Сонце зависло на самій маківці неба. Палюче, отруйне. Випікає на сивій, мертвій землі довгими і глибокими тріщинами чудернацькі, язичницькі візерунки. Знічує ледве живе листя дерев, фарбує його в згаслий білий колір і намагається розтерти в порох. Всім своїм тілом, всією своєю енергією падає на високий колос, по остюках стікає в його серце, сповнює собою вузеньке, довге, сіре житнє зерно, та там і залишається. На всю зиму. До наступного врожаю.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.