатство форм, кольорів, запахів квітника етносів, насаджених Творцем, і виплеканих традиційними міфологічними уявленнями. Розмаїття ідеологій зі своїми «ізмами» – вторинне, постміфологічне, бо виникло пізніше на основі міфу, як його часткове (ідеалізм) або повне (матеріалізм) заперечення. Відтак в основі етносу завжди знаходимо міфологію роду, а потім уже привнесені релігії, і, насамкінець, ідеології.

На світі не існує, здається, держави без титульного етносу крім США, де корінні жителі індійці та ескімоси завойовані свого часу Європою розчинились за віки в масі емігрантів з усього світу, і титульним етносом наразі не почуваються, хоч і являються. Інша справа такі держави як Україна. Тут співвідношення між титульним українським етносом і національними меншинами, так би мовити, класичне. Чому ж так важко йде в Україні самоідентифікація титульного етносу? Адже аналогічний процес інших титульних етносів (нацменшини котрих представлені і в Україні) відбувається у відповідних державах переважно безболісно, хоча й не скрізь, звичайно... Українцям нема де відбутись повноцінно, як тільки в «своїй хаті», де, знову таки за Шевченком «своя й правда, і сила, і воля».

Цілком зрозуміло, якщо хтось обрав для життя Україну, значить він обрав і її долю – як свою, і її простір – як свою «хату». Отримав право, як рівний, сидіти за її столом з усіма. Утім борщ і хліб тут подаватимуть український. Держава забезпечує його невід’ємне право «під’їдати своє» етнічне, ділитися ним з ким завгодно. Але якщо когось верне від українського борщу, закон також захищає його невід’ємне право пересісти за «свій стіл», але тільки в себе вдома. Для наочності ми значно примітивізували багатогранну проблему відносин між Україною й проживаючими на її теренах представниками інших етносів, добре розуміючи при цьому, що, наприклад, «під’їдати своє», означає користатися усіма людськими свободами для самовияву. Усіма, крім однієї – підміняти собою предковічний дух життя українців.

Ясна річ, подібна постановка питання справедлива щодо поводження всіх нацменшин у світі, в тому числі й для українських діаспор. За такою формулою кожна титульна нація світу здатна не втративши свою унікальну душу (колорит, темпоритм) прийти перед Лице транснаціонального Бога в збереженому до Свята особливому етнічному (ментальному, традиційному, духовному) костюмі. Не в традиційному костюмі з прабабиної скрині побитому міллю, той може бути лише ідеєю, архетипом. А вбраними у вічно живу космологію етносу. Як і всякий костюм, цей знімається також, але не перед світовим культуртрегерством, а лише перед Творцем. Страшно уявити протилежне: рідна мова забута, натовп колишніх українців на Святі Одкровення побачивши сяючого славою Творця, жуючи «Орбіт» вигукує у захваті: «Вав!» Що відповісти Пантократору Поліглоту, як не щирою українською: «Овва! Хлопці, Я вас не знаю». Це навіть не іронія.

Що ж заважає здійсненню такого щирого (в гущі народній) прагнення України, після виходу її з-під шовіністичного імперіалізму, комуністичного тоталітаризму? Який «ізм» тепер найбільше нівелює палке природнє бажання великого народу відродити автентичні риси, відчути ритміку етнічного серцебиття? Ми вже визначили того домашнього «звіра» як – лібералізм. Та слід уточнити: лібералізм проамериканського зразка. Чому саме проамериканського? Бо він і є та найактивніша інтервентська «частка», котра намагається нівелювати поліетнічні особливості світу, і дуже гнівається, коли якісь народи чинять тому опір.

Народові України доморощеними лібералами нав’язується міф про подібність України до США. Мовляв, та ж сама, лише в мініатюрі, багатонаціональна (багатоетнічна) структура, і що всі нації на землі України рівні. До цього вдаються політики, як просхідної, так і прозахідної орієнтації України. Але ж повний (титульний) етнос тут тільки один – український. Всі інші – нацменшини (етноменшини) лише представники інших титульних етносів світу. Отже, найоптимальніше, на мою думку, треба мислити:

1. виразників світових етносів у державі – рівними перед Господом і Законом цієї держави;
2. український, болгарський, грецький… мозамбіцький етнос у себе вдома – основоположним.

Крапка. Так що, панове ліберали-кравчики, Америки з України ніяк не викроїти.

Є ще один тонкий нюанс, котрий, на жаль, рідко береться до уваги при визначенні суб’єктів українського народу. А полягає він в наступному. Український титульний етнос сам по собі також не є однорідним, бо складається з певної кількості етнографічних груп, котрі непогано зберегли у віках особливості в культурі, побуті, звичаях, діалектах т.п. Це і поліщуки, і лемки, і гуцули, і бойки, і русини та інші. Етнографи назвуть ще й історичних полян, древлян, сіверян, стійкий субетнічний характер котрих, особливо в селах, іще відмічається. А значить нам свою «Америку» відкривати й відкривати.

Та, слава Богу, титульний український етнос не в положенні нинішніх американських індійців, а у більш як сімдесяти чотирьох відсотках присутності***** на своїй Богом даній землі і тому спроможний:

1. не піддатись чужинським антигуманним навіюванням і зомбуванням;
2. спираючись на традиціоналізм нації повернутись до своїх витоків;
3. сягнути свого ірраціонального першоджерела, інтуїтивного відчуття Бога і своєї гуманної місії на Землі.

Тож, як би не підробляли свої голоси підступні змії, казка-метафора про українського Івасика Телесика має щасливий кінець.

Підсумовуючи усе вище сказане, наголошу лише на необхідності пошуку універсального підходу для збереження (порятунку) унікальності кожного народу в складний час глобалізації світової спільноти. Бо серед розкішного живого розмаїття фауни і флори: за типами, класами, родами, видами, підвидами – вінець Природи Homo Sapiens як усереднена планетарна одиниця – повний колапс еволюції. Начуваймося...
________________________________________

* Мт. 10. 28.
** Т.Г.Шевченко, цикл «В казематі», вірш «Мені однаково…», травень 1847, С.-Петербург
*** Collegium Artium Ing, Ltd, РИЦ «Реал» Киев – Черкассы, 1993
**** Істини ради, і щоб бути послідовним, сприйму визначення і своїх думок, включно із судженнями про «ідіотизм», не істиною в бетоні, а тільки частковим (ιδιος, pars), тобто суб’єктивним баченням.
***** Атлас України. Інститут географії Національної академії України, 1999-2000. Інформаційне забезпечення Атласу станом на 01.01.1998. За цим Атласом лише в республіці Крим етнічні українці знаходяться в меншості (понад 25%), в інших областях України – в більшості, від 50, 7% (Донецька обл.) до 96, 8% (Тернопільська обл.)