Завжди приємно спілкуватися з цікавими і талановитими людьми, які мають нестандартний погляд на все, що їх оточує, та живуть не лише матеріальними цінностями.

Любити мистецтво, вміти відчувати та цінувати прекрасне здатен не кожен. Проте саме такою людиною є наша співрозмовниця: молода обдарована поетеса, журналістка – Юлія Бережко-Камінська. Вона ще з дитинства почала писати вірші, перемагала у багатьох конкурсах і точно знала, чим хоче займатися в житті. Сьогодні в Юлії з’явилася ще одна улюблена справа, в яку «закохалася» з першого погляду – Центр культури «Уваровський дім», що у Ворзелі. Вона чимало сил витрачає на відновлення і процвітання центру творчості та щиро вірить, що це красиве місце зустрічі митців потрібне людям, бо несе у собі позитивну енергетику і дозволяє хоч на мить поринути в чарівний світ прекрасного…

Юліє, Ви з восьми років пишете вірші. Що надихнуло Вас у такому ранньому віці займатися творчістю?
Я пам’ятаю, в дитинстві прочитала Буквар, на останніх сторінках якого були вірші Максима Рильського, Павла Тичини, Лесі Українки, Івана Франка. Поезія настільки мені сподобалася, що й собі захотілося написати щось подібне. І я почала пробувати складати невеличкі віршики української і російською мовами, оформлювати їх. Тематика була різною, бо хотілося відтворити все, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Власне, скільки себе пам’ятаю, то мої ровесники, як і всі діти, гралися і веселилися, а я ходила з товстим зошитом і щось постійно в нього записувала.

Пам’ятаєте момент, коли Ваші вірші прочитав хтось із дорослих? Як тоді оцінили Вашу поезію?
Якось показала свої творіння вчительці, а вона сказала: «Ну... принаймні, римувати ти вмієш!». Але здогадуюся, що тоді написане мною було далеке від справжньої поезії (сміється)... Та вже в третьому класі я на один із віршів написала пісню, яку разом з вчителем музики ми виконували на різних конкурсах і навіть виступили в херсонській літературній студії. До цих пір пам’ятаю її рядки:
«Калина над водою,
Мов дівчина з косою,
Низенько похилилась,
У воду задивилась…»
Та все це було на дитячому рівні. До мого захоплення однолітки та педагоги ставилися по-різному: одні досить скептично, інші радили цим займатися, а там, мовляв, час покаже.

І Ви вирішили не зупинятися, писати далі?
Так. У той час я познайомилася з Оленою Любомською – поетесою, журналісткою, яка, стала моєю творчою вчителькою. Я приносила їй збірки зі своїми віршами, іноді бувало і по двісті поезій, а вона вибере п’ять з них і каже: «Ну ось, це ще можна читати, а решту – ні...». Її критика завжди була доречною і об’єктивною, як і поради. Робила слушні професійні зауваження, що десь рими не вистачає, десь розмір шкандибає, з ритмом проблеми. Наступного разу я їй приносила вже переписані вірші. Працювала над собою, вдосконалювалася. Я була наполегливою і ця риса характеру мені дуже знадобилася у житті. З 11 років вже публікувала свої добірки в обласних газетах.

Те, що Ви така талановита юна поетеса, приносило якісь «дивіденди» в школі, Вас ставили за приклад іншим дітям?
По-різному було. Деякі мами, як я потім дізнавалася, радили своїм дочкам (моїм однокласницям) дружити зі мною через те, що пишу вірші. Але це смішно: хіба приводом для дружби можуть бути лише вірші? Щоб ставили у приклад – інколи і таке бувало. Однак і це – безглуздо. Не може кожен писати вірші, та й це не потрібно. Краще замість того, щоб ставити когось у приклад, допомогти дитині знайти себе. Адже кожен по-своєму неповторний.

З творчістю у мене був пов'язаний досить цікавий випадок, коли ледь зі школи не вигнали. У 8 класі ми читали п’єсу «Ревізор» Миколи Гоголя, яка мені дуже сподобалася. Я подумала, що в школі, по суті, відбувається те ж саме: перед приїздом комісії, заклад вичищають, наново фарбують, просять дітей одягатися в усе найкраще, а на уроках посилено працюють відмінники. От і вирішила написати на цю тему невеличку літературну гумореску, яка називалася «До нас приїжджає комісія». Свій твір віддала Олені Любомській. Тоді вона була редактором обласної освітянської газети «Джерела», яку читали всі педагоги. Усе літо гумореска пролежала в неї у столі, а на початку нового навчального року – її раптом публікують. За збігом обставин, у цей час до нас у школу приїздить величезна серйозна комісія, яка тиждень перевіряла кожен закуток. І тільки-но вона поїхала, як на шпальтах газети виходить гумореска, підписана моїм ім’ям, з номером школи, де навчаюся. Скандал був неймовірним! Телефонували з усіх райвно, облвно, а директор викликав «на килим». Довелося писати щось на зразок виправдання, що насправді мова йшла не про нашу школу, а взагалі про всі навчальні заклади, що існує таке явище в освітянському житті.
Потроху все це почало забуватися. Та була одна жінка, яка подивилася тоді на мене і, співчуваючи, сказала: «Знаєш, ти ніколи не станеш ні письменником, ні тим більше журналістом!». Можете лише уявити, як боляче сприймаються ці слова дитиною – підлітком. Та минули роки і життя спростувало ті гіркі слова.

Мабуть, з вибором майбутньої професії визначилися ще в дитинстві?
І так, і ні. У третьому класі ми з вчителькою поїхали на концерт до столичного Палацу піонерів (тоді він ще так називався), де я мала читати свої вірші. Але через проблеми з транспортом приїхали туди, коли вже концерт закінчився і розпочинався інший захід – злет юних журналістів. Вирішили залишитися й подивитися на все це (Чого ж даремно їхали?!). Так трапилося, що мене разом із іншими дітьми прийняли в журналісти. Та було одне «але»: я не знала, що воно таке й думала, що журналісти – це, мабуть, ті люди, які продають журнали. Тоді я подумала, що не хочу в цьому житті продавати журнали і, взагалі, даремно я приїхала до міста! (Херсона)! Скажу відверто, залишилася розчарованою.

Чому ж все таки вирішили пов’язати частину свого життя із журналістикою?
Десь у класі дев’ятому в мене брали на радіо інтерв’ю. Я поринула в студійну атмосферу і мені настільки сподобалося, що відчула – це моє. Після цього часто друкувалася, співпрацювала з редакціями, виконувала завдання. А згодом вступила до ліцею на журналістський фах. Одна з викладачок запросила мене працювати на її телеканалі (до речі, зараз він провідний у Херсоні). Я вела передачу про цікавих людей: шукала неординарних особистостей, брала в них інтерв’ю, робила монтаж. Так минув рік. Потім мені порадили вступити до Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Хоча зізнаюся, що не дуже вірила в свої сили. Та все вдалося. Зараз я уже аспірантка.

«Газетярська» справа Вас не розчарувала?
Рік працювала на радіо в програмі «Старшокласник». Це була цікава робота, хоча й непроста. Працювала на телеканалі «Інтер», що також подобалося, але шалений ритм роботи було складно поєднати з родинним життям.
Зараз – я вільний журналіст і пишу на теми, які мене цікавлять. Та є статті дещо іншого характеру, наприклад: «Філософія сну», про гуманну педагогіку. Займаюся творчістю.

Як сталося, що доля закинула Вас до Ворзеля і дала можливість займатися ще однією улюбленою справою – Уваровським домом і всім, що з ним пов’язано?
У Ворзелі живу лише два роки. Та коли ще приїжджали з чоловіком до батьків у гості, то частенько прогулювалися біля будинку Уварових. Будівля була запущеною, із забитими дверми й вікнами, заросла чагарниками. Але я ходила навколо нього і відчувала, що в ньому є якась історія, щось цікаве, що притягує мене до себе, мов магнітом.

Хоча, якщо б тоді хтось сказав, що будинок відродиться і я там працюватиму – не повірила б. Ми із сім’єю переїхали до Ворзеля взимку, а у березні розпочалася реконструкція Уваровського дому. Доля звела мене з редакцією місцевої газети. У розмові журналістка сказала мені, що в будинку Уварових хочуть створити центр культури і добре, якщо б я стала ведучою дитячої літературної студії. Я відразу ж загорілася цією ідеєю. Розробила досить серйозну й багатогранну програму: основи теорії літератури, ази майстерності, практичне застосування. Ще з самого початку запланувала, що обов’язково повинні бути зустрічі і спілкування з письменниками, які б передавали дітям свій досвід, показували б результати праці.
Власне, теперішні творчі вечори і почалися з нашої літературної студії.

Наскільки відомо, зараз літературна студія не працює. Чому так сталося?
Виявилося непросто набрати необхідну кількість дітей, бо не кожен школяр пише вірші і не кожен із тих, хто пише, хоче серйозно цим займатися. Крім того, Ворзель – невелике селище, де є лише одна школа. Я зрозуміла, що такі студії треба організовувати в більших містечках, таких, як Буча чи Ірпінь.

Уваровський дім – красиве місце, але про нього мало хто знає навіть із жителів Ірпінського регіону. Ви якось повідомляєте про заходи, які там проводяться?
Ми ще дуже «молоді», і тому, звісно, про нас знають недостатньо. Але намагаємося де можемо повідомляти про свою програму. Співпрацюємо з газетою «Ворзельські вісті», з «Ірпінським вісником» та бучанським сайтом, які повідомляють про заходи, які у нас відбуваються. Про літературні заходи повідомляємо через Ірпінське культурологічне товариство ім.Д.Паламарчука на сайті «Ирпенская буквица». Можна почути про нас і на Ірпінському радіо. На сьогодні це – все, але віримо, у нас іще все попереду.

Сам центр – це не сільський клуб, де раз у місяць проводиться якийсь захід. Наша мета – зосередити у ньому змістовне і насичене мистецьке життя, зробити його місцем зустрічі талановитих і цікавих людей, допомагати нести красу внутрішнього світу, дати можливість творчим особистостям знайти своїх однодумців, читачів, слухачів, поціновувачів. Наразі в Уварівському домі діють виставкові зали, формується музей. До речі, утримувачем музейних фондів є інтелігентна, освічена людина Олександр Герольдович Соколенко. Він – краєзнавець, письменник, який написав книжки про Ворзель, Гостомель і про Бучу. Крім того, він був першим директором Уваровського дому.
Я ж займаюся проведенням літературних і музичних вечорів, відкриттям виставок і показом фільмів, організовую лекції і просто творчі зустрічі тощо.

Хто виділяє кошти на всі ці заходи, адже в наш час без фінансової підтримки дуже складно обійтися?
Коли відбуваються загальноміські свята, то нас підтримує Ворзельська селищна рада. Але майже усі інші заходи проводимо на основі того, що маємо, без додаткових грошей. Ми абсолютно некомерційний заклад, де немає платних входів, екскурсій. Разом з тим і людям, які в нас виступають, також нічого не платимо. Тобто, працюємо за принципом: мистецтво заради мистецтва!

Чи плануєте найближчим часом організувати в Увароському домі зустріч з якоюсь цікавою людиною?
У травні Уварівський дім має відвідати цікавий поет-бард з Новоград-Волинського Сергій Руденко. Він видав книжку з віршами, яка має назву «Душа». На своїй малій Батьківщині цей чоловік проводив акцію: «Продаю душу!». Він не встановлював якоїсь конкретної ціни, йому було просто цікаво, у скільки люди зможуть її оцінити. До нас він приїде зі своїми новими піснями та віршами. Думаю, що це буде цікава зустріч.

До речі, цикл таких вечорів відкривала Олена Карпенко – поетеса, композитор, виконавиця власних пісень. Нещодавно я побачила цю дівчину на екрані телевізору – вона була одна з 15 учасників півфіналу конкурсу Євробачення! Її концерт у Ворзелі відбувався при свічках. Олена грала на фортепіано, читала власну (дуже якісну і вишукану) поезію. Це відразу нам задало високий рубіж, нижче якого просто соромно спускатися.

У Вас з’явилися нові інтереси, перспективи. Ви продовжуєте писати вірші, чи, можливо, зробили творчу паузу?
Так, я продовжую писати. Наразі готові поезії для наступної книжки – відчуваю, що вже дозріла до цього. Але видати її – задоволення не з дешевих.
Хочу спробувати себе ще в чомусь. Нещодавно почала писати фортепіанні п’єси та створювати власні пісні. Неодноразово виступала з ними на різних творчих вечорах, на спільних концертах із киянкою – поетесою, бардом Валентиною Захарченко-Бурцевою. Зараз одна з моїх пісень розучена херсонським дитячим ансамблем і має звучати на телебаченні.

Бути творчою людиною – добре, але ми живемо в світі, де без грошей дуже складно обійтися. Чи може сьогодні мистецтво приносити прибутки?
Можливо. Та я, мабуть, за природою людина некомерційна, мені поки що ніколи не вдавалося щось суттєве заробити. На це питання не можна відповісти однозначно, бо творчість також буває різною.
По собі ж відчуваю, що мені треба йти шляхом не заробляння грошей, а внутрішньої роботи. Якщо я буду писати заради того, аби продавати, то люди відразу це відчують. Для мене головне – писати заради того, аби поділитися з іншими тим, чим живу, що відчуваю. Творчість – це те, що об’єднує людей, що допомагає розуміти одне одного, що робить людину щасливою особливим щастям, не схожим на щастя від будь-яких придбаних земних речей.


Довідка

Юлія Миколаївна Бережко-Камінська народилася в 1982 р. у селі Чорнобаївка, Білозерського р-ну, Херсонської обл.
Ще у дитинстві закінчила музичну школу (клас фортепіано і клас скрипки).
З 1998 по 2000 рр. навчалася в Академічному ліцеї при Херсонському державному педагогічному університеті.
З 2000 року – студентка КНУ ім. Т.Г. Шевченка Інституту журналістики.
Автор більше 160 публікацій в обласній та всеукраїнській періодиці.
Авторка збірки “Є заради чого нам жити” та “Ромашка на асфальті”.
Учасниця та переможець багатьох обласних поетичних конкурсів: лауреат Всеукраїнського конкурсу юних драматургів “Віримо”; стипендіат видавництва “Смолоскип” (2002р.); учасниця мистецької частини Всеукраїнського семінару в Ірпені (2001р.); Всеукраїнської наради молодих літераторів - 2003 у Ялті (організатор – Спілка письменників України), за результатами якої рекомендована до вступу у Спілку письменників України.
Переможець поетичного фестивалю (м.Балаклава) „Пристань менестрелів” (2008р.). Дипломант Міжнародного конкурсу кращих українських творів молодих літераторів – „Гранослов – 2008”.
Член Всеукраїнського творчого об`єднання „Конгрес літераторів України”.




Спілкувалася
Людмила Гладська
спеціально для сайту www.bucha.com.ua
http://www.bucha.com.ua/index.php?newsid=1151065887