Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
2026.02.06
10:58
Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
2026.02.05
22:14
Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ефери Тау (1983) /
Проза
Воздушный змей
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Воздушный змей
Открыть глаза и увидеть свет было прекрасно. Тело ещё сохраняло ощущение чьего-то теплого прикосновения. Из приоткрытого окна доносился запах озона.
Я потянулся на смятых простынях и улыбнулся. Всей грудью вдохнул свежесть утра, отбросил в сторону одеяло и сел на кровати, спустив ноги на пол. Бесшумно ступая, прошел в коридор к наружной двери и оттуда – во двор. Яркое солнце на миг ослепило меня, я услышал щебет воробьев, а в небе увидел летающего змея. Красным ромбом с синими «крыльями» парил он на воздушных потоках, то взмывая ввысь, то опадая к земле. Невидимая нить не давала ему возможности достичь солнца, но змей отчаянно рвался вверх, к свободе. И вдруг мне показалось, что змей говорит со мной.
«Помоги мне. Я так хочу коснуться солнца!»
И, сам не ожидая, я вдруг ответил.
«Но ведь ты сгоришь!»
«А разве это важно после того, что я испытаю от единения со светилом, с тем блаженством, которое доставит мне близость с ним? И разве после этого возможно будет оставаться здесь, на привязи?»
Я подумал и ответил:
«Нет».
Я вышел за калитку и увидел мальчика, запускающего змея. Я подошел к нему и объяснил, почему змея нужно отпустить. Мальчику не хотелось отпускать нить, но он понял меня и сделал это. Змей тотчас устремился ввысь, к солнцу, к своей мечте, а я похлопал мальчика по плечу и вернулся в дом с намерением приготовить завтрак.
Вечером пришла Ария. Я обнял её и провел в гостиную. Мы сидели – Ария на диване, я на полу, положив голову ей на колени – и пили вино. Я сказал:
-Я хочу быть с тобой. Сейчас. Сегодня. Завтра. Всегда. Не уходи.
-Ты же знаешь, я не могу. Ты погибнешь.
-Пусть.
-Что?
-Пусть. Но я хочу быть с тобой. Я не отпущу тебя. Мы уедем. Прямо сейчас.
-Это безумство. Безумство мотыльков, летящих на пламя костра.
Я повернулся к ней лицом, и в глазах моих отразилось пламя горящей на столе свечи.
-Безумство воздушного змея. Но это стоит того.
-Что? – не поняла Ария.
-Не важно.
Я обнял её. Крепко-крепко.
-Верь мне.
Тем же вечером мы оставили всё, сели в мою машину и уехали. Впереди нас ждало краткое, но столь желанное тепло Светила. Сзади тлели обломки наших жизней. Мы больше не принадлежали им. Иногда я останавливался, чтобы посмотреть в небо и спросить у змея:
«Ну, как оно, Светило?»
Ответом мне была звенящая пустота, но если змей испытал хотя бы сотую часть того, что испытывал я, то он был прав: скорая гибель – это ничтожная плата за порванную нить.
03.12.04. 23:06
Я потянулся на смятых простынях и улыбнулся. Всей грудью вдохнул свежесть утра, отбросил в сторону одеяло и сел на кровати, спустив ноги на пол. Бесшумно ступая, прошел в коридор к наружной двери и оттуда – во двор. Яркое солнце на миг ослепило меня, я услышал щебет воробьев, а в небе увидел летающего змея. Красным ромбом с синими «крыльями» парил он на воздушных потоках, то взмывая ввысь, то опадая к земле. Невидимая нить не давала ему возможности достичь солнца, но змей отчаянно рвался вверх, к свободе. И вдруг мне показалось, что змей говорит со мной.
«Помоги мне. Я так хочу коснуться солнца!»
И, сам не ожидая, я вдруг ответил.
«Но ведь ты сгоришь!»
«А разве это важно после того, что я испытаю от единения со светилом, с тем блаженством, которое доставит мне близость с ним? И разве после этого возможно будет оставаться здесь, на привязи?»
Я подумал и ответил:
«Нет».
Я вышел за калитку и увидел мальчика, запускающего змея. Я подошел к нему и объяснил, почему змея нужно отпустить. Мальчику не хотелось отпускать нить, но он понял меня и сделал это. Змей тотчас устремился ввысь, к солнцу, к своей мечте, а я похлопал мальчика по плечу и вернулся в дом с намерением приготовить завтрак.
Вечером пришла Ария. Я обнял её и провел в гостиную. Мы сидели – Ария на диване, я на полу, положив голову ей на колени – и пили вино. Я сказал:
-Я хочу быть с тобой. Сейчас. Сегодня. Завтра. Всегда. Не уходи.
-Ты же знаешь, я не могу. Ты погибнешь.
-Пусть.
-Что?
-Пусть. Но я хочу быть с тобой. Я не отпущу тебя. Мы уедем. Прямо сейчас.
-Это безумство. Безумство мотыльков, летящих на пламя костра.
Я повернулся к ней лицом, и в глазах моих отразилось пламя горящей на столе свечи.
-Безумство воздушного змея. Но это стоит того.
-Что? – не поняла Ария.
-Не важно.
Я обнял её. Крепко-крепко.
-Верь мне.
Тем же вечером мы оставили всё, сели в мою машину и уехали. Впереди нас ждало краткое, но столь желанное тепло Светила. Сзади тлели обломки наших жизней. Мы больше не принадлежали им. Иногда я останавливался, чтобы посмотреть в небо и спросить у змея:
«Ну, как оно, Светило?»
Ответом мне была звенящая пустота, но если змей испытал хотя бы сотую часть того, что испытывал я, то он был прав: скорая гибель – это ничтожная плата за порванную нить.
03.12.04. 23:06
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
