(За Н. Ніколаєвою)
Осінила хрестом себе праведним подумки,
В пориві добра тянулась лиш ввись,
І вірила щиро, надіялась, каялась,
Ввійшла вона в церкву, хотіла спастись.
Не знала, – без хустки не можна,
І тихо хрестилась, – лиш ліва рука.
А в церкві так душно, так тісно…
Поруч озвалась жінка стара:
– Куди ж ти, дівице? Без хустки не можна,
Жінка у штанях спокуша до гріха.
– Пробачте, не знала… Іще молода…
Я свічку поставлю й вважайте – пішла.
– Ти хрестишся лівою! О Господи Боже!
Привів тебе, мабуть сам сатана!
–Ну що ви! Ви ж мудра! А щодо хреста…
Важить багато він… Лівша я. Хіба в цім біда?
– Ікони купила? Знаю, що дорого.
Вертайся назад, якщо грошей нема.
– Навіщо так, матінко?..
– Даремно чекаєш. Його тут нема…
Устелена терном дорога свята.
А звичай не знаєш, то й місця нема
Тобі в домі Бога. Лиш богобоязливому
Дорога до неба дана.
Ну що ж забирайся! Не треба ридати.
Далекі такі як ти від Христа.
Вона виходила сльозами умита,
Без віри, надії… Й любові нема.
Бува не для всіх двері церкви відкриті.
Духовний лиш храм нас до Бога взива.