Непомітно випала червона троянда із розкішного букета на гостре вістря скелі. У повітрі зависло нечутно-невидиме «Ой-й-й-й!» Крик розпуки, заглушений всепоглинаючою тишею та вічноцарюючим спокоєм. Троянда неслася у прірву, марно намагаючись вп’ястися колючками, своєю найгрізнішою зброєю, у холодний, не знаючий ні болю, ні жалю камінь. Зрештою, втомилася опиратися. Квітка повністю віддалася запаморочливій стихії і кружляла, металася, падала у чорну невідомість. І скотившись до самого долу, опинилася у чиїхось тендітних та м’яких руках. Підвела понівечену голівку і зустрілася з блакитними, сяючими очима юнака. Хлопчина ніжно пригорнув знахідку до серця. З цього часу вони обоє стали нерозлучними. А на підніжжі скелі залишилася червона пелюстка троянди. Залишилася там назавжди. Як частинка душі, що віднялася і не повернеться до своєї власниці. Частинка, яка завжди залишатиметься у полоні кам’яного мороку.
P. S. Буває, неповнота щастя пронизує через гіркоту минулого усе життя.