Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
2026.02.06
10:58
Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
2026.02.05
22:14
Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Пшеничний (1987) /
Проза
Умираешь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умираешь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна
Я стою по колени в песке. Вокруг бескрайняя пустыня. Мне страшно, но отчего? Я сажусь на горячий песок и делаю то, что получается лучше всего – думаю. И совсем не важно, к каким выводам я приду – важен сам процесс. Ведь этот процесс и есть моя жизнь.
А когда я начинаю предпринимать какие-то действия – жизнь прерывается. Просто пока мое тело неподвижно, она сидит у меня на коленях и тихо мурлычет. Наверное, думает вместе со мной. Но стоит мне пошевелиться и нарушить ее покой, она сразу начинает убегать. Мне ее не догнать, ведь бегает она быстрее. Поэтому я не очень-то стараюсь. Я знаю ее лучше, чем она полагает, ведь все время думаю только о ней. Я знаю, что когда я остановлюсь, успокоюсь, перестану суетиться, она сама вернется ко мне, моя жизнь. Ведь друг без друга мы ничто.
В очередной раз она убежала. И как бы я не противился, но мне надо хотя бы сделать вид, что догоняю ее. Она поверит, я знаю. Даже я поверю. Я подымаюсь и стараюсь выбраться из песка, но у меня ничего не выходит. Напротив, меня начинает засасывать. Я пробую разгребать песок руками, но меня затягивает еще сильнее. Я напрягаюсь изо всех сил, я кричу, хотя знаю, что никто не услышит. Меня истощает чувство безысходности, и я тихо плачу, плачу из-за того, что рядом нет тебя.
Неожиданно от моих слез песчинки начинают таять. Я свободен! Беги! Догоняй ее, она ведь этого хочет!.. Но у меня больше нет сил. Солнце сожгло мои нервы. Мое тело рассыпается, как песок. Моя душа испаряется, а сердце взрывается от пресыщения болью.
Из моих глаз прорастают два цветка – один синий, другой красный. Сначала они питаются моими слезами, а когда те исчерпываются – высасывают мою кровь. Я чувствую, что начал проясняться смысл моего существования. Главное – понять, для чего цветы в пустыне.
Я только то и делал, что бродил по пустыни и думал. На пекущем солнце быстрее заживали раны, оставались огромные рубцы. Да, болело, но я старался не обращать на это внимания. Я пытался не думать о тебе, но получалось совсем наоборот – ни о чем, кроме тебя думать не мог. Вскоре я и к этому привык, казалось, я уже ничего не чувствую. Только казалось… Я скучал, я по-прежнему любил и продолжал идти лишь в надежде, что судьба приведет к тебе.
Жить без жизни – забавная штука. Сначала тяжело, но когда наловчишься, получается весьма неплохо. Еще легче, когда понимаешь, что сам ее отпустил, свою жизнь, и не жалеешь об этом. Тебе некого винить, разве что ее. Зачем она ушла, могла б догадаться, что когда-то мне надоест бегать, догонять и начинать все сначала. Рано или поздно устаешь, тогда надо просто помолчать, не думать, а чувствовать и верить.
Жить без жизни очень скоро входит в привычку. Ты находишь ей всевозможные второсортные заменители, используешь их и выбрасываешь. Тебе это нравиться, это приносит наслаждение. Но вскоре начинается боль, настоящая боль, единственное настоящее в жизни без тебя. Я радуюсь этой боли, ибо лишь она дает понять, что я еще не умер, что не порвана еще нить, связывающая нас с тобой.
Плохо, что пустыня не кончается. Плохо, что некому вывести тебя, точнее ты никому не позволяешь этого сделать, ведь для тебя все – второсортные. Ты сам для себя утратил ценность. В пустыне ты отчетливо понимаешь, что смерть не так страшна, как казалось, что жизнь – всего лишь путь. В пустыне ты учишься не просто думать обо всем и ни о чем, но думать о действительно важных вещах, учишься не терять мысли, учишься спорить сам с собой и находить правильный ответ, учишься не бояться сомнений, ведь они не дают прервать движение. Но чтобы блуждать по пустыне, нужно быть несчастным. Счастье возносит в небеса, а там все по-другому – там только смотрят в глаза и любят. Неужели чтобы пройти путь в пустыне, я должен отказаться от своей Жизни? Что мне даст больше – боль от потерянной любви или сама любовь?
В пустыне тяжело, даже когда привыкнешь. Иногда хочется вырваться, но как? Я считал шаги, считал звезды, считал свои мысли. Последних было намного больше. Я знал, что когда-нибудь упаду, и придет конец. Я чувствовал, что протяну еще недолго. И совсем не от бессилия, а от исчерпанности смысла. Только вера в то, что моя жизнь тоже ищет меня, заставляла идти. Но сколько можно, пропала уверенность, что она мне нужна. Я наконец-то нашел ответ на последний вопрос. Я сорвал цветы и положил на песок. Я снова плакал, плакал очень долго, как никогда. Я прощался. Слезы капали на цветы, они впитывали влагу, и я очень надеялся, что они смогут тебя дождаться. Ведь эти цветы, пропитанные моими слезами, – для тебя. Чтобы вернуть тебе, затерявшейся в пустыне, радость, наполнить твои глаза жизнью, подарить тебе счастье. В этом и был смысл моего существования. Я понимаю, что ради этого стоило жить и, тем более, умереть.
Как бы там ни было, не отыскал я свою Жизнь. Просто не смог, или не достаточно сильно хотел?.. Я прилег, чтобы отдохнуть. Я уснул и думал, что уже не проснусь. Но вдруг я ощутил чье-то нежное касание. Неужто я уже в раю, неужели моя жизнь нашла меня. Зачем?!! Не надо! Не хочу! Она мне уже не нужна. Я открыл глаза и….
- Ник!?... А я думал, это моя жизнь…
- Я и есть твоя жизнь, дурачок, неужели ты еще этого не понял, - ты наклонилась, чтобы поцеловать меня, но…
я был уже мертв. Я умер потому, что было поздно, поздно она пришла. Умираешь ведь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна.
А когда я начинаю предпринимать какие-то действия – жизнь прерывается. Просто пока мое тело неподвижно, она сидит у меня на коленях и тихо мурлычет. Наверное, думает вместе со мной. Но стоит мне пошевелиться и нарушить ее покой, она сразу начинает убегать. Мне ее не догнать, ведь бегает она быстрее. Поэтому я не очень-то стараюсь. Я знаю ее лучше, чем она полагает, ведь все время думаю только о ней. Я знаю, что когда я остановлюсь, успокоюсь, перестану суетиться, она сама вернется ко мне, моя жизнь. Ведь друг без друга мы ничто.
В очередной раз она убежала. И как бы я не противился, но мне надо хотя бы сделать вид, что догоняю ее. Она поверит, я знаю. Даже я поверю. Я подымаюсь и стараюсь выбраться из песка, но у меня ничего не выходит. Напротив, меня начинает засасывать. Я пробую разгребать песок руками, но меня затягивает еще сильнее. Я напрягаюсь изо всех сил, я кричу, хотя знаю, что никто не услышит. Меня истощает чувство безысходности, и я тихо плачу, плачу из-за того, что рядом нет тебя.
Неожиданно от моих слез песчинки начинают таять. Я свободен! Беги! Догоняй ее, она ведь этого хочет!.. Но у меня больше нет сил. Солнце сожгло мои нервы. Мое тело рассыпается, как песок. Моя душа испаряется, а сердце взрывается от пресыщения болью.
Из моих глаз прорастают два цветка – один синий, другой красный. Сначала они питаются моими слезами, а когда те исчерпываются – высасывают мою кровь. Я чувствую, что начал проясняться смысл моего существования. Главное – понять, для чего цветы в пустыне.
Я только то и делал, что бродил по пустыни и думал. На пекущем солнце быстрее заживали раны, оставались огромные рубцы. Да, болело, но я старался не обращать на это внимания. Я пытался не думать о тебе, но получалось совсем наоборот – ни о чем, кроме тебя думать не мог. Вскоре я и к этому привык, казалось, я уже ничего не чувствую. Только казалось… Я скучал, я по-прежнему любил и продолжал идти лишь в надежде, что судьба приведет к тебе.
Жить без жизни – забавная штука. Сначала тяжело, но когда наловчишься, получается весьма неплохо. Еще легче, когда понимаешь, что сам ее отпустил, свою жизнь, и не жалеешь об этом. Тебе некого винить, разве что ее. Зачем она ушла, могла б догадаться, что когда-то мне надоест бегать, догонять и начинать все сначала. Рано или поздно устаешь, тогда надо просто помолчать, не думать, а чувствовать и верить.
Жить без жизни очень скоро входит в привычку. Ты находишь ей всевозможные второсортные заменители, используешь их и выбрасываешь. Тебе это нравиться, это приносит наслаждение. Но вскоре начинается боль, настоящая боль, единственное настоящее в жизни без тебя. Я радуюсь этой боли, ибо лишь она дает понять, что я еще не умер, что не порвана еще нить, связывающая нас с тобой.
Плохо, что пустыня не кончается. Плохо, что некому вывести тебя, точнее ты никому не позволяешь этого сделать, ведь для тебя все – второсортные. Ты сам для себя утратил ценность. В пустыне ты отчетливо понимаешь, что смерть не так страшна, как казалось, что жизнь – всего лишь путь. В пустыне ты учишься не просто думать обо всем и ни о чем, но думать о действительно важных вещах, учишься не терять мысли, учишься спорить сам с собой и находить правильный ответ, учишься не бояться сомнений, ведь они не дают прервать движение. Но чтобы блуждать по пустыне, нужно быть несчастным. Счастье возносит в небеса, а там все по-другому – там только смотрят в глаза и любят. Неужели чтобы пройти путь в пустыне, я должен отказаться от своей Жизни? Что мне даст больше – боль от потерянной любви или сама любовь?
В пустыне тяжело, даже когда привыкнешь. Иногда хочется вырваться, но как? Я считал шаги, считал звезды, считал свои мысли. Последних было намного больше. Я знал, что когда-нибудь упаду, и придет конец. Я чувствовал, что протяну еще недолго. И совсем не от бессилия, а от исчерпанности смысла. Только вера в то, что моя жизнь тоже ищет меня, заставляла идти. Но сколько можно, пропала уверенность, что она мне нужна. Я наконец-то нашел ответ на последний вопрос. Я сорвал цветы и положил на песок. Я снова плакал, плакал очень долго, как никогда. Я прощался. Слезы капали на цветы, они впитывали влагу, и я очень надеялся, что они смогут тебя дождаться. Ведь эти цветы, пропитанные моими слезами, – для тебя. Чтобы вернуть тебе, затерявшейся в пустыне, радость, наполнить твои глаза жизнью, подарить тебе счастье. В этом и был смысл моего существования. Я понимаю, что ради этого стоило жить и, тем более, умереть.
Как бы там ни было, не отыскал я свою Жизнь. Просто не смог, или не достаточно сильно хотел?.. Я прилег, чтобы отдохнуть. Я уснул и думал, что уже не проснусь. Но вдруг я ощутил чье-то нежное касание. Неужто я уже в раю, неужели моя жизнь нашла меня. Зачем?!! Не надо! Не хочу! Она мне уже не нужна. Я открыл глаза и….
- Ник!?... А я думал, это моя жизнь…
- Я и есть твоя жизнь, дурачок, неужели ты еще этого не понял, - ты наклонилась, чтобы поцеловать меня, но…
я был уже мертв. Я умер потому, что было поздно, поздно она пришла. Умираешь ведь не тогда, когда теряешь жизнь, а когда понимаешь, что она тебе не нужна.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
