У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
Ще недавно присідали до селянського стола,
у зимове надвечір’я
там іде моє Міжгір’я
у майбутнє
дивне місто із прадавнього села.
І куди йому спішити? – у селі простіше жити,
вдосталь свіжого повітря і веселої води.
Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря,
Коли в світі є пустелі й не розтоплені льоди…
…………………..
І не хоче смачно їсти, а космічних прагне істин
Сім’янин благополучний, що у хаті має рай.
І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,
І краса така навколо, хоч ніколи не вмирай.
……………………….
Та не можна покидати землю цю гірську – то мати,
І не досить їй привіту з поїздів та літаків.
Мати хоче мати сина, тільки в цьому її сила,
Полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря.
Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски,
всюди зблиски,
крізь які нам не процідиться зоря.
Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні,
вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці,
не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте,
старики двадцятилітні,
як столітні молодці.
А тоді ідіть шукати щось гарніше за Карпати,
За шугайську Колочаву, синьоокий Сине вир.
Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я
На дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир.
У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся,
В коломийках неповторних почуттів не економ.
Ти орало, ти косило і – ніколи не просило,
Бідувало – і співало, ти це вмієш і тепер.
Ти з блакитними очима, ти з могутніми плечима,
І твій Кук по-богатирськи небеса твої підпер.
І вдержати над собою, і вдержати не злобою,
а великою судьбою таємничі небеса…
Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства,
і – краса, краса одвічна
і нових людей краса.
///////
1992 «Спитай себе»