1.
Готель. Самотня ніч. Останній келих.
Сидиш навпроти, вкутана у дим.
П’ємо вино з магнолій. Чути шерех...
А пам’ятаєш: ми хотіли в Крим?

А знов поїхали кудись без себе.
Два кораблі без гавані і слів.
Ми — рудокопи спаленого неба
і Гулівери у країні злив.

Ми офіцери без мети і часу.
Стомився час, його б попрасувать.
Навколо лави важелезна маса,
а ти її в долоню хочеш взять.

Навіщо день кінця жадає завше?
Іде годинник, скаженіє час.
В готелі ми п’ємо з химери-чаші,
готель вбирає квас думок із нас.

2.
А за вікном іде холодний дощ,
і на балконі є вже дві калюжі.
У тебе вдома залишився хвощ,
а в мене фотокартки дві верблюжі.

...колись блукав по втрачених світах.
Крізь переходи йшов і піраміди.
І раптом в мій готель вселився птах
з заліза, радію, формальдегіду.

Вода і камінь; полум’я і лід, —
такі банальні і такі одвічні.
Заграє Бах у тишах пірамід,
і я цілунком обійму обличчя.

Моє життя вологе і м’яке,
в моїх копальнях логос догоряє.
я — дві стихії: бренді і соке,
ти — Та мерлан.
Вже час нам докоряє...

Буяє він в безодні сподівань.
Моє сьогодні вкрало перспективи,
але мене, без суму і вагань,
ти віднеси у спеку злої зливи.

Нехай лишилось три хвилини —
Мить.
Нам вистачить. Чого іще бажати?
У нашім номері безмежжя спить,
якому в карти ладен я програти.