Становлення та розвиток середнього класу в Україні, свідками яких ми можемо сьогодні бути, свідчить не стільки про економічні трансформації в українському суспільстві, скільки про надзвичайно цікаві соціальні процеси, котрі супроводжували здобуття і закріплення Україною своєї незалежності. Попри прискіпливу увагу з боку політичних чи економінчих аналітиків, до сьогодні мало хто намагався дати більш-менш об’єктивний зріз тих цілком різнорідних, а багато в чому і взаємовиключних соціально-культурних середовищ, що в сумі своїй і складають основу та базис українського мідл-класу. На перший погляд, подібний підхід є цілком виправданим: середній клас у своєму соціокультурному чи релігійно-етнічному вияві дотепер залишається доволі закритим суспільним прошарком, не зацікавленим у власній репрезентації. Проте навіть поверховий огляд основних соціальних чи етнічних груп, так чи інакше приналежних до становлення в Україні середнього класу, дозволяє робити доволі оптимістичні прогнози щодо можливої побудови в Україні відкритого суспільства. Багато в чому саме діяльність згаданих нижче соціо-культурних груп визначає рівень відкритості цілого суспільства, тож оцінюючи цей огляд, слід доволі обережно поводитись із висновками, хай навіть попередніми. Так чи інакше – відкрите суспільство все ширше розчиняє свої брами, і в якому стані ти крізь них пройдеш – залежить лише від тебе.

***
Власники букмекерських контор – обмежена соціальна група, чия діяльність безпосередньо пов´язана з розвитком в Україні дитячого та юнацького спорту і, відповідно, координується профільними комітетами кабінету міністрів. Перші букмекерські контори або ж так звані “Клуби фізкультурних аналітиків” виникли ще в 60-ті роки минулого століття з подачі правлінь кількох провідних спортивних товариств, зокрема – “Динамо” та “Трудових резервів”. “Динамо” як дочірня структура міністерства внутрішніх справ було особливо зацікавлене в контролюванні ринку радянського букмекерства, яке на той час функціонувало майже винятково в нелегальних умовах, чому сприяла безсистемна діяльність так званих “чорних букмекерів”. Чорні букмекери, в основному громадяни закавказьких республік, маючи традиційну схильність до спортивної аналітики та яснобачення, легко захопили найбільший – Кримсько-Ростовський кооперативний тоталізатор і, вирізавши своїх конкурентів із Приазовського фізкультурного товариства, практично стали монополістами в цьому сегменті сфери громадських послуг. За такого розвитку подій легалізація тоталізатора керівництвом спорттовариств та комітетом комсомолу дозволяла останнім порушити приватну монополію і значно розширити можливості радянського фізкультурного руху. Тим більше, що основу керівного складу згаданих вище спорттовариств, а також згаданого вище комітету комсомолу так чи інакше становили громадяни закавказьких республік.
Діяльність перших “Клубів фізкультурних аналітиків” мало чим нагадувала діяльність сьогоднішніх букмекерських контор, виконуючи радше функцію спортивно-патріотичних гуртків, клубів авторської пісні та аматорських релігійних сект. В основному діяльність “Клубів” була прив´язана до роботи державних іподромів, а також до календаря ігор чемпіонату СРСР з футболу. Тут слід зазначити, що, оскільки футбольний чемпіонат не перебував у зоні впливу комітету комсомолу, повністю контролюючись комуністичними партіями союзних республік, то чорним букмекерам не залишалося нічого іншого, як цілком зосередитись на непрофесійному футболі, що врешті-решт дозволило їм розробити оригінальну систему спортивного прогнозування, більше відому у вітчизняній криміналістиці як “Азербайджанські гетри”. Принцип його полягав у тому, що кілька “Клубів фізкультурних аналітиків” об´єднували свої уставні капітали і вкладали їх в одну з команд другої ліги українського чи молдовського чемпіонатів, викуповуючи його разом із гравцями, тренерами та розрізненою інфраструктурою на два-три роки вперед. Вибір саме українських чи молдовських команд пояснювався тим, що республіканські комітети спорту України та Молдови не могли повною мірою забезпечити кадрову політику любительських футбольних колективів, тому тренерський склад багатьох команд другої, а почасти і першої ліг становили громадяни закавказьких республік, переведені сюди по профспілковій лінії. У цьому випадку чорні букмекери продавали потрібні результати на сезон або й два наперед, що автоматично збільшувало ставки і зменшувало можливість у всьому цьому розібратись. При цьому спортивні аналітики, як правило – громадяни закавказьких республік зі схильністю до яснобачення, визначивши ймовірне котирування улюбленої команди на рік вперед, за першої-ліпшої нагоди залишали територію Української РСР, отримуючи через структури мінкульту можливість службового просування переважно в Амурській області та Єврейській автономній республіці. Натомість будь-які спроби чорних букмекерів злитися з офіційними структурами і в такий спосіб розширити ринок щоразу зазнавали гучної поразки. Серед нечислених успішних випадків проникнення чорного букмекерства в партійні та господарські структури республіки можна згадати хіба що епізод, пов´язаний із будпідрядом харківського міського іподрому, більше відомий у вітчизняній криміналістиці як “Справа 12 кинутих фізкультурників”. На початку 80-тих харківський обласний тоталізатор переживав природний занепад. Саме тоді в колах місцевих фізкультурних аналітиків і був розроблений ризикований план. Оскільки заступником голови міськбудплану було призначено громадянина закавказької республіки, група ентузіастів через мінплан змогла пробити довготривалий будівельний підряд на проведення ремонтних робіт на території харківського міського іподрому. На початок сезону 82-го року в будівлі адмінкорпусу та підтрибунних приміщеннях іподрому повним ходом почали вестись ремонтні роботи. Відповідно, адміністрація змушена була призупинити доступ на територію спортивного комплексу відвідувачів, а також учасників змагань. Проте останній факт, а саме факт відсутності на території іподрому спортивних змагань, адміністрацією особливо не розголошувався, тому працівники тоталізатора і далі продовжували приймати ставки від населення. Факт складу злочину було виявлено випадково, щойно із завершенням сезону, себто пізньої осені 82-го, коли комсомольська будівельна бригада імені Гризодубова, котра на той час здійснювала підготовчі роботи в підтрибунному приміщенні, під час обідньої перерви несподівано вийшовши на бігові доріжки спорткомлексу, не виявила там не те що якихось забігів, а й взагалі – жодного духу змагань. Внаслідок проведених оперативних дій було затримано, крім бригади імені Гризодубова, майже всю верхівку харківського “Клубу фізкультурних аналітиків”, який уже встиг частково злитися з обласним відділенням УТОС (товариство сліпих) і в такий спосіб успішно контролював діяльність комітету соціального забезпечення. Поміченого у зловживанні службовими обов´язками заступника голови міськбудплану було переведено на посаду директора Амурської обласної філармонії.
З отриманням Україною незалежності букмекерський рух у країні зазнав кардинальних змін: вчорашні чорні букмекери, зумівши провести в органи влади своїх представників, ще на початку дев´яностих трансформували діяльність спортивних тоталізаторів у суміжні сфери суспільного життя, взявши активну участь у другій хвилі приватизації і створивши кілька інститутів політичної аналітики. Втім, найбільш успішним проектом вчорашніх букмекерів слід все ж таки вважати їхню активну участь у парламентських виборах 98-го року, коли розроблений і створений спортивними аналітиками проект Партії зелених став головною сенсацією виборчих перегонів, попри те, що самі букмекери ставили на нього не більше як 1:1,5. Остання спроба чорних букмекерів повернутись до великого спорту так само зазнала гучної поразки, коли в жовтні 98-го в Черкасах, у дні святкування річниці “Трудових резервів” під час святкового банкету виделкою було заколено керівника аналітичної служби ФК “Ністру” В. Стального (більше відомого у вітчизняній криміналістиці як Б. Вахабзаде). На сьогодні в країні існує близько десятка серйозних структур, котрі успішно поєднують букмекерську практику з благодійною, правозахисною та кредитно-християнською діяльністю.

***
Окреме місце займають Масони нової хвилі, чию діяльність пов’язують із розвитком важкої промисловості та індустріального освоєння Донбасу в другій половині 19-го століття. На відміну від першої хвилі, масони нового покоління з’явились на території України разом із спеціалістами з гірничо-інженерної справи, виписаними Юзом для досліджень нових родовищ. Прибуття в індустріальні райони групи масонів-ентузіастів відразу ж викликало зацікавлення з боку царської охранки, котра пов’язувана їхню появу зі швидким поширенням протестантства. Спроба масонів перекласти вину на татарів, які здійснювали в робітничих селищах гуртову закупівлю жіночого волосся, спричинила конфлікт між татарськими гуртовиками та поліцією. Самі ж масони в конфлікт намагались не втручатися, більшість вільного часу проводячи в безрезультатному вивченні зразків виробленої породи. Можна припустити, що справжньою метою перебування масонів у районі заводських новобудов було проведення геологічних розвідок, пов’язаних із видобуванням особливо цінних порід корисних металів, що їх масони широко застосовували під час відправлення своїх зловісних ритуалів. Перші відомості про присутність у ґрунтах Донецького Кряжу подібних елементів з’явилися безпосередньо в економічних звітах Юза, переданих ним Королівській фінансовій палаті щойно після проведення перших розвідувальних робіт. Слід також відзначити, що ці відомості були й останніми.
З розвитком транснаціональних корпорацій масони нової хвилі змушені кориґувати свою діяльність, зважаючи на реалії побуту фабричних робітників та найбідніших верств селянства. На початку першої світової війни шахтарськими селищами прокочується хвиля масонських погромів, ініціаторами яких виступали переважно радикально налаштовані члени єврейських громад, котрі в такий спосіб хотіли привернути увагу уряду до проблем малих народів Російської імперії.
Сприйнята масонами позитивно Велика жовтнева революція разом із соціальною диференціацією поклала край і гонінням на масонів. Найактивніші з них починають співпрацювати з радами робітничих та солдатських депутатів, беруть участь у встановленні радянської влади на території Східної України, активно підтримують ідею утворення Донецько-Криворізької республіки як державного формування з яскраво вираженими засадами франкмасонства. Розкол в українському масонстві пов’язують зі вступом на територію республіки австрійських окупаційних військ. Займаючись активним аґітаторством серед цісарських добровольців, частина масонів-аґітаторів поступово відійшла від ідей червоного федералізму, висловивши природне бажання продовжити пошуки особливо цінних порід корисних копалин для відправлення за підтримки австрійської воєнщини своїх зловісних ритуалів. Проти цього активно виступила інша частина масонів, котрі дотримувались суто теоретичного впровадження ідей франкмасонства в комуністичний побут. Але розкольників несподівано підтримав головком Троцький, котрого зацікавили як породи корисних металів, так і зловісні ритуали як такі. Вже на середину 1920-го року було створено дві Волосні ложі революційного франкмасонства: Комуністична ложа імені Троцького і Ложа гірників-каменярів “Лутугине-2”. Усвідомлюючи непевність свого становища, масони-гірники ще влітку 20-го спробували домовитися з розрізненими загонами анархо-комуністів щодо здійснення військового рейду в район Північної Персії, звідки, за їхнім твердженням, і бере початок донецьке масонство, з подальшим облаштуванням там Незалежної Території Дії Прав і Понять, що в принципі не суперечило соціальним поглядам анархо-комуністів. Втім, в останній момент анархісти виставили ряд вимог щодо майбутнього облаштування території, вказуючи, зокрема, на несумісність ідей синдикалізму з ідеями федерального устрою, що його традиційно обстоювала ложа “Лутугине-2”, після чого каменярі змушені були повернутися до мирної масонської праці.
Як і слід було очікувати, з початком сталінських репресій першого удару було завдано колишній ложі імені Троцького, котра, хоча кілька років перед тим і змінила назву на ложу нового побуту імені Орджонікідзе, все ж від своїх правих ухилів не відмовилась і була ліквідована як “терористична організація націоналістичного штибу”, що ставила собі на меті “шкідницьку діяльність та боротьбу з радянською владою на індустріальному виробництві”. Більшість масонів-троцькістів було відправлено на поселення до Амурської області, багато хто з них до цього часу успішно асимілювався, зберігаючи проте і рештки української самоідентифікації, зокрема, мешканці амурської Громади комуністичних масонів активно підтримували ідею наркома освіти Скрипника щодо впровадження української мови в місцях компактного проживання українців. Цікаво, що франкмасони амурського регіону і дотепер намагаються підтримувати культурні зв’язки з “материковою” Україною, запрошують до себе на виступи зірок української естради, відкрили дві греко-католицькі церкви.
Натомість члени ложі “Лутугине-2” зуміли уникнути репресій, передусім за рахунок запропонованих ними нових методів добування вугілля, впровадивши так званий “стахановський” рух, який чималою мірою забезпечив успіх сталінської індустріалізації.
У шістдесяті роки, передбачаючи неминучий розпад радянської імперії, масони Донбасу активно долучилися до руху дисидентів. Тоді ж особливої популярності серед них набирає ідея внутрішньої еміґрації, що приводить багатьох із них в лоно баптизму. З отриманням Україною незалежності, розрізнені масонські громади, котрі об’єднувались зазвичай навколо баптиських центрів, намагаються пристосуватися до нових соціальних реалій, разом із координаторами баптиського руху на пострадянському просторі зайнявшись оптовою торгівлею та представництвом на території України західних корпорацій. Зокрема, саме масонськими громадами східної України було відкрито мережу ресторацій макдоналдс, в чиєму оформленні і до сьогодні легко можна розгледіти рештки франкмасонської символіки – такої ж, як і на зелених однодоларових купюрах США.

***
Комуністи України – радикальний політичний рух, нараховує близько 130 тисяч активістів, леґальне крило – комуністична партія України (так звана “КПУ”), проте реальну стратегію руху визначають бойові групи (так звані “бородачі Щербицького”) – нелеґальні збройні формування, що складаються в основному з учнів профтехучилищ та працівників хімічної промисловості. Рух виник на початку 92-го року після розгрому комуністичних сил та проведення новою українською владою кривавої кадрової люстрації, внаслідок чого українські комуністи постали перед дилемою: повернутись до традиційних підпільних методів боротьби, зосередившись на пропаґандистській та просвітянській діяльності, чи все ж таки спробувати домовитись із новою владою шляхом болючих компромісів. Проти болючих компромісів виступило молодіжне крило партії (так званий “комсомол”), під час нелеґального (так званого “Ворошиловградсько-Луганського”) з’їзду партії запропонувавши третій – найбільш адекватний – варіант партійного будівництва: партія переходить до збройного спротиву, натомість залеґалізованим лишається політичне крило (так звана “КПУ”), котре очолюється підставними особами з числа технічної інтеліґенції, що співчуває лівій ідеї. Підставний центральний комітет на чолі з інженером Симоненком виступає посередником між бойовими групами та органами влади, своєрідним речником ідей повстанців. Проте перед партією постав ряд проблем, перш за все – фінансового характеру. Саме тоді активісти лівого руху, задіяні в хімічну промисловість (так звані “хіміки”), вперше висувають ідею необхідності проведення масових експропріацій, недвозначно стаючи тим самим на позиції лівих есерів. Проти сповзання на позиції соціал-революціонерів рішуче виступають представники творчої інтеліґенції, котрі підтримують ліву ідею (так звана “група Олійника”), проте “хімікам” удається локалізувати внутрішньопартійний конфлікт за рахунок моральної ліквідації групи Олійника. Тоді ж бойові одиниці українських комуністів проводять перші експропріації щойноутворених комерційних банків. Всю відповідальність за зухвалу акцію бере на себе КПУ. Чудово розуміючи, що за підставними особами з центрального комітету насправді стоять люди із “бородачів Щербицького”, правоохоронні органи оприлюднюють правдиву інформацію про бойовиків, що допомагає політичному крилу комуністів перемогти на парламентських виборах 94-го року.
Тоді ж активісти з числа найбільш послідовних і досвідчених “хіміків”, виступаючи проти централізації влади в руках підставного ЦК, висувають ідею ескалації збройного спротиву та створення на базі хімічних підприємств Східної України з їх розгалуженою дистриб’юторською мережею Криворізько-Бесарабської Промислової Автономії з адміністративним центром у місті Щастя (тепер – Луганська область). Проте ідея промислової автономії не знаходить підтримки серед представників групи Олійника: передусім з причин відсутності на території Червоної Бесарабії промисловості як такої.
На початок 1999-го року в активі українських комуністів нараховується вже близько 75 експропрійованих банківських резервів, більше сотні випадків нападу на інкасаторів, листонош та дрібних держслужбовців. Кілька банків загалом змушені були згорнути власну діяльність внаслідок експропріацій, здійснених українськими комуністами (так званий “скандал навколо банку “Україна””). Не маючи змоги самостійно протистояти партизанському рухові, Асоціація незалежних банкірів проводить у парламенті проект постанови щодо внесення змін у закон про банківську діяльність, згідно з яким комуністична партія зобов’язана сплачувати комерційним банкам страхову суму у випадку подальших актів захоплення своїми бойовими групами банківських активів. Проект радо підтримала решта парламентських фракцій, котрі за великим рахунком теж складались із підставних осіб, залеґалізованих центрвиборчкомом. Проте парламентська більшість, безпосередньо задіяна в розвиток та розгалуження дистриб’юторської мережі активістів-хіміків, не прийняла цих змін, що дозволило політичному крилу комуністів впевнено йти на наступні президентські вибори. Втім, не зацікавлені в повній леґалізації своєї дистриб’юторської мережі, а, відповідно, і в перемозі на президентських перегонах, бойові групи комуністів рекомендували своєму кандидатові втриматись від подальшої аґітації на свою користь і почати переговори із представниками влади щодо поглиблення мережі дистриб’юторів-хіміків.
На сьогоднішній момент українські комуністи за великим рахунком втратили свій вплив на органи влади, частково через дворушницьку діяльність групи Олійника, частково – через втрату контролю над мережею хіміків-дистриб’юторів, оскільки головна шняга хімії полягає в тому, що хай би як ти хотів, вона від тебе залежати не буде ніколи, натомість ти від неї залежиш завжди.

***
Растамани, котрі свого часу прийняли українське громадянство, місцем свого компактного проживання обрали посушливі райони Таврії та Бесарабії, що не в останню чергу було спричинене зовнішньою політикою уряду більшовиків. Прикметною є сама історія появи перших растаманів на території Радянської України. Вже від початку тридцятих років наркомат зовнішніх справ, за посередництвом Комінтерну, спробував налагодити зв’язки з розрізненими марксистськими гуртками Кінґстонського університету, намагаючись перешкодити поширенню серед місцевих студентів ідей троцькізму, що набирали на острові все більшої популярності. Згідно з постановою наркома зовнішніх справ, було створено „Всесоюзний радянсько-растафаріанський комітет взаємодопомоги”, до обов’язків якого входила культурна та просвітницька діяльність, а також проведення всеросійського займу на підтримку працівників ямайських мануфактур. Саме через згаданий комітет та утворені внаслідок його діяльності структури з території Радянського Союзу здійснювались основні перевезення важких наркотиків та марксистської літератури в іспанських перекладах до країн антифашистського блоку.
На початку 1939-го року, після жорстокого придушення страйку кінґстонських ткачів, котрі виступили з вимогою вільного доступу до сировини, задіяної у виробництві, комуністична партія Ямайки, побоюючись репресій з боку колоніального уряду, звернулась до керівництва Комінтерну з проханням дати санкцію на проведення часткової репатріації активістів лівого руху з території Ямайки. З ініціативою прийняти репатріантів виступив уряд Радянської України. Своєю чергою представники ямайських профспілок звернулися по офіційне благословення до Ефіопської православної церкви. У квітні 39-го на позачерговому єпархіальному соборі ЕПЦ таке благословення було отримано і перші репатріанти почали готуватися до подорожі.
Вже наприкінці травня кораблі з ткачами прибули до Одеси. Нова батьківщина зустріла вигнанців сонячною погідною весною та масовими мітинґами підтримки. На позачерговому засіданні секретаріату КПБ(У) було прийнято рекомендаційну директиву щодо тимчасового облаштування на території південної Таврії репатріаційних таборів для червоних ткачів Ямайки, з подальшим наданням цим господарствам статусу експериментальних радгоспів. Незабаром туди ж почали прибувати й репатріанти-червоні хасиди, котрі внаслідок масових маневрів Радянської Армії на території Західної України, змушені були змінити місце свого компактного проживання. Вже на вересень 39-го року на відведеній території були створені перші 15 експериментальних радянських господарств червоних хасидів і ткачів Кінґстона, з обмеженим правом вільного товарообміну (у випадку з червоними хасидами) та доступу до готової сировини (у випадку з ткачами Кінґстона). Прикметно, що на відміну від червоних хасидів, котрі відразу ж перейняли умови соціалістичного побуту та трипільну систему ведення сільського господарства, переселенці-растамани дотримувалися більш звичних методів землеробства, віддаючи перевагу традиційним видам сільськогосподарських культур і вже до 12-тої річниці Великої жовтневої революції відкривши дві перші артілі для обробки та збереження готової сировини.
Посівна 40-го року пройшла в умовах напруженої боротьби з посухою, що, втім, не завадило комунарам засадити відведені їм території привезеним із батьківщини посівним матеріалом і розраховувати на успішний урожай. З тими ж таки сподіваннями підійшли до посівної й червоні хасиди. Проте вже на початку червня на території Бесарабії розпочалися масові маневри Радянської Армії, метою яких було перешкодити поширенню серед місцевого пролетаріату ідей Мусоліні, що набирали в районі північного Причорномор’я все більшої популярності. Представники ямайських профспілок звернулися до уряду Радянської України з ініціативою впровадження радянських методів сільського господарства в районі басейну та дельти ріки Буг. Ініціативу червоних ткачів було підтримано і, заручившись підтримкою єпархіальної колеґії ЕПЦ, добровільні загони ткачів Кінґстона вже взимку 40-го року перейшли закутий у кригу Буг і спустилися вниз до лиману. Прикметно, що червоні хасиди переходити закутий у кригу Буг відмовились, пославшись на складність та комплексність сповідуваної ними трипільної системи ведення сільського господарства. Попереду було освоєння нових земель і посівні роботи, але на перешкоді растаманам стали воєнні дії 41-го року.
Літня воєнна кампанія 41-го не лише завадила червоним репатріантам зібрати перший урожай на освоєних землях, але й принесла пряму загрозу знищення вцілілих запасів посівного матеріалу та готової сировини. Уже наприкінці червня представники ямайських профспілок звертаються безпосередньо до голови президії Калініна з проханням дати дозвіл на створення серед переселенців військових формувань із обмеженим доступом до складів озброєння та готової сировини. Незабаром такий дозвіл було отримано і вже на середину липня наркомат оборони переслав до київського військового округу факультативну директиву щодо леґалізації як окремих військових частин Першого піхотного растафаріанського полку та Окремої залізної сотні червоних хасидів. Прикметно, що самі червоні хасиди з подібними проханнями до голови президії Калініна не зверталися, пославшись на необхідність евакуації об’єктів народного господарства.
Уже в серпні 41-го репатріанти отримали бойове хрещення. Згідно з загальним планом літньої кампанії, ткачі Кінґстона зайняли кругову оборону в дельті ріки Буг, тоді як червоним хасидам дісталась стратегічно важлива ділянка в особливо посушливому районі південної Таврії. Слід зазначити, що складні погодні умови, а також обмежений доступ до складів озброєння та готової сировини тривалий час не дозволяли командному складу растафаріан перейти до контрнаступальних дій. Втім, проведений об’єднаними приходами Ефіопської православної церкви в екзилі збір коштів допоміг представникам ямайських профспілок зібрати достатню суму для закупівлі в тимчасового уряду Алжира кількох одиниць бойової техніки італійського виробництва. Прикметно, що посередником у цій операції виступив сам Мусоліні, котрий вже тривалий час намагався позбутись кількох важких танків виробництва 1916-го року, проводячи отримані гроші офшором через кіпрське представництво німецького народного банку. Вже наприкінці вересня бойову техніку було нелеґально завантажено на кораблі в одному з турецьких портів і під виглядом комбайнів для збирання бавовни відтранспортовано в невідомому напрямку. Проте, після несподіваного нальоту радянської авіації до територіальних вод України ввійшов лише один танкер зі смертоносним вантажем на борту. В перших числах жовтня панцирник “Червона Абісинія” був у розпорядженні ямайських бійців. Тоді ж об’єднане командування червоних репатріантів розробляє унікальну за своїми інженерно-технічними характеристиками контрнаступальну операцію, у військовій історіографії відому під кодовою назвою “Позитив”. Заґітовані комісарами-растафаріанами, червоні хасиди так само погоджуються брати участь у контрнаступі й, завантажившись на баржу одного з риболовецьких господарств, починають форсувати Буг у західному напрямку. Проте, після несподіваного нальоту радянської авіації, баржу було потоплено і контрнаступ на цій ділянці фронту довелось відкласти на невизначений термін. Натомість передовим частинам ткачів Кінґстона вдалось успішно зім’яти оборонні укріплення супротивника, що складалися в основному з румунських штрафбатів, і, отримавши нарешті повноцінний доступ до складів озброєння та готової сировини, безслідно розчинитись у степах Бесарабії. Прикметно, що панцирник “Червона Абісинія” піхотинці змушені були залишити в дельті ріки Буг, з огляду на його (панцирника) цілковиту нетранспортабельність.
В повоєнні роки растафаріани України активно включились у відбудову народного господарства, повернувшись із фронтів другої світової до мирної праці. Протягом п’ятдесятих років відбувається активна механізація та раціоналізація виробничого процесу, що дозволяє передовим господарствам репатріантів достроково виконати поставлений перед ними п’ятирічний план і надійно забезпечити себе на майбутнє готовою сировиною. Позитивно сприйнявши розвінчання культу Сталіна та процеси демократизації радянського суспільства, ткачі Кінґстона вже в 60-ті роки починають впроваджувати нові методи ведення сільського господарства, поєднуючи вирощення традиційних для себе сільськогосподарських культур із вирощенням нового для цих земель різновиду харчової ямайської кукурудзи. З початком перебудови колективні господарства растафаріан Херсонської та Миколаївської областей переймають альтернативні методи господарювання й адміністративного управління, внаслідок чого виникають перші кооперативи по виготовленню з готової сировини сувенірної продукції, продаж якої допомагає найбільш активним господарствам успішно подолати наслідки дефолту й конкурувати з державними підприємствами в умовах ринкової економіки. Проголошення незалежності України відкрило перед растаманами херсонщини та миколаївщини можливість комплексного та необмеженого доступу до готової сировини, а також забезпечило їх можливістю подальшого вдосконалення виробничого процесу унікальним за своїми інженерно-технічними характеристиками методом безвідходного споживання та переробки посівного матеріалу. Багато почесних растафаріан нагороджено всесоюзними та державними преміями, орденами та медалями. Четверо червоних репатріантів носять горде звання кавалера ордена слави, двоє – ордена трудового прапора, ще один – медаль за успішне форсування ріки Буг у вересні 41-го і серпні 43-го. Прикметно, що на останніх президентських виборах растамани України масово підтримали кандидата Черновецького, справедливо вбачаючи в ньому останнього представника абісинської королівської династії, здатного визволити їх із багатовікових утисків і вивести з-під вавилонського гніту на світлі води Сіону.