
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
21:58
Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
2025.08.21
19:16
Були у селі три парубки, страшенно ледачі.
Сидять було попід дубом та уголос мріють,
Що вони робити будуть, як розбагатіють
Та, при тому, щоб нічого не робити, значить.
Якось ввечері вже двоє під тим дубом сіли,
Коли третій прибігає, захекався, наві
Сидять було попід дубом та уголос мріють,
Що вони робити будуть, як розбагатіють
Та, при тому, щоб нічого не робити, значить.
Якось ввечері вже двоє під тим дубом сіли,
Коли третій прибігає, захекався, наві
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Жито
Сонце зависло на самій маківці неба. Палюче, отруйне. Випікає на сивій, мертвій землі довгими і глибокими тріщинами чудернацькі, язичницькі візерунки. Знічує ледве живе листя дерев, фарбує його в згаслий білий колір і намагається розтерти в порох. Всім своїм тілом, всією своєю енергією падає на високий колос, по остюках стікає в його серце, сповнює собою вузеньке, довге, сіре житнє зерно, та там і залишається. На всю зиму. До наступного врожаю.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жито

Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію