Розірвати цю клітку! Розбити! Серце намагається вийти, вилетіти, танцюючи божевільно танець вогню, боляче б’ючи своєю плоттю хлипкі ребра, розбризкуючи опалену червоно-чарну кров. О, їй не вирватись! О, йому не вирватись! О, їм не вирватись! Розбити!
Стаєш серцем сам. Намагаєшся вирватись із себе та на заваді кокон. Ти – метелик, ти – кокон. А не ти. Замурований у єгипетську піраміду живий фараон, вкритий шаром золота і часу. Прикутий до кавказських скель Прометей. Прибитий Христос до хреста. Розп’ятий, розп’ятий навхрест! Боже! Розбити! Тобі тісно. Боляче. О!..
Ти – Жана Д’арк на вогнищі. Широка площа, тисяча натовпів (звір-натовп), кожен з котрих уп’явся очима як упир у твою шию, тремтячі руки, пальці, не даючи дихати, з’ївши повітря, кожен з них стає вогнем твого останнього вогнища, останнім вогнищем. Кожен камінець з високих стін зрадив тебе. Вони знають про твій біль, вони перейшли вогонь, але зрадили. Зрадили, бо ти не камінь, зрозумій. Бо ти-серце не камінь. Якби ти був ти не горів. Площа засмоктує тебе, чергову жертву. О, триклята Харибдо! З якого середньовіччя ти виповзла і схопила мене, коли я спав? З якого сну ти виповзла, площе? Гадами розлилася по вулицях моїх, пожираючи моїх щурів. Афіно, це ти жбурляєш ганебні стріли, врізаєшся у ганебну шкіру. Але тобі не позбавити мене клітки. Тобі не розірвати клітки! Ти вийшла з грецьких лісів, обласкана сонцем і запахом паленого овна. Обласкана грецьким лісом. Чи ти не награлася війнами? Скинь металевий шолом! Втопи в Егейському морі обопільний блискучий меч. Омий від крові. Богине!

Пече!.. Кожен язичок облизує тебе-серце, тебе-кров, тебе-тебе і ти в болісному екстазі загубився: чи хочеться ще вирватись і розбити? Розбити палаючою головою кам’яну скелю і бути орлом – не Прометеєм, бути крестом – не Христом. Руки ще тремтять, отже не відчувають. Кожен пальчик у по-своєму загнутому руслі. Тремтить. Так тремтять вії вдовиці, так тремтять океанські баранці на хвилях. О, так тремтять підступні язички вогню!!!