Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.17
10:39
Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
2026.09.17
08:51
хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
2026.09.17
06:19
Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
2026.09.16
23:43
заманулося приблуді
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
2026.09.16
08:39
Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
2026.09.16
06:58
Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
2026.09.15
23:58
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
2026.09.15
23:17
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
2026.09.15
22:44
твої стосунки із пеклом
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тарас Шевченко (1814 - 1861) /
Вірші
Сова
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сова
Породила мати сина
В зеленій діброві,
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали.
«Пошли тобі матер божа
Тії благодати,
Всього того, чого мати
Не зуміє дати».
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала:
«Е... е... лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню
Хоч за морем синім.
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у раї!!
А я сиджу на покуті,
Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде —
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. а долю...
Долю роздобуде».
Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала?
Чи є ж таки на сім світі
Слухняная доля?
Ох, якби-то... вміла б мати
З німецького поля
Своїм діточкам закликать
І долю, і волю,
Та ба... а зле безталання
Зустрінеться всюди —
І на шляху, і без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квіткою в гаї,
Кохалася... а тим часом
Батько умирає.
Осталася удовою,
Хоч і молодою,
І не одна... та все ж тяжко...
З горем та нудьгою
Пішла вона до сусідів
Поради просити...
Присудили сусідоньки
У наймах служити.
Ізнищіла, ізмарніла,
Кинула господу,
Пішла в найми... не минула
Лихої пригоди.
І день і ніч працювала,
Подушне платила...
І синові за три копи
Жупанок купила.
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане, талане,
Удовиний поганий!
Чи ти в полі, чи ти в гаї,
Обідраний цигане,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода і на гору
Багатому в хату.
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть діти —
Верби при долині;
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.
І письменний, і вродливий —
Квіточка дитина!
Як у бога за дверима,
Вдова панувала;
А дівчата лицялися
І рушники дбали.
Полюбила багатая —
Не поцілувала,
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала.
Крались злидні із-за моря
В удовину хату.
Та й підкрались... Стали хлопців
В кайдани кувати
Та повезли до прийому
Битими шляхами.
Пішла й вдова з матерями
З дрібними сльозами.
Де на ніч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
Та й не допускали.
Ой привезли до прийому
Чуприну голити;
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
Той каліка недоріка,
Той не вміє стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті.
Усі невлад, усіх назад,
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу;
Пішла в найми, за хліб черствий
Жидам носить воду.
Бо хрещені не приймають:
«Стара,— кажуть,— стала,
Нездужує...» — і огризок
В вікно подавали
Христа ради. Не дай, боже,
Такого дожити,
Не дай, боже, в багатого
І пить попросити.
По копійці заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У військо послала —
Полегшало. Минає рік,
І другий минає,
І четвертий, і десятий,
А чутки немає.
Нема чутки; що тут робить?
Треба торбу брати
Та йти... іти собак дражнить
Од хати до хати.
Взяла торбу, пішла селом,
На вигоні сіла
І в село вже не верталась,
День і ніч сиділа
Коло коворот. А літо
За літом минає.
Помарніла, скалічіла,
Ніхто й не пізнає.
Та й кому там пізнавати
Каліку убогу.
Сидить собі та дивиться
В поле на дорогу.
І світає, і смеркає,
І знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
Понад ставом увечері
Хитається очерет.
Дожидає сина мати
До досвіта вечерять.
Понад ставом увечері
Шепочеться осока.
Дожидає в темнім гаї
Дівчинонька козака.
Понад ставом вітер віє,
Лози нагинає.
Плаче мати одна в хаті,
А дівчина в гаї.
Поплакала чорнобрива
Та й стала співати;
Поплакала стара мати
Та й стала ридати.
І молилась, і ридала,
Кляла все на світі.
Ох, тяжкі ви, безталанні
У матері діти!
Скалічені старі руки
До бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той на далекий
Крізь сльози дивилась.
І день і ніч дивилася
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-солдата,
Мого сина?..» Ніхто не чув,
Ніхто і не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче,
Одуріла!.. і цеглину
Муштрук, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
І нищечком тихесенько
Крізь сльози співає:
«Змія хату запалила,
Дітям каші наварила,
Поморщила постоли,
Полетіли москалі.
Сірі гуси в ірій, ірій
По чотири, по чотири
Полетіли — гел-гел! —
На могилі орел,
На могилі серед ночі
У козака вийма очі,
А дівчина в темнім гаї
Його з війська виглядає».
Вдень лазила на смітниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синові
Гостинця ховала.
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли... бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
І бур'ян топтала.
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По улицях та, сміючись...
Дражнили Совою.
6 мая 1844,
СПБ
В зеленій діброві,
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали.
«Пошли тобі матер божа
Тії благодати,
Всього того, чого мати
Не зуміє дати».
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала:
«Е... е... лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню
Хоч за морем синім.
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у раї!!
А я сиджу на покуті,
Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде —
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. а долю...
Долю роздобуде».
Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала?
Чи є ж таки на сім світі
Слухняная доля?
Ох, якби-то... вміла б мати
З німецького поля
Своїм діточкам закликать
І долю, і волю,
Та ба... а зле безталання
Зустрінеться всюди —
І на шляху, і без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квіткою в гаї,
Кохалася... а тим часом
Батько умирає.
Осталася удовою,
Хоч і молодою,
І не одна... та все ж тяжко...
З горем та нудьгою
Пішла вона до сусідів
Поради просити...
Присудили сусідоньки
У наймах служити.
Ізнищіла, ізмарніла,
Кинула господу,
Пішла в найми... не минула
Лихої пригоди.
І день і ніч працювала,
Подушне платила...
І синові за три копи
Жупанок купила.
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане, талане,
Удовиний поганий!
Чи ти в полі, чи ти в гаї,
Обідраний цигане,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода і на гору
Багатому в хату.
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть діти —
Верби при долині;
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.
І письменний, і вродливий —
Квіточка дитина!
Як у бога за дверима,
Вдова панувала;
А дівчата лицялися
І рушники дбали.
Полюбила багатая —
Не поцілувала,
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала.
Крались злидні із-за моря
В удовину хату.
Та й підкрались... Стали хлопців
В кайдани кувати
Та повезли до прийому
Битими шляхами.
Пішла й вдова з матерями
З дрібними сльозами.
Де на ніч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
Та й не допускали.
Ой привезли до прийому
Чуприну голити;
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
Той каліка недоріка,
Той не вміє стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті.
Усі невлад, усіх назад,
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу;
Пішла в найми, за хліб черствий
Жидам носить воду.
Бо хрещені не приймають:
«Стара,— кажуть,— стала,
Нездужує...» — і огризок
В вікно подавали
Христа ради. Не дай, боже,
Такого дожити,
Не дай, боже, в багатого
І пить попросити.
По копійці заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У військо послала —
Полегшало. Минає рік,
І другий минає,
І четвертий, і десятий,
А чутки немає.
Нема чутки; що тут робить?
Треба торбу брати
Та йти... іти собак дражнить
Од хати до хати.
Взяла торбу, пішла селом,
На вигоні сіла
І в село вже не верталась,
День і ніч сиділа
Коло коворот. А літо
За літом минає.
Помарніла, скалічіла,
Ніхто й не пізнає.
Та й кому там пізнавати
Каліку убогу.
Сидить собі та дивиться
В поле на дорогу.
І світає, і смеркає,
І знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
Понад ставом увечері
Хитається очерет.
Дожидає сина мати
До досвіта вечерять.
Понад ставом увечері
Шепочеться осока.
Дожидає в темнім гаї
Дівчинонька козака.
Понад ставом вітер віє,
Лози нагинає.
Плаче мати одна в хаті,
А дівчина в гаї.
Поплакала чорнобрива
Та й стала співати;
Поплакала стара мати
Та й стала ридати.
І молилась, і ридала,
Кляла все на світі.
Ох, тяжкі ви, безталанні
У матері діти!
Скалічені старі руки
До бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той на далекий
Крізь сльози дивилась.
І день і ніч дивилася
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-солдата,
Мого сина?..» Ніхто не чув,
Ніхто і не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче,
Одуріла!.. і цеглину
Муштрук, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
І нищечком тихесенько
Крізь сльози співає:
«Змія хату запалила,
Дітям каші наварила,
Поморщила постоли,
Полетіли москалі.
Сірі гуси в ірій, ірій
По чотири, по чотири
Полетіли — гел-гел! —
На могилі орел,
На могилі серед ночі
У козака вийма очі,
А дівчина в темнім гаї
Його з війська виглядає».
Вдень лазила на смітниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синові
Гостинця ховала.
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли... бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
І бур'ян топтала.
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По улицях та, сміючись...
Дражнили Совою.
6 мая 1844,
СПБ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
