Вертаючись в дзеркало, не забудь причинити двері.
(Іван Андрусяк, зі збірки "Отруєння голосом")


Мій схлип в круговерті дощу і поламаних крил,
Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,
У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,
Коли ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,
Об землю заб'ється й задзвонить своїм пустоцвітом.
І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.
Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.
Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?
Не вниз упаде, а потОйбіч - у серце, у вись,
На голову змучену - інеєм, попелом, ігом...

У тіло солоне цілунки, як сльози вростуть,
І тіло вросте у солоне від остраху ложе.
Почують усі, як червоним байки розцвітуть.
А мо' й не почують: ув острах вслухатись негоже.

Дивися у дзеркало (пильно у воду дивись).
Якийсь ренеґат вже його, наче воду, розхлюпав.
Ключі загубились. Усі вже давно напились.
Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.
У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.
Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк:
Якась із тобою назавше залишиться поруч.

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.
Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.
Це він - мій маленький, покірний, засмучений Кай -
Шукатиме друзки. Щоб в очі мені не дивитись.