I
Між зеленими ланами,
Що гойдались, як моря,
Бігла стежка під ногами –
Давня подруга моя.
Розпускався день погожий.
Від села неподалік,
Із красою літа, схоже,
Спілкувався чоловік.

Ми зустрілися на лузі
Біля самої ріки.
Він до мене посміхнувся,
Доторкнувся до руки
Подивився так, неначе
Ми знайомі вже давно.
Я ж його уперше бачу!?
Так буває лиш в кіно!

Посміхнулась, зашарілась,
Опустивши очі вниз,
Серце радісно тремтіло,
Стало млосно, аж до сліз:
Молода, руде волосся
І веснянки на лиці –
Чи насправді, чи здалося, –
Посміхались до усіх.

Симпатичний і пригожий –
Погляд ніжний і п’янкий:
„Не підкажеш, де я можу
Назбирати васильків?”
Якось затишно і ніжно.
Стало поряд з ним мені.
Ми пливли по травах пішки –
Щастя звало в далині.

Через пагорби і поле
Забрели далеко в ліс.
Там така краса навколо,
Хоч куди не озирнись.
Оберемок різних квітів
Розстеливши на траві,
Обхопили, наче діти
Свіжі пахощі живі.

Веселились, розмовляли
І незчулися коли
Геть за обрій сонце впало,
Мов зірвалося з гори.
Розвели багаття. Разом
Сіли ближче, обнялись.
Серце билось без наказу
Все сильніше і сильніш.

Доторкнулись теплі губи,
Повні пристрасті і мрій.
Я відчула: ось мій любий,
Неповторний, милий МІЙ!
А вогонь усе сильніше
Дико кидав язики.
Єдність тіл будила тишу,
Гнала тіні навтьоки.

У танку первісно-дикім
Біснувалися тіла:
Ніжну пристрасть чоловіку.
У натхненні віддала.
Зорі товпились навшпиньки,
Щоб засвідчити про те,
Що віднині і навіки
Народилося святе
Почуття, давно жадане
І оспіване в віках:
Щире, як дитя, кохання,
В ніжних, люблячих руках.

II

- „Ті-лі-лінь” – і танго ночі
Звук мобільного урвав.
Голос збуджений жіночий
Роздратовані слова
Розкидав, немов огризки:
Гострі, болісні і злі, –
А вогонь, доївши тріску,
Задихався у золі.

Мій коханий неохоче
Слухав, морщився, мовчав:
Мов – „не знаю, що тороче!”
Та, отримавши „ляща”,
Не стерпів: нервово звівся,
Кинув здавлене: „Прощай!”
І пірнув у пащу лісу –
Зник безслідно у кущах.

Я – загублена у квітах
Серед зім’ятих листів, –
Геть не знала що робити:
Де і як себе знайти?!

Рідні: матінко і тато, –
Як мені бракує Вас!
Певно вже пішли шукати
Ви мене у пізній час...
Як на іспиті – забула,
Що казали Ви мені,
Бо кохання розум здуло,
Наче листя восени.

Ніч стояла на узліссі
Серед жаху і пітьми.
Поглядав на мене з висі
Місяць, вражено-сумний.
Навкруги дерева-люди
Обступили мовчазні
І підступний страх у груди,
Наче змій, заповз мені.
Тінь холодна й волохата
Наближалась з темноти!
То куди ж мені тікати
І стежинку де знайти?

Я побігла без дороги,
Без надії – навмання,
А гілля хапало ноги.
Наче зграя бісенят:
Улюлюкали, скавчали, –
Надоїдливі і злі, –
Били різками, бичами
Виростали із землі.

Я гіркі ковтала сльози
І знесилена украй,
Далі йти уже не в змозі,
Зупинилась: ” Нехай
Тут моє життя скінчиться,
Бо не маю більше сил.
Я ж людина – не вовчиця.
Не для мене ці ліси.”

Сіла, притуливши спину,
До кремезного дубка,
Обняла свої коліна –
Холод гнувся по боках.
Втомлені закрила очі,
Щоб забутися у сні:
Я нічого вже не хочу –
Досить цих пригод мені!

Ніч повзла у півдрімоті:
Запитання і думки
В’язли, ніби у болоті
І давили на виски.
Слів нав’язливі химери
Допікали, як на зло,
І мої тріпали нерви,
Доки небо розсвіло.

III

Ледь відкрила спухлі вії:
Прокидався мляво ліс,
Сови сонні, як повії,
Поглядали тупо вниз.
Небо одягалось в синє
І легенький Вітерець
Ніс освідчення пташині
До закоханих сердець.

Мов юнак простоволосий
Вився поряд сяк і так:
То метеликів приносив,
То травою лоскотав –
Чи мене розвеселити,
Чи розважити хотів.
- Ти - неначе горем бита?
- Я, куди – не знаю йти!
- Загубилась?
- Заблукала.
Це чужий для мене ліс.
- Я вже тут живу чимало.
Йди за мною – не журись!

Обійняв мене за спину,
І волосся розтріпав,
Підхопивши з рук хустину.
Та, ковзнувши об рукав,
Полетіла між кущами,
Між дерев, гілок і пнів,
Ніби звала: ”Йди за нами” –
Шлях торуючи мені.

Я побігла переліском
Понад яром десь униз.
Клаптик неба синім блиском
Пробивався через ліс:
Ближче, ближче, аж допоки,
Ніби хто віддав наказ,
Всі дерева – в різні боки
Розійшлись, пустивши нас.

Я завмерла: рідні луки
Понад річкою шумлять,
Очерет, піднявши руки,
Привітався іздаля,
Верболіз розхристав коси
На потріскане чоло
І летить лелека босий
В рідне заспане село.

Обнялися з Вітром:” Друже,
У годину нелегку
Ти до мене не байдужим
Був. Ну, досить – не дуркуй.
Я скучати буду. Дуже!”
Він потерся об щоку...

- Подивись – моя стежина!
- Маєш далі нею йти?
- Так... Ти - Вітер. Я – людина...
Ну – до зустрічі...
- Щасти!..