Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
Випила, аж до денця серця твого самоту,
Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

Люляй своє людинне на камінцях початку,
Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
Хто ти , мій ангеле?
Зодчий, чи одноокий блазень?

За океани летять зимніх освідчень лелеки.
Ти їх лови, лови!
Ти їх не руш, не руш!
Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
І набуває сили нова епоха Баха…
Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

Лиш бережи себе,
Лише себе бережи!
Коли долюляєш , леле,
Цукром замруть сніги…