... Розтануть, як у часі давнина,
в теплі любові діалекти й мови,
і витвориться з них одна земна –
велика мова Всесвіту.
Умови
в країні нашій визріли уже,
а прийде час – і визріють повсюдно.
Що ж українського та мова збереже?
Про це ніхто не каже.
Та підспудно
наука вже на смерть нас прирекла,
на мову есперанто переклавши
з Шевченка трохи, менше із Франка,
ще менше з Українки.
Слово наше,
як і народ, не йшло на лови душ
ні до сусідів, ні до бусурманів.
І от його розчинюють чимдуж,
щоб ми зникали перші.
Одурманив
не одного словами про любов
і про велику світову родину
той, хто собі півсвіту наборов
Іінезнищенним чується.
Не згину,
нехай стає хоч головою сторч
пророк, котрий лишає з України
майбутньому вареники та борщ,
та ще Тараса Бульбу.
Ми – не тіні,
ми плоть жива, і ми душа жива –
ординців стріли і гадюк укуси, –
а ми, неначе скошена трава,
буяли знову.
Хай у слові «русин»,
хай «малорос», «хохол» або «рутен» –
це все одно.
Ні, не трава ми – віття,
яке було порубане, проте
одну співало пісню.
Крізь століття
у древа роду від вогню і зрад
ми берегли не віття, а коріння,
тому й живі.
І к бісу реферат!
Ввірвалась рідна пісня вакурат:
«Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче…»

Й не вмирає»

1962