Ярослав Павуляк. Дороги додому. – Тернопіль: Джура, 2009. – 156с.

Настояні досвідом та гіркотою життя вірші Ярослава Павуляка мають елегійний характер. Автора цікавлять не проблеми нації, а внутрішні переживання конкретного індивіда. Ліричний герой збірки самозаглиблений і зайнятий спогляданням у найпотаємніші куточки своєї душі. Наскрізним мотивом збірки є дорога, тому цілком виправдала себе назва – «Дороги додому»: «З чужини до отчого порога/ голову обмотує дорога». Ще одним таким додатково-підсилювальним є мотив бідності, що вкраплений дощем, який «до дірок дахів дрантливих,/ досягає до душі» і десь «там, глибоко,/ там, у кишені,/ там, у голосі,/ там, у житті,/ співає дірка…». Як пам’ять давнини у збірці епізодично фігурує архетип коня: «поплаваймо на балконах – колись плавали на конях» і «білі флейти дощу/ на конях» наче вічність летять і чекають «допоки нам заспівають могили на конях», та «все одно, хоч у лахмітті болю,/ моя душа, мов квітка на коні».
Поезії Я.Павуляка уквітчані художніми засобами: метафорами («мені в дитинстві з деревця крутого/ нетлінний тато вистругав дорогу», «зів’яла сорочка на грудях»); порівняннями («щоб, немов немовля, у печері/ не заснуло життя без вечері», «в музеях наших животів,/ немов капронові панчохи,/ лежать кишки усіх сортів»). Попри неологізми запозичені у П.Тичини: провину «щовечора дитинно/ буду гойдати як біду», у автора є прекрасні неологізмовані авторські епітети: «похоронна краса» (можна класифікувати і як оксюморон), «гниле мовчання», «безшелесно/ безшепітно/ товпляться дерева», «обвуглені вуста», «зірки моргасті»; цікавий неологізм – «розтринькали базарно». Все це свідчить про ґрунтовну філологічну підготовленість поета.
Вірші Я.Павуляка мають своєрідний ритм, тому подекуди зустрічаємо рядки із яскраво увиразненими словами, що мають певне смислове навантаження: «шукаємо/ щось/ гуртом,/ поодинці,/ а нас/ матері/ виглядають/ із вирію/ кожною/ зморшкою/ на обличчі». Збірка вирізняється алітераційними віршами, зокрема анафорична алітерація буття: «бували/ біля/ берегів/ букети білі», що одразу провокує на риторичне запитання: нема чи є?.. Також анафорична алітерація сну: «село сувоєм сну сповите,/ спокою статуї стоять…».
У репертуарі автора наявні як римовані, так і неримовані вірші. Поет підтримує сучасні тенденції в літературі і застосовує прийом анжамбеману: «ікари/ бетон/ собою/ бом-/ бар-/ ду-/ ють». Тому таке колосальне поєднання традицій та новаторства провокує нас вважати ліричного героя збірки дуалістичним, себто таким, що пропагує традиційні мотиви із вкрапленням модернового експерименту. Нетрадиційні вірші Я.Павуляка за жанровою характеристикою – вільні. Оскільки мають внутрішню риму, рядки різної довжини, а сильний потік ритму змінюється його абсолютною відсутністю: «вп’ялися в її/ дивовижне лико/ цвяхи,/ тривоги,/ ночі безсонні,/ металобрухт, кнопки/ і роги,/ різні родзинки,/ жарти,/ наклепи,/ ідеї болючі,/ і наглі потреби,/ і все це вмістилось/ в звичайній підошві/ глибоко,/ наскрізь,/ мовби назавжди». Ще однією ознакою осучаснення є інтертекстуальність його поезій. До прикладу, вірш «Напекла йому перша дівчина…» побудований на основі тези та антитези, за зразком збірки «Замість сонетів та октав» П.Тичини, а мотив звучить як алюзія на вірш І.Франка «Тричі мені являлася любов». Таку схожість нам продемонструє антитеза: «перша дівчина обманула», «друга дівчина тихо зрадила», а «третя дівчина постелила/ тай у краплі води втопила». У образі Я.Павуляка, де «навколішках тихі корови/ ікону води цілують» знаходимо паралель із язичницькими мотивами Б.-І. Антонича, у якого «корови моляться».
Цікава поетова формула образно-світоглядної антиномії місто/село простежується у диптисі «Крила коромисла». Де «двоє відер – село і місто/ на коромислі веселковім» несе ліричний герой дорогою життя, «щоб в селі напувати серце, а у місті захланний мозок». Тут маємо прекрасну антитезу пафосності міста дитинній первинності села: «о, місто, спалахи черлені,/ довкола села глядачами,/ ти, ніби клоун на арені,/ перед дитячими очами».
2009р.