Коли приїдеш, я скажу:
“Нарешті! Починаю жити!”
А дотепер пожовклі квіти
стоять у вазі. Абажур
хитає головою в ніч,
стікає світло по роялю.
Чому ці ночі не зов’яли?
Позакидати б їх у піч!
Але не можна. Не дадуть...
Де ще сховатися я зможу?
Нікого більше не стривожу,
так і живу: я й моя суть.
Розбита шибка. Флібустьєри
моїх ілюзій збили скло.
Я прокусив себе іклом —
заплямувала кров портьєру.
Немов вампір, дивлюсь у ніч:
коли печальна північ прийде,
покличу марищ — сам же вийду,
не хочу бачити облич
небіжчиків...
Повірте тяжко
вмирати й бачити себе.
Славетне аутодафе
в минулому. Від цього важко...
Я залишився сам на сам.
Ти відчайдушно полетіла...
Я на скривавленії крила
накину плащ мольфара.
Дам
тобі я спокій передчасний,
не повертайся з небуття.
Я не виношу каяття,
коли по плечах б’є пропасник.
Він чорний, наче моя кров,
химерний, лютий і нестерпний.
Я хочу пам’ять перетерти
й поплентатися на Азов.
Ти там була два лютих тижні.
А я на відстані небес
пішов у засвіти, де пес
три пащі має, злобно-хижі.
Жадоби маятник люблю.
Але сьогодні й він зламався,
весь егоїзм закляк, сховався.
Можливо, вперше уколю
себе іронією часу
і вишукано, як Орфей,
піду у гори, щоб у фей
для тебе викрасти прикрасу...

Коли приїдеш, я скажу...