ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Жито
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жито
Сонце зависло на самій маківці неба. Палюче, отруйне. Випікає на сивій, мертвій землі довгими і глибокими тріщинами чудернацькі, язичницькі візерунки. Знічує ледве живе листя дерев, фарбує його в згаслий білий колір і намагається розтерти в порох. Всім своїм тілом, всією своєю енергією падає на високий колос, по остюках стікає в його серце, сповнює собою вузеньке, довге, сіре житнє зерно, та там і залишається. На всю зиму. До наступного врожаю.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію