Мені сьогодні так самотньо,
і все безглузде, що роблю.
Ти полюби мене сьогодні,
коли тебе ще не люблю.
Бо завтра можу полюбити.
Тоді на світ і прийде БОГ,
і все, що буду я робити,
то буде зроблене удвох.
Бо завтра можу полюбити.
Та й буду твій. Навіки. Весь.
І все, що буду я робити,
дістане раптом вічний сенс.
Так буде, поки не полюбиш.
Боюсь доступної мети.
Полюбиш – знаю, все погубиш,
бо не зречуся самоти.

Я вже практичним став нівроку,
собі самому не рідня:
складаю в купку рік до року,
дріб’язок навіть – день до дня.
У мене є всьому рахунок,
чужий учора нам обом:
цей рік дістався в подарунок,
цей заробив своїм горбом,
а цей чистенький, мов неділя,
добуто способом низьким,
такий із рідними не ділять,
таким не діляться ні з ким.
Літа мої, у долю злиті,
золи з вас більше, як вогню.
Раз правду соромно ділити,
то не ділитиму й брехню.
Мабуть, тому й самтньо нині
і все безглузде, що роблю.
І ні боги, ні ми не винні.
що довірялись кораблю,
що в колихаючім затишші,
обживши трюм, немовби свій,
ми заметались, ніби миші,
коли зачувся нам борвій.
До боржників життя суворе,
а тут зросла така пеня...
Куди втекти? Навколо море,
в якім пливлося навмання.
І от коли ми вже готові
без доброти прожити й зла,
любити просто – без любові,
на риф нас правда занесла.
Які прогнози? Та невтішні!
А є зв’язок з майбутнім? Ні!
І найхитріші , найспритніші
хапають кола рятівні.
Було так, єсть та буде й прісно...
Мені й моєму кораблю
вмирати – рано,
жити – пізно,
і все безглузде, що роблю.
Та без надії жити тяжко.
А вмерти тяжче все одно.
Тож закоркую лист у пляшку,
з якої випито вино.
І от пливе, маленька, обіч.
Та хто моїх чекає слів?..
Коли дивлюсь – пливуть на поміч
самотні люди всіх часів.
Дивлюсь – та сила ж ми силенна,
якщо не сонна й не німа.

І рідні всі такі для мене...
Лише тебе між них нема...
А я вже рад би полюбити,
зі мною згоден сам Господь,
таке кохання гріх убити...

Не вбий, кохана.
Не приходь.

1987