Загорнись у мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати зчудований знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
В капелюсі ж його лише купка монет.
Не сезон вже на Шуберта. Оскаженіла,
все розтопче юрба, і не чути симфоній.
З їх посмертно-прощальних жорстокий агоній
виривається зойк. Але й він зледенілий...
Не сезони на Шуберта, треба простіше,
це занадто трагічно у морі розпусти...
На планеті п’ять років самотньо і пусто.
Тож не треба! Чому же ти граєш гучніш?
Чи не чуєш, побідаше, все це марнотно...
Та і граєш ти марно. Монмартр не почує.
Тож не згадуй ти імени генія всує.
Тут ненавидять щастя, цей світ — бегемотів.
Тут вбивають за заздрість, згризають у попіл,
Випивають всі соки, на крам викидають.
А малий нас не чує, натішено грає,
Тільки двоє все слухають музику. Спомин.
Так колись наші душі, сполохані, грали.
Ми боялись з тобою побуть наодинці.
Чом тепер ми чужі, я відкинувсь на спинці
свого крісла. А ти усі ноти прибрала.
Подивись за вікно: чи стоїть бідолаха?
Чи почує він нас, чи заграє старої?
Ні, не грає, не грає? То вибухи зброї...
Наш самотній іде поміж бомб аж на плаху.
Він раменом закрив обережно музику.
І тихесенько грає — хай світ догоряє.
Він несеться у засвіт, куди? Він не знає.
А симфонія грає, заглушена криком.
Він утік? Ні, втомився навколіш стояти...
І під пулі пішов божевільного світу.
Він мов я. Нас немає. Ми вирвані квіти,
що в воді з-під крові не навчились буяти.
Тож сховайся в мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати розтерзаний знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
Але більше йому вже не треба монет.