На гілці старого, могутнього дуба вмостилося орлятко. Воно зіщулилося у невеличку, пухнасту, білу кульку. Орлятко зажурилося. Це було помітно кожному. Воно просиділо отак цілісінький день. І ніхто з лісових мешканців не міг розрадити пташеня. Ні балакучий горобець, який невтомно розповідав анекдоти, ні пустотлива білка, лісова артистка, яка демонструвала повітряні трюки, ні невгамовна сорока, що охоче переповідала найцікавіші деталі світського життя лісу, ані їжак, який щедро пропонував малюку червонобокі яблука та жовтогарячі груші, ані сірий заєць, який виводив на гітарі останні лісові хіти. Орлятко мовби не помічало нікого й нічого.
Увечері повернувся додому батько орел із роботи. Побачив зажуру свого дитинчати, сів поряд, обняв крилом.
- Що сталося, синку?, - запитав.
Орлятко довго не відповідало тату, а потім, схлипуючи, розповіло таку історію.
Вранці орлятко робило свою звичну ранкову гімнастику. Раптом почуло чиєсь жалібне скімління. Пташеня уважно прислухалося. Здається, хтось вскочив у халепу. Орлятко попрямувало до найближчого куща, звідки доносилися дивні звуки. Продерлося крізь густе листя – а там руде лисеня, що втрапило лапкою у капкан. Лисенятку було дуже боляче. Гіркі сльози градом котилися по щічках лисенятка.
- Допоможи мені, орлятку, - ледь чутно проказало лисеня, - не кидай мене у біді.
Орлятко маленьким, але вже дуже міцним дзьобом розтулило залізні лещата пастки. Лисеня прожогом висмикнуло пошкоджену лапку. З радості кілька разів прокотилося зеленою травою. Орлятко підлетіло до нього з бажанням розділити щастя свого щойно знайденого товариша. Лисеня та орлятко якийсь час весело розмовляли, гралися, стрибали, доганяли та ловили один одного. Та раптом орлятко відчуло гострий біль у шиї. А за мить – у крилі. Пташеня з усіх сил змахнуло крильцями та злетіло вгору. Ще раз по крилі встигли ковзнути чиїсь гострі зуби. Орлятко вмостилося на найнижчій гілці дуба. З ран на траву крапала кров. А під деревом хижо усміхалося лисеня, вишкіривши гострющі ікла. Лисеня ще якийсь час потупцювало під дубом, сподіваючись, що орлятко повернеться до їхньої гри чи ненароком упаде, а потім подалося по своїх злодійських справах.
- Як таке могло трапитися, татусю?!, - ридало орлятко, - я ж врятував лисеня, а воно… воно захотіло з’їсти мене!
- На жаль, таке у житті буває, синку, - відповів мудрий орел, - не завжди наше добро, подароване комусь, повертається до нас вдячністю чи взаємністю. А інколи буває й зовсім навпаки – повертається злом і горем. Що ж вдієш… Не у всіх благородна, висока душа.
- Ніколи більше не допомагатиму нікому, якщо так, - сердито скрикнуло пташеня.
- Ні, малюче, так не можна. Здіяне добро не минає безслідно все одно. Воно робить увесь світ кращим, чистішим, хоча це може й бути непомітно відразу. Добро облагороджує нашу сутність, нас самих. Саме воно і дає нам крила за спиною, дозволяє літати, а невдячність, зло – нищить, спалює, руйнує і того, хто чинить негоже, і все навкруги нього. Безкрилий не той, хто не народився птахом, а той, хто за добро відплачує злом.
- Татусю, ти такі розумні речі кажеш, але … але спокою я все ж не знаходжу. Я таким осоромленим почуваюся. Повірило лисеняті! Я такий бовдур! Мені шкода, що я звільнив його з того капкану!
- Синку, ніколи не шкодуй про такі речі. Якщо ми робимо добро, чекаючи наперед вдячності, відплати, взаємності за це – це не добро! Добро – безкоштовне, безкорисне. Воно чинитися саме по собі та не відбирається назад, щоби потім не сталося. Пам’ятай це завжди, малюче. А довіряти – не соромно, навіть коли тобі у відповідь за це лунає сміх. Довіряти – це мистецтво, це уміння серця, - сказав тато орел.
Орлятко ще якийсь час посумувало, а потім повернулося до рідного, затишного гніздечка. Через кілька днів пташеня звільнило з підступних лещат капкана зайченя. От і товариш знайшовся, який не нападе підступно, не зрадить.
Серце орлятка сповнювалося щастям від того, що воно принесло комусь полегкість, зробило світ трішки світлішим і добрішим. А світ відповів взаємністю орлятку.