ПІСНЯ ПРО ГОРЕ

Поема плачу
про коротеньке життя і довгу смерть
маленької великомучениці
Віточки Возної,
малинчанки, моєї внучатої племінниці

Всі події і обставини,
описані тут, на жаль,
до жаху правдиві.

ГЛАВА 1. ДОНЕЧКА
Було весілля, квітів гори
І ангел — Леся білокрила,
По вінця щастя, ні краплі горя
Могла б — від щастя полетіла
голубкою, живою піснею!
Від радості у грудях тісно!..
Високе небо, шлях широкий —
легкі коханих перші кроки
в майбутню долю, під рясні зорі.
Безкрає щастя...
Буває горе?
Ні, не буває! Щастя — без краю
Як райдужно заграли роси!
Ще легко.
Ще біди немає.
А Леся вже дитину носить.
Понад лісами,
полями,
водами —
із Прип'яті,
із мертвого Чорнобиля —
темрява за сумом і негодою
чорнохмарить обрій.
Вороння на зорі впало...
Щастя в горе заблукало.

Народила Леся доньку,
крихітку — на дві долоньки.
Народила — освятилась,
наче знову народилась.
Материнством засвітилась.
Прилетіла зозуля,
у садочку кувала —
там, де матінка "лю-лі"
дитинчаті співала
Ой, тихенько кувала —
тричі зойкнула наче.
Три сльозиночки впали —
то три рочки дитячі.
Леся доньку народила.
Щастя донечці просила.
Стороною обминуло.
Десь минуло.
Обмануло.

ГЛАВА 2. СЛІПОТА
Назви горя — чужі слова —
медичні терміни. Латина.
Людина, хоч іще жива,
у них — позначена людина.
І донька Віта — стебельце
із пуп'янком сухим, убитим.
Чом не минуло тебе це
жахливе — не проговорити —
прокляття!..
Людоньки, нікому, —
пухлина... ретинобластома...
Нікому! Й ворогові злому
не побажаєш горя того...
...Назвали тебе Перемога —
Вікторія! Не врятувало!
У темряві втопилось сонце —
осліпла! Та цього замало.
Ім'я не стало оборонцем!
Нависла смерть.
Від перших днів
із тих латини гірких слів
одне — печаткою на долю
маленької сліпої доні...
........
— Ретинобластома,
Ознаки... Симптоми... —
сказав лікар. Пише
і ніби не дише.

"О, зараз розірветься кожна
судина!
Це ж лікар про нашу,
про нашу дитину!
Не встану. Не можу
ні кроку зробити.
Як, знаючи це, новий день пережити?
Як стримати себе життя не клясти?
Ох, серце...
Це стукаєш, горечко, ти!"
— Є завжди надія,
везіть десь,
рятуйте...
"Повітря вдихаєш —
смертельна отрута.
В душі — каміняччя
раптової втоми
від вироку щастю:
ретинобластома"
.........
Дитині іще не болить.
Тільки очі
дзеркалять глибоко страшну сліпоту.
"Не вірю! О Боже!
Не можу! Не хочу,
дивитися в прірву оту!
Це з кимось біда —
не з моїм пташенятком!
Кучерики рясні
в рожевих мережках...
Дитино моя,
моє ніжне дівчатко!..
Десь в темряві
переривається стежка.
.........
І все? Чекать страшного дня?
Не вірить сплакана рідня.
Перед дитям — борони Боже —
ні сліз, ні зойків...
Та скажіть-но,
хіба, на янголятко схоже,
оце дитя всіх нас
покине?
.........
Потроху звикли.
Ні, не до горя!
Терпіти звикли.
В судомах жити.
Щодня молили високі зорі
спасіння доні наворожити.
Якби не карточка медична,
якби не знати про діагноз,
усе в дитині вічно-звичне.
Дитина завжди — "яко агнець".
Пелюшки і молочна кашка.
Перші слова і перші зубки.
Стоїть саменька!
П'є із чашки!
Сміється!
Надимає губки!
.........
Та час нещадно плине й плине,
години відміряє лунко
Майбутнє краде у дитини
і не лишає порятунку...
...А десь там шумить дорога
на дві сторони безкінечна.
"Не ходи! — каже мама строго.
Там для тебе, дитя, небезпечно!"
— То веди мене, мамо, до діток...
Я посиджу-послухаю поруч.
(Грають діти, а збоку, як квітка,
що розквітла в кохання пору,
мила дівчинка чепурушка
разом з мамою тихо сумує.
Гри дитячої не порушить.
Дітки бавляться — Віта чує...)
— Мамо! Знаєш, яка травичка?
І терпляча вона, і ніжна.
І мовчить, бо для неї звично,
щоб топтали дитячі ніжки.
Не кричить вона і не плаче...
А скажи, чи травичка бачить?
Ти завжди кажи тільки правду,
добре, мамо?
Бо я ображусь!
— Добре, мудра моя розрадо!
Моє горечко!
Моя радість!
.......
Віта камінчик з-під ніг
взяла й сховала в кулачці:
— Холодний був —
тепер спітнів,
нагрівся у моїй руці.
Та не до всього доторкнусь:
промінчик щойно лоскотав
і зник —
у темряву пірнув —
тому й мені темніше стало...
Матусю!
Що таке роса?
— Прості краплиночки водички,
На сонці це така краса!..
Вода? Джерельце і криничка
Щоб пити, нею умиватись,
днем літнім тішитись —
купатись,
щоб тамувати спрагу
в спеку...
щоб човник повернувсь здалеку...
щоб дощик був
і щоб гроза...
щоб взимку — іній,
сніг, крижинка...
Вода — життя!
— І ще — сльоза!
— Так... Ще сльози,
моя дитинко!
—Ось я ступила на траву,
Роса по ніжці біжить —
жива вода — в землю живу,
аби могла травичка пить...
Я хочу бачити — як жить,
як ця травичка, що мовчить.
— Вітусю,
що тобі сказать?
(В росі згубилася сльоза).
...........
А час нещадно плине й плине —
краде останнє у дитини...
Ось Новий Рік і з ним — ялинка,
про радість думає дитинка...
— Бабусю! Приберем ялинку?
Запахне святом, подарунком...
(Ще рік украдено в дитинки —
останній рік відбився лунко).
— Цукерочкам я порадію!
Повісь цукерочок багато!
(Не помирай, не йди навік!
Залиштесь, радосте і свято!)
— Чи скоро я піду до школи?
Що покладу у свій портфелик?
(Не сміли думать, що ніколи
не підлетить малий метелик).
Свої перебира забави —
відерко, каченятко, м'ячик.
— ... А заспівай-но, бабо,
про білу лілію про нашу!
...Сама співає, не чекає,
поки бабуся заспіває —
не знає, що стара ридає...
— Ми удвох, ми удвох
лілію садили,
ми удвох, ми удвох
лілію ростили...
Ой ти, лілія, лілія,
рости ж, моя лілія...
А Леся светрика плете
маленькій Віточці, бо вірить:
дитя біду переросте!
— Вітусю! Підійди, поміряй!
Прабабця плаче у куточку —
правнучку жаль...
і внучку...
й дочку...
Якби спинився клятий час!
Надію залишив хоча б!

ГЛАВА 3. МОРФІЙ

— Ти плачеш, бабо?
— Ні, не плачу, серце...
Та ніби не почувши заперечень,
сказала: — Плачеш — помру!
— Ні, лапонько!
Ні, зіронько,
Ні, пташко!
— Помру... — сказала вперто й важко.
Вже, видно, обірвалась нитка.
Життя зникало швидко-швидко.
..........
Була сильніша чи мудріша від усіх?
Чекала смерті.
А дитячих втіх
вже не просила.
Просила... свічку!
— І запаліть, і в ручечку подайте...
(Ледь втримались уголос заридати).
Віта почухала худеньку щічку,
по скроні пальчиками провела,
на пальчик пасмочко тоненьке завила...
А поруч крізь сльози сумує бабуся:
— І як я од горя ще не захлинуся?
Сліпенька крихітко,
ти вже не бачиш світу
три роки — три пекельних літа.
То звідки ж знаєш ти
про свічку?
Що душа відає, таїть?
Із перших місяців на очі
впала нічка,
і тільки руки — оченьки твої.
У снах яких ти свічечку тримала?
Хто нашептав про надобу таку?
Невже від перших днів
усе серденько знало
і не спинилось од ляку?..
............
Лічені дні — неміряне горе.
І кожен собі — тягар.
Ворушаться в протязі шовкові штори...
Дзижчить і дзижчить комар.
Дитина питає: — Чи скоро приїде
лікар укольчика дати?
(Сіднички вже сині від гострого сліду).
— Силок немає спати!
Болить!
Ой, мамо! Болить —
не можу
терпіти! Скоріше б, скоріше!
— Віка! Рідненька!
Кричати не гоже.
(Твій плач мені серце ріже!)
Терпи, моя кицю,
бо сплять сусіди,
спить сонечко,
сплять всі дітки...
— А лікар не спить?
А лікар приїде?
Приїде до хворої Вітки?
— Приїде. Он чуєш,
машина диркоче,
спиняється біля дому?..
...Іде рятівник
ще одної ночі...
Безсилий.
Ретинобластома!
Він знає, що знає
рідня згорьована.
Він чує дитячий стогін.
В привітну посмішку
сум заховано.
Він бачить —
аж мліють ноги —
як на обличчі хвороба панує,
дитячу красу понівечила!..
...Десь тут у куточку
вже смерть ночує.
"Гостює" "швидка" щовечора.

ГЛАВА 4. ТИША
Сім'я не спить.
Останні дні
передчуває.
Кров холоне.
Немає спокою рідні.
Дитинка висохла.
В долонях
вміститись може.
Ані пить,
ні їсти... Біль.
Суцільна мука.
Завмерла довга-довга мить.
Ні руху жодного,
ні звуку...
Бояться очі в очі стрітись.
Ось-ось розірветься струна.
Куди втекти?
Куди подітись?
А тиша щільна,
як труна.
Не можна видихнути —
терпне
і завмирає все нутро.
Крізь горе дихати нестерпно!
Послаби зашморга
хоч тро...
...........
Сонце річку будило.
Ірша ранок вмивала.
Прилетіла зозуля,
але вже не кувала.
Втомилась мука.
Біль покинув.
Остання відійшла надія.
Мадонна з мертвою дитиною
посеред всесвіту сиділа.
Коли над прірвою летить
душа, що вистраждала стільки,
ми — ті, що залишились жить,
її земну останню мить
тривожити не смієм.
Тільки молитися...


... У кожного випробувань чимало.
Але де сили брати, щоб стерпіть
біль близької людини?
Слізьми й жалем
вже не зарадиш.
Все одно болить.
І знаєш, що кінець уже близенько,
що смерті яд останні сили ссе.
І ніби — то твоє змовкає серденько!
І ніби — то тобі уже несе
наступна темрява свої похмурі шати!
Немає слів про рани глибину!
Ми можемо про горе геть не знати
і раптом взнати все у мить одну!
Непередбачуване ти, житейське море!
Молімося в біді завжди:
"Дай, Боже,
терпіння, мудрості, незламності у горі,
щоб пережити те,
що вже змінить не можем".

ГЛАВА 5. ГОЛОС
Могилка завбільшки з колиску.
Дідусева могилка близько.
Близенько ліс, затишний ліс —
старий, бо довго-довго ріс.
— Я ж трошки виросла й жила.
Великий ліс, а я — мала.
Малі мої і ручки, й ніжки.
Дитячі перейшла доріжки.
Співала, як бабуся вчила.
Коротка пісенька була.
Тепер від болю я спочила.
Моя колисонька— могила.
Цей світ — старий, а я — мала.
Не плач, моя матусе рідна!
Рум'янця ж на тобі не видно.
Як я тобі сльозинки витру?
Пошерхнуть щічечки од вітру!
Матусю! Заспокойся вже.
Хай Бозя тебе береже.
Нехай знов доню подарує
чи сина — то як намудрує.
Перекажіть, якщо не чує!
Щоб жили братик і сестричка.
Мої носили черевички.
Хай Бозя мамці радість верне,
щоб легше думалось про мене.
Щоб не боліли діткам очки,
як в старшенької дочки.
Щоб бачили матусю,
хмаринку, квітку в лузі,
сніжинку і краплинку...
й білявеньку дитинку
на кольоровім знімку.
То — я, сестричка Віка,
три рочки мого віку,
три темних-темних літа...
Я так хотіла жити!
Я бачити хотіла,
та лиш тепер зуміла.

ГЛАВА 6. СТЕЖКА
За три годочки прожила
і перемучилась за всіх.
Тягар на плечики взяла,
та не за власний гріх.
Чому осліпла і померла?
Чому так мучилась жорстоко?
Чорнобильське відкрилось жерло
на стільки років?
Коли у серці України
пекельна прірва згасне?
Як вберегти свою дитину
від смерті передчасної?
До кого ці слова — не знаю.
Кому болітимуть сильніше?
Рядками страху і одчаю
я плачу — серце пише.
Питання за питанням. Тиша
у відповідь. Німе безсилля!
Стебло чорнобилю колише
північний вітер...
Тільки зілля
не винне, що пророкувало...
Доноситься церковний дзвін.
І не стогніть:
— Якби ми знали!..
Ми знали. Винні. Не полин!
Бо він — не кат, не лиховісник.
То діло рук людини.
Коли ми зрозумієм дійсні
всіх наслідків причини?
Все має ціну — і високу!
Продумуй кожен крок
вперед на рік, на десять років,
засвоївши урок.
Бо кожен рух на когось вплине.
Зло множиться від зла.
Подумай про свою дитину
крізь її болю злам.

* * *
Стежинкою іде із лісу
маленька дівчинка — сама.
І через сліз людських завісу
гукає радісно: — Ма-ма!
Їй весело, вона сміється,
в кучериках — проміння чисте.
Поміж дерев стежинка в'ється —
нанизує слідів намисто.
Так впевнено іде, як знає,
що доля ніжно приголубить.
У просторах не заблукає!
І вузличок життя не згубить!
На світ увесь кує зозуля,
радіє срібним горлечком!
Почуєм знову "люлечки",
Іди у безвість, горечко!
І теплі руки мамині
тримають доньки ручечки
в Народичах і в Малині,
у Коростені й Овручі.