...та стежка – загублена біла нитка –

Стекла зі столу і зникла під лавою...


Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,

Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...

Господь Бог –

теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся

тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців

довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати

небо і землю

голку і нитку

тебе і мене,

а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:

бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?

нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика

з кошари на найвищій зеленій горі,

а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)

і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...

потім довго мружиться, вдивляючись у морок,

намацує поглядом білу ниточку загублену

і дбайливо – Господар! –

вплітає у мереживо світу...

....і тепер я знаю, куди маю іти...