На вітрилах вашої історії
білі плями – дивні острови.
Все відоме : капітани, море і –
не мовчить, аборигени, – ви .
Гостроокі темношкірі легені.
З душ, як з глини, статуї-жінки.
Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
Із воскових рун і трав – батьки...
То чому ж у краї навіщованім
не здійснитись всує молитвам ?
Ваші старці ворожіють мовами,
та слова їх Богу, а не вам.
Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
Ваше пізнє сонце на дахах.
Сонні дзвони на приморській ратуші.
І живі легенди, й свіжий цвях.
Імена. Каміння, що прозоріє,
коли губи зрадницьки мовчать.
Все реальне.
То чому ж в історії
білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
То чому ж ви мовчки, як не навчені,
між столом і словом – на межі ?
Ваші гості завжди сито вдячні вам,
хто ви є – для них немає значення,
але, мов колумби передбачені,
відкривать приходять вас чужі.

І каміння, що росте у гавані,
і жінки, що пестять немовлят –
знов змовчать.
Щасливого вам плавання,
Адмірале східний !
Чи пірат ?