ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.23
05:50
Зірки не знають про війну.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
2024.05.23
05:08
Скрипнуть двері, дзенькне шибка,
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
2024.05.23
01:31
Що ж, дівчинко… Твій головний екзамен.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать ма
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать ма
2024.05.22
19:19
Я вибравсь із тенетів "вебу",
Бо пробива мене на вірш.
Чи написать його для тебе? -
Так ти мене за нього з'їш.
Чи написати про кохання? -
Так Муз поб'ється із десяток.
Я не знаходжу це гуманним.
Бо пробива мене на вірш.
Чи написать його для тебе? -
Так ти мене за нього з'їш.
Чи написати про кохання? -
Так Муз поб'ється із десяток.
Я не знаходжу це гуманним.
2024.05.22
18:37
Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті
2024.05.22
12:38
Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.
Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.
Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
2024.05.22
11:35
Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.
Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.
Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
2024.05.22
11:30
Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
2024.05.22
09:07
БАНАЛЬНА ДРАМА
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ЛИЦЕДІЙ - актор і поет, моложавий, симпатичний, такий тип зазвичай подобається жінкам за 50.
СЕНСЕЙ - поет, спортивної статури, вже не першої свіжості, володар чорного поясу, отриманого на районних міжнародних змаганнях
2024.05.22
06:37
Зручно влаштувавшись за столом на кухні,
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’я
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’я
2024.05.22
05:33
Нічний гадючник: музика, вино,
у караоке хтось волає Лепса
і на пілоні крутиться – воно…
не зрозуміло принц то чи принцеса.
У нас 200-тим їде тракторист,
а комбайнеру відірвало руки.
В столиці не почути міни свист,
у караоке хтось волає Лепса
і на пілоні крутиться – воно…
не зрозуміло принц то чи принцеса.
У нас 200-тим їде тракторист,
а комбайнеру відірвало руки.
В столиці не почути міни свист,
2024.05.22
02:03
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
2024.05.22
00:07
Не дивуйся, що я дуже різний та непростий.
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
2024.05.21
23:17
Жебрак на землі просить на хліб.
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
2024.05.21
21:39
Боги Богів...і тих Богів Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
2024.05.21
20:32
А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Пшеничний (1987) /
Проза
Умираешь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умираешь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна
Я стою по колени в песке. Вокруг бескрайняя пустыня. Мне страшно, но отчего? Я сажусь на горячий песок и делаю то, что получается лучше всего – думаю. И совсем не важно, к каким выводам я приду – важен сам процесс. Ведь этот процесс и есть моя жизнь.
А когда я начинаю предпринимать какие-то действия – жизнь прерывается. Просто пока мое тело неподвижно, она сидит у меня на коленях и тихо мурлычет. Наверное, думает вместе со мной. Но стоит мне пошевелиться и нарушить ее покой, она сразу начинает убегать. Мне ее не догнать, ведь бегает она быстрее. Поэтому я не очень-то стараюсь. Я знаю ее лучше, чем она полагает, ведь все время думаю только о ней. Я знаю, что когда я остановлюсь, успокоюсь, перестану суетиться, она сама вернется ко мне, моя жизнь. Ведь друг без друга мы ничто.
В очередной раз она убежала. И как бы я не противился, но мне надо хотя бы сделать вид, что догоняю ее. Она поверит, я знаю. Даже я поверю. Я подымаюсь и стараюсь выбраться из песка, но у меня ничего не выходит. Напротив, меня начинает засасывать. Я пробую разгребать песок руками, но меня затягивает еще сильнее. Я напрягаюсь изо всех сил, я кричу, хотя знаю, что никто не услышит. Меня истощает чувство безысходности, и я тихо плачу, плачу из-за того, что рядом нет тебя.
Неожиданно от моих слез песчинки начинают таять. Я свободен! Беги! Догоняй ее, она ведь этого хочет!.. Но у меня больше нет сил. Солнце сожгло мои нервы. Мое тело рассыпается, как песок. Моя душа испаряется, а сердце взрывается от пресыщения болью.
Из моих глаз прорастают два цветка – один синий, другой красный. Сначала они питаются моими слезами, а когда те исчерпываются – высасывают мою кровь. Я чувствую, что начал проясняться смысл моего существования. Главное – понять, для чего цветы в пустыне.
Я только то и делал, что бродил по пустыни и думал. На пекущем солнце быстрее заживали раны, оставались огромные рубцы. Да, болело, но я старался не обращать на это внимания. Я пытался не думать о тебе, но получалось совсем наоборот – ни о чем, кроме тебя думать не мог. Вскоре я и к этому привык, казалось, я уже ничего не чувствую. Только казалось… Я скучал, я по-прежнему любил и продолжал идти лишь в надежде, что судьба приведет к тебе.
Жить без жизни – забавная штука. Сначала тяжело, но когда наловчишься, получается весьма неплохо. Еще легче, когда понимаешь, что сам ее отпустил, свою жизнь, и не жалеешь об этом. Тебе некого винить, разве что ее. Зачем она ушла, могла б догадаться, что когда-то мне надоест бегать, догонять и начинать все сначала. Рано или поздно устаешь, тогда надо просто помолчать, не думать, а чувствовать и верить.
Жить без жизни очень скоро входит в привычку. Ты находишь ей всевозможные второсортные заменители, используешь их и выбрасываешь. Тебе это нравиться, это приносит наслаждение. Но вскоре начинается боль, настоящая боль, единственное настоящее в жизни без тебя. Я радуюсь этой боли, ибо лишь она дает понять, что я еще не умер, что не порвана еще нить, связывающая нас с тобой.
Плохо, что пустыня не кончается. Плохо, что некому вывести тебя, точнее ты никому не позволяешь этого сделать, ведь для тебя все – второсортные. Ты сам для себя утратил ценность. В пустыне ты отчетливо понимаешь, что смерть не так страшна, как казалось, что жизнь – всего лишь путь. В пустыне ты учишься не просто думать обо всем и ни о чем, но думать о действительно важных вещах, учишься не терять мысли, учишься спорить сам с собой и находить правильный ответ, учишься не бояться сомнений, ведь они не дают прервать движение. Но чтобы блуждать по пустыне, нужно быть несчастным. Счастье возносит в небеса, а там все по-другому – там только смотрят в глаза и любят. Неужели чтобы пройти путь в пустыне, я должен отказаться от своей Жизни? Что мне даст больше – боль от потерянной любви или сама любовь?
В пустыне тяжело, даже когда привыкнешь. Иногда хочется вырваться, но как? Я считал шаги, считал звезды, считал свои мысли. Последних было намного больше. Я знал, что когда-нибудь упаду, и придет конец. Я чувствовал, что протяну еще недолго. И совсем не от бессилия, а от исчерпанности смысла. Только вера в то, что моя жизнь тоже ищет меня, заставляла идти. Но сколько можно, пропала уверенность, что она мне нужна. Я наконец-то нашел ответ на последний вопрос. Я сорвал цветы и положил на песок. Я снова плакал, плакал очень долго, как никогда. Я прощался. Слезы капали на цветы, они впитывали влагу, и я очень надеялся, что они смогут тебя дождаться. Ведь эти цветы, пропитанные моими слезами, – для тебя. Чтобы вернуть тебе, затерявшейся в пустыне, радость, наполнить твои глаза жизнью, подарить тебе счастье. В этом и был смысл моего существования. Я понимаю, что ради этого стоило жить и, тем более, умереть.
Как бы там ни было, не отыскал я свою Жизнь. Просто не смог, или не достаточно сильно хотел?.. Я прилег, чтобы отдохнуть. Я уснул и думал, что уже не проснусь. Но вдруг я ощутил чье-то нежное касание. Неужто я уже в раю, неужели моя жизнь нашла меня. Зачем?!! Не надо! Не хочу! Она мне уже не нужна. Я открыл глаза и….
- Ник!?... А я думал, это моя жизнь…
- Я и есть твоя жизнь, дурачок, неужели ты еще этого не понял, - ты наклонилась, чтобы поцеловать меня, но…
я был уже мертв. Я умер потому, что было поздно, поздно она пришла. Умираешь ведь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна.
А когда я начинаю предпринимать какие-то действия – жизнь прерывается. Просто пока мое тело неподвижно, она сидит у меня на коленях и тихо мурлычет. Наверное, думает вместе со мной. Но стоит мне пошевелиться и нарушить ее покой, она сразу начинает убегать. Мне ее не догнать, ведь бегает она быстрее. Поэтому я не очень-то стараюсь. Я знаю ее лучше, чем она полагает, ведь все время думаю только о ней. Я знаю, что когда я остановлюсь, успокоюсь, перестану суетиться, она сама вернется ко мне, моя жизнь. Ведь друг без друга мы ничто.
В очередной раз она убежала. И как бы я не противился, но мне надо хотя бы сделать вид, что догоняю ее. Она поверит, я знаю. Даже я поверю. Я подымаюсь и стараюсь выбраться из песка, но у меня ничего не выходит. Напротив, меня начинает засасывать. Я пробую разгребать песок руками, но меня затягивает еще сильнее. Я напрягаюсь изо всех сил, я кричу, хотя знаю, что никто не услышит. Меня истощает чувство безысходности, и я тихо плачу, плачу из-за того, что рядом нет тебя.
Неожиданно от моих слез песчинки начинают таять. Я свободен! Беги! Догоняй ее, она ведь этого хочет!.. Но у меня больше нет сил. Солнце сожгло мои нервы. Мое тело рассыпается, как песок. Моя душа испаряется, а сердце взрывается от пресыщения болью.
Из моих глаз прорастают два цветка – один синий, другой красный. Сначала они питаются моими слезами, а когда те исчерпываются – высасывают мою кровь. Я чувствую, что начал проясняться смысл моего существования. Главное – понять, для чего цветы в пустыне.
Я только то и делал, что бродил по пустыни и думал. На пекущем солнце быстрее заживали раны, оставались огромные рубцы. Да, болело, но я старался не обращать на это внимания. Я пытался не думать о тебе, но получалось совсем наоборот – ни о чем, кроме тебя думать не мог. Вскоре я и к этому привык, казалось, я уже ничего не чувствую. Только казалось… Я скучал, я по-прежнему любил и продолжал идти лишь в надежде, что судьба приведет к тебе.
Жить без жизни – забавная штука. Сначала тяжело, но когда наловчишься, получается весьма неплохо. Еще легче, когда понимаешь, что сам ее отпустил, свою жизнь, и не жалеешь об этом. Тебе некого винить, разве что ее. Зачем она ушла, могла б догадаться, что когда-то мне надоест бегать, догонять и начинать все сначала. Рано или поздно устаешь, тогда надо просто помолчать, не думать, а чувствовать и верить.
Жить без жизни очень скоро входит в привычку. Ты находишь ей всевозможные второсортные заменители, используешь их и выбрасываешь. Тебе это нравиться, это приносит наслаждение. Но вскоре начинается боль, настоящая боль, единственное настоящее в жизни без тебя. Я радуюсь этой боли, ибо лишь она дает понять, что я еще не умер, что не порвана еще нить, связывающая нас с тобой.
Плохо, что пустыня не кончается. Плохо, что некому вывести тебя, точнее ты никому не позволяешь этого сделать, ведь для тебя все – второсортные. Ты сам для себя утратил ценность. В пустыне ты отчетливо понимаешь, что смерть не так страшна, как казалось, что жизнь – всего лишь путь. В пустыне ты учишься не просто думать обо всем и ни о чем, но думать о действительно важных вещах, учишься не терять мысли, учишься спорить сам с собой и находить правильный ответ, учишься не бояться сомнений, ведь они не дают прервать движение. Но чтобы блуждать по пустыне, нужно быть несчастным. Счастье возносит в небеса, а там все по-другому – там только смотрят в глаза и любят. Неужели чтобы пройти путь в пустыне, я должен отказаться от своей Жизни? Что мне даст больше – боль от потерянной любви или сама любовь?
В пустыне тяжело, даже когда привыкнешь. Иногда хочется вырваться, но как? Я считал шаги, считал звезды, считал свои мысли. Последних было намного больше. Я знал, что когда-нибудь упаду, и придет конец. Я чувствовал, что протяну еще недолго. И совсем не от бессилия, а от исчерпанности смысла. Только вера в то, что моя жизнь тоже ищет меня, заставляла идти. Но сколько можно, пропала уверенность, что она мне нужна. Я наконец-то нашел ответ на последний вопрос. Я сорвал цветы и положил на песок. Я снова плакал, плакал очень долго, как никогда. Я прощался. Слезы капали на цветы, они впитывали влагу, и я очень надеялся, что они смогут тебя дождаться. Ведь эти цветы, пропитанные моими слезами, – для тебя. Чтобы вернуть тебе, затерявшейся в пустыне, радость, наполнить твои глаза жизнью, подарить тебе счастье. В этом и был смысл моего существования. Я понимаю, что ради этого стоило жить и, тем более, умереть.
Как бы там ни было, не отыскал я свою Жизнь. Просто не смог, или не достаточно сильно хотел?.. Я прилег, чтобы отдохнуть. Я уснул и думал, что уже не проснусь. Но вдруг я ощутил чье-то нежное касание. Неужто я уже в раю, неужели моя жизнь нашла меня. Зачем?!! Не надо! Не хочу! Она мне уже не нужна. Я открыл глаза и….
- Ник!?... А я думал, это моя жизнь…
- Я и есть твоя жизнь, дурачок, неужели ты еще этого не понял, - ты наклонилась, чтобы поцеловать меня, но…
я был уже мертв. Я умер потому, что было поздно, поздно она пришла. Умираешь ведь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію