Друга поема (скорочено)

Богова дума

У Прип’яті над печерою
Я прип’ятий назавжди.
Тут і снідаю, і вечеряю
Вогнем нелюдської біди.
Саркофаг в долонях утримую —
Аж заклякло у спині.
Свого ворога незримого
В мить останню зупинив,
Щоб не трапилось страшніше,
Бо тоді й мені кінець…
Я тримаю пекла днище
Й життя ніжний пагінець.
І обидва важко важать!
Краще б небо я тримав.
Але ж мушу комин сажі
Направлять у свій рукав.
Людоньки, мені й самому
Ледь не увірвавсь терпець.
Чи доскону моя дома
В Прип’яті? Хай йому грець!
Мені ж є турбот у світі —
Решту людства піклувать.
Атом взяв мене у сіті.
Мушу його в сіті взять.
Не пущу його блукати.
Він доволі вже пожер.
Коли ж пекло в пекло кане?
Скільки йому треба жертв?

Зустріч. Дідова дума

Був степ. Чужий і довгий-довгий.
На цілих двадцять літ.
Вертався дід, спитавши Бога.
І Бог прислав одвіт.
Приснилась діду його хата,
І піч, і хліб в печі.
І вже не міг до ранку спати
Й надумав уночі,
Що у степу залишить житло,
Бо у степу не жить.
Полісся уві сні розквітло,
Хоча лише на мить.
То діду знак був сокровенний:
Все спродуй і вертай!
Він був на ранок точно певний —
Полісся кличе в Рай.
Тут на чужині все — тортури!
Це не моє, хоч плач!
Немає мурів — однак мури,
Ти в них — собі палач.
Хоч люди добрі і все нове,
Одначе — не моє!
Чуже! Оце жахливе слово
Вже двадцять літ снує,
Як муха. Думка тонко точить:
Діду! Вернись, вернись!
І дивляться старечі очі
Туди, де рідний ліс…
Яке ж, Полісся, ти далеке!..
Який далекий я!
Вже двадцять літ заздрю лелекам,
У них душа моя…

Отак відважився. В підводу
Пожитки поскладав.
І дав коню команду «хода»,
Й собі команду дав,
Що доживатиме удома,
У рідному селі.
Його вернуть хотіла втома,
І страх, як мозолі,
На самім серці натирався.
А дід за возом йшов.
Отож за тижнів три добрався,
І страх свій поборов.
Надибав на село чуттям своїм.
Дороги вже не ті…
Аж зирк, а на краю виднить
Людина у авті.
Як ближче — молода ще жінка.
— Куди ж ти забрела?
Вона не злякано, а дзвінко:
— До цього ось села!
— А що ж ти тут забула, донько?
— А що забули ви
І разом з вами сумний коник?..
— Забув півголови!
Обоє засміялись легко.
Дід здивувавсь, що зміг.
Аж раптом підлетів лелека
Близько до людських ніг.
Неначе людей не злякався —
Сказати хоче щось.
Та мовчкома увись здійнявся,
Де небо розлилось…

— Тоді кажи, як тебе звати,
Удвох — і край землі…
— Марія.
— Рідна моя мати!
Й Марії дві мої!
Марія — дружинонька люба,
У цій землі лежить.
Й Марійка — сім’я мого шлюбу,
Що не схотіло жить.
Мої Марієчки чекають
Мене багато літ…
— Я, ніби, вас сто років знаю…
І ваш лелечий світ.
Я теж Марія, інша трохи.
Ні мертва. Ні жива.
— Тут дятел — не почув —
торохкав —
Твої, доню, слова.
— Та добре. І не треба чути
Ні Богові, ні вам.
В словах подвоюється смутку.
І сумно вже словам…


До хати. Дідова дума

Я повертався травнем у свій дім,
Свої дороги помацки виновлював.
Моя хатина стільки літ і зим
Душею і лицем була оголена.
Упізнавав дороги і стежки,
Поховані у забутті і травах.
Душа, зробивши видихи тяжкі,
Верталась до себе. Німа заграва
Палила залишки одмученого дня…
Взяв косу — позмагаюсь з бур’янами.
Уперше за ці роки я підняв
Блакитне лезо вдома. Вже не снами,
Не їх оманою гасив сердечний біль…
Рвав спраглим лезом бур’яни зухвалі.
В глибоких зморшках закипала сіль
І капала на твердий полиск сталі.
І не підводячи запечених очей,
Косив до хвіртки — мав на серці очі.
Косив чекання днів, смертей, ночей.
А лобода й чорнобиль неохоче
Лягали понад стежечку… Та ні!
Немає стежки. Стежечкою — пам’ять.
Палало лезо у лихій борні.
Кос’є тремтіло в мене під руками.
На видихові озирнувсь назад:
Стриміли стирчаки зубами люті.
Усьому лад… Усьому верну лад…
Собі — спокій і неспокій — покуті.
Трухлява хвірточка хитнулася настріч
І впала до моїх чобіт зопрілих.
Не втримав пліт її старечих пліч,
Бо і його чекання постаріло.
Оце б уже переступить у двір,
Хоч там страшніш: не бур’яни — дерева
Так густо поросли, що до цих пір
Їх стільки, скільки днів було даремних,
Відколи я подавсь на чужину.
Пустіть мене, дерева, до обійстя!
Отут лишив себе! Лишив жону!
Тепер я тут, Марієчко, не бійся!
Пустіть у двір — до хати добреду.
Мабуть, розсохлася долівка,
крекчуть шашлі…
Усе повернеться… і буде доладу.
То я не плачу… Похлинувсь,
та й кашляю.
Я ж думав, що полишив у степу
Свій клятий сум за рідною домівкою —
Бо ж стільки років вислання одбув —
А сум і тут мені аж-аж допікує…
Ці молоді отвердлі стовбурці —
Не візьмеш ні руками, ні косою!
Ач, гілочки за мною назирці!
Листочком кожним назирці за мною…
Лихий уперше на дерева я.
Мені земля помстилась за утечу.
Але чого картати і стоять?
Гляди, гілки отак вростуть у плечі.
Ходи, дитино, і мені порадь,
Як без сокири увійти до хати.
Бо ж треба лад, ускрізь вернути лад,
Щоб знов прижитись,
та сперша прибрати.

— Поплачте, аби трохи одлягло.
А я не знаю, чим могла б зарадить.
Бо це уже не хата й не село…

— Так, так! Не хата. Бо я хату зрадив.

— Та не беріть на серце ці слова!
Раз повернулись — треба одрубати
Й лишити за ворітьми, щоб трава
Усе поглинула . Навіщо катуватись?

— Дитино, глянь!
У кожен мій ступак
Тут поросли берези, вільхи й сосни.
Тепер ходитиму я у подвір’ї як?
І як на гостряки ступати босим?

— Нічого, втопчем стежечку і діл.
Застелють нові спориші галяву…
Ходімо! Сутінки. І вам не стане сил
Почати взавтра хоч маленьку справу.

— А де на ніч я себе притулю?
Мабуть, на возі. Заночую з небом.
Чорнобилем накошеним встелю…

— Нічого не вигадуйте, чи треба
Старечим кісточкам холодний сон?..
Таке надумати — заночувать у возі!
Холоне вечір. І стужінь — низом…

День затухав в мовчанні і тривозі.

Марійка підкотила свій «жигуль»,
Розкладені сидіння намостила.

— Тобі ж, дитино, місяць б’є одтуль!
Мені ж, їй-бо, ти краще постелила.

Старий вовтузився, соромився заснути.
Піднявся й сів, схрестив на грудях руки,
Там, де невидимі засіли пута
І проросла наскрізь у серце мука.

— Дитино, а навіщо ж ти приїхала?
Чи половину тут лишила теж?

— Отут кохала і коханням дихала…
А повернулась? За минулим стежить.

— Постеж, хоча воно і не втікає.
Воно боїться більш, що ти втечеш.

— Не утечу, бо поки ще не знаю
Своїм бажанням нездійсненних меж.

Ніч. Марійчина дума

Я тут кохала вперше і востаннє.
Та все згубилося
за страхом більших втрат.
Все розокремилося:
доля — від кохання,
Кохання — від коханого.
Назад —
Щоб страхові поглянути у вічі.
Покаятися, жаль похоронить,
Щоб цей затишний ліс мені посвідчив
Колишнє щастя — хоч коротку мить.
Хіба я діду пояснити можу,
Що після цього лісу й не жила.
Мені і соромно, мені і гірко, Боже! —
Вертатись по життя до мертвого села.

Вже дід затих і притуливсь до тиші.
Навколо ліс до ранку захолов.
І нас до ранку світ тривог полишив,
Цей світ-капкан… капкан і людолов.
Він дав багато, а стягнув ще більше!
Хоч і кляну, та й дякую йому —
За почуття найглибше, найніжніше,
Що стільки років краю не займу.
Лечу ним, наче небом неоглядним,
І лиш одна образа — що сама.
Нестерпна ноша, непотрібна влада!
І поділити з ким її нема…

На ранок опинились у тумані.
Дід ще удосвіта пішов пасти коня.
Стояли перед хати нездоланні
Зелені хащі до нового дня.
Дід попаски коня привів додому
І щось до нього довго бубонів.
Взявсь до сокири —
один по одному —
Рубав загату із самотніх днів.
Стинав низенько —
при самій земельці.
На цокання сокири фуркав кінь.
В прорубанім блиснуло живе скельце
Ласкавим оком крізь туману синь.
Аж отепер старий поклав сокиру
І роззирнувсь на звільненій землі —
Стояв, завмерши, як в початку миру,
Який родився в непроглядній млі.

До нього придивлялась рідна хата
Нутром розхристаним, зчорнілим,
ледь живим.
І те живе — вцілілих шибок латки —
Його впізнало і впізналось ним.
Його душа уголос затужила.
Та й чим радіти мала? Не змогла.
І в хати теж сльоза пішла по жилах.
Пішла сльоза по жилах до села.

Могилки. Дідова дума

Оце й оце — нові могили.
Хто тут лежить? Петро Гусак!
Це той, за ким жінки тужили
І хто був на словах мастак!
Такий веселий, невмирущий!
Раніш мене сюди діставсь.
І в цій акацієвій гущі
Од себе самого сховавсь.
А то? А то… не прочитаю…
Але портретик впізнаю!
Охрімчик Куций із-за гаю,
Що тримав копанку в гаю.
Мав рибу. Пасіку — в садочку.
І одне око — за усім.
А друге йому власна квочка
Поранила. Засліп на нім.
Тепер отам засліп й на перше.
Куди дивитися отам?..
А тутечки — сусід мій Шершень…
У головах — пастух Адам.
Скільки однолітків зусюди
Вернулись у своє село.
У його землю — його ж люди.
Село назад людей звело.
Ще три ряди, порослі зелом,
Барвінком вкриті — як зацвів!
Ще три ряди із староселів,
Останній до тебе привів,
Марієчко моя єдина!
Зустрілися! Ізнов удвох.
Яка ж цупка навкруг ожина!
Чи зрить проз неї тебе Бог?
Прости — на двадцять літ од’їхав.
Уговорили — з усіма.
Даремно! Бо для мене лихо,
Що я — в степу, що ти — сама.
Там немочі мене поклали.
Я там повільно умирав.
Але щоб тут мене сховали,
Мій кінь мене пришкандибав.
Наш кінь! Лошак прудкої Жанки,
Що нам не раз ламала тин…
Її купили горожани.
Мене привіз додому син.
Марійко! Тут якась дитина,
Хоч не дитина, а жона…
Теж має тугу і причину —
Себе шукає тут вона.
Це б наша донька, якби жива,
О цій порі була б така…
Така розумна і вродлива!
Але ж засмучена яка…
У неї очі так і сяють,
Як небо, як його блакить.
Однак аж душоньку виймають,
Так її душонька болить.
Вона також ім’ям Марія!
І ви ж Марії мої дві.
Каже, згубила свою мрію,
Неначе зірку у траві …
Село моє! Мої могили!
Моя дружина з немовлям!
Хай би з небес велика сила
Одверзла грунт і щоб земля
Мене забрала у обійми,
Де ненька й донечка лежать.
Або ж якби я раптом зміг би
Своє життя ізнов почать!..

— Ну, ви зовсім запропастились!
Я вже схопила переляк!

— Це ти, дитино?.. Тут могили —
На земляку вважай земляк!
Мої Марія і Марійка.
Дружина й дочечка мої.
Ото де однакові двійко
Хрести й між ними клен стоїть.
Я не садив, він дико вигнав.
І сливка дика на дочці.
Нехай росте, вона не винна.
Ще можна тішитись по цім.
Однак, гробки зовсім зарослі!
Акації ускрізь-ускрізь!
Пруть на могили і наосліп!
Як хоч крізь них углиб пролізь!

— Та, мабуть, там старі могили!
Нехай ховаються. Пора.

— Нема старих могилок, мила!
Як так, то й ми — ходячий прах!

Яблунька. Дідова дума

Яке маленьке дивне деревце!
Не у садку зросло, а серед шляху.
Цвіте! Чи, може, яблунька, чи це?..
Їй-боже, яблунька без страху!
Дощі злизали колії й сліди,
У землю заховалася дорога.
Ніхто ані туди, ані сюди
Не їхав колесом і чоботом не човгав.
І як упала бубочка отут?
Чи вітром занесло,
чи хто — з огризком?...
Ніде тут зблизька й дички не ростуть,
Й садка таки ніде немає зблизька!
Оце дивлюся, як воно живе,
Таке з роду калічене і хворе…
Мале, тоненьке і в нозі криве.
Може, під ним чиєсь велике горе
Закопане? А може, сіль
Від чиїх сліз там затверділа?
Нема людей. Немає сіл.
Лиш яблунька, убрана в біле!
З якої гіркоти той пишний цвіт
На куцім стовбурці та й на колінцях?
І скільки тобі буде літ,
Що розцвіла по самі вінця?
Це ж як надумають ізнов
Шляхом зарослим сновигати,
Проллється твоя чиста кров,
Бо будеш людям заважати.
Мабуть, коли була ще малюком,
Хтось мимоволі приламав росточок…
Твій стовбурець зібгавсь,
неначе кома,
Але вродив пагінчик і листочок.
І ти вп’ялася ними в небеса,
Щоби зрослася доля з половинок.
Тепер ця порятована краса
Від людства врятуватися повинна.
Я знаю! Я обтикаю навкіл!
А потім жердками
змайструю загорожу!
Ще краще — скільки того діла —
Тинок гарненький учинити можу!
Городять же мурашники в лісах,
Городять в парках
всяку там екзотику…
А цю, що зросла в Бога на очах
І зацвіла, либонь, від його дотику,
Повинен я для себе вберегти…
А шлях?
А шлях нехай би собі збочив!
Щоб яблуневий цвіт світив,
Як Господа помолоділі очі.
Щоб думав кожен, хто пройде колись
Новим шляхом убік за метрів зо три,
Щоб думав, думав і дивився…
Й скидав з душі увесь непотріб.

Околиця. Богова дума

На третій день прибився кіт.
І сів собі в порозі.
Присів до нього поруч дід.
Мовчать, як у облозі.
Неначе дід того й хотів —
Котячої розради.
А хто їх знає, тих котів?
Муркоче — бога ради!
— У нього, мабуть, є ім’я…
І, мабуть, є обійстя…
Де ж та загублена сім’я?
Й чого до нас прибився?

Марійка узяла кота,
Поклала на коліна.
Та раптом кіт на лапи став
І роззирнувся чинно.

— То він нас здибав на путі,
Шукаючи потрави!
Він, схоже, їсти захотів!..

— То хай котячу справу
Згадає — поганя мишву!
Мишви — на цілу зграю!
Куди сховався у траву?
Я тебе поганяю!..

— Чи не тому в травичці ліг,
Що не голодний котик?..
Тут кожна пустка, як барліг —
Ніхто не буде проти!

— Марійко, варто обійти
Село з усіх підходів.
Може, не всі мертві хати
І хтось є на господі?
Може, не перші ми в селі,
Хтось прижилися перші?
Не ми тут дикі королі
Й не нам правління звершувать?

— Це ви всерйоз чи жартома?..
Одні на цьому острові!
І нікогісінько нема
В покинутому просторі.

— Е-е! Не скажи! Я чув не раз,
Як степ мене обвітрював,
Що не один знаходив лаз…
Що діло це не хитре…
Хто не хотів у інший край,
Той примудрився вижити…
Тут хтось та є, ти так і знай!
Я з’ясувати вирішив.
Берім котка — нехай веде.
Він, бач, і не пручається!..

Поки нічого і ніде
Людського не стрічається…
Хати! Хати! Хати! Хати!
Або й безхаті комини!
Ускрізь один Господь святий
Та дух мойого спомину…

Зосталася лише ота.
Вже решту обходили.
Дивись, дитино, на кота!
Рвонув, оскаженілий.
Я вже помітив, куди кіт
Нам підказав звертати.
Там, у провулку, в кінці світу,
Одлюдькувата хата.
Жила там баба, з нею — дід…
Ну, казочка звичаєва!
Дивись, який виразний слід,
Хоч я й недобачаю.
То я продовжу…той куток
І та окрема хата,
Куди нам показав коток, —
Обмерли ще до атому…
Але там затишок святий —
Не край світу! Початок!
Комусь за скарб його знайти!
Глянь, зграєчка курчаток!
Не робінзони ми! Он як!
Село вже усиновлене.
Тут люди є! І вірний знак,
Що тут життя відновлено!

Назустріч вийшла до людей
Іще одна людина,
Притисши до своїх грудей
Десь років трьох дитину.

— Я вибрала ці хату й двір,
І цю глуху околицю,
Немов нечепаний тут мир
Й травинка кожна молиться.
Не знаю, хто тут жив колись,
Та я не роблю шкоди.
Якщо ви гостями зайшли —
Заходьте до господи!
Живем з онукою, з котом.
Не тре дитині школи.
Їй буде на весь вік куток…
Бо це паростя кволе.
Дав Бог життя й пучку ума.
Їй було б важко в городі.
Я з нею гарненько сама,
Скільки зможу, упораю.
Дочка ж моя в Європі десь —
Ну, що ж робить? Поїхала.
А нам тут — світ великий весь,
Нам і тужити ніколи.
На тиждень раз прийде авто —
Хліб привезуть з товарами.
Коли ж зима настане, то…
То із запасів зваримо…
У мене поруч, через ліс,
Була батьків хатинонька.
Вогонь її дощенту зніс.
То я отут з дитиною…
А ви? Назовсім чи в селі
З’явились на відвідини?
Ми тут неначе королі…

— Та, швидше, зони піддані.
Ми тут — свої, і ви — свої.
І пам’ять у нас спільна.
У центрі пам’яті стоїть
Голодна смерть свавільна.

Посумували вчотирьох,
Під вечір попрощались.
Ще п’ятим був над ними Бог,
Утомлено-печальний.


Марійчин рай. Пекельна дума

Я цих дерев не впізнаю,
Але це — наше місце!
Ми тут кохались — у раю,
Під ясночолим місяцем.
Ми тут намріяли дітей,
Дім спільний, спільну радість…
А ліс як ріс, так і росте —
Тобі вже не в принаді.
Дід думає, що ти помер,
Коханий, від хвороби.
Я теж так думаю тепер —
Нам всім було пороблено.
Злякався просто і лишив
Кохання і кохану…
Хіба ж ти припустити смів,
Що я не перестану
Кохати! Та у чорноті
Лишусь одна з бідою…
Що у останньому листі
Прощатимусь з тобою…
Що, перелякана, згублю
Нероджену дитину…
Що й досі я тебе люблю
І серцем не покину.
Де ти, де я… Урізнобіч.
Не нам лише судилось.
Я із минулим віч-на-віч
В майбутнім заблудилась.
Отут спочину, де колись
Кохання спочивало.
Його в заквітчаній колисці
Недоля й пригойдала.

Приляжу у цих квітах на галяві,
Колишуть крони наді мною синь…
Думки мої стають тонкі і мляві…
І я за ними теж прозоро лину.

СОН
Хто то іде? І чий той путь?
Я навперейми! На дорогу!
Крізь мене люди йдуть і йдуть!
Нечутно їх ступають ноги…
Як марево чи як туман.
Вони справдішні й несправдішні.
Стривоженого сну обман?
Чи, може, янголи горішні?
Несуть свічки — горять свічки.
Мільйони живих променів.
Ідуть дорослі й діточки
На свої власні поминки.
Боюсь дихнуть — свічки задуть…
Кружляє пір’ячко лелече…
Душею босоніж ідуть.
Ідуть, як сніг на кровотечу…
Як в мої груди — гострий ніж!
Слова заклякли. Це не страх.
Он з ним збоку босоніж
Мій материнський вічний жах.
І очі його — то мій біль!
І руки його відчуваю!
Й повітря рух від його крил…
Вже вкотре все переживаю
По-справжньому…
… як лікарка
Видовбувала душу на цей світ.
Із вух її принадно і коштовно
Всміхалися сережки. Легкий піт
Поцяцькував чоло, зволожив скроні.
Блищали зосереджені зіниці.
Вона ж не винна!.. і немає доні.
Це я сама… ні, я не вбивця!..
І як щодня витримує вона,
Отак протезно рухаючи серце?..
І ким за все заплатиться сповна?
Чи, Боже, якось перетерпиться?
Ця перелякана статистика ефіру!
Ці наукові висновки! Ці гени!
Я заступила своїм страхом міру
І прислужилась вогняній гієні.
Я вбила дар любові у собі —
Перемогла життя…
за нього ж в боротьбі.
Це я впустила у себе таємне
Блискуче і холодне залізяччя.
Воно нещадне (яка ж я нікчемна!)
Вбивало у мені живе й гаряче…
Брязкало солоно і клацало злиденно,
Вгризаючись назавжди у життя…
Тепер вже двадцять років і щоденно
Я прощення вимолюю в дитяти…
Ви, діду, маєте могилку із дитям…
А я дитину в собі поховала!
І ні слізьми, ні гірким каяттям
Вини убивці в серці не здолала.
Я сповідалась церкві і отцям,
Я свічку ставила…
мені церква простила.
Укотре признаюсь — тепер вже вам:
Собі простить? Собі простить несила!
Казав один священик, що давно
Спокутувала я свою провину.
Мені ж болить.
Мені ж бо все одно!
Полин убив любов,
а я — свою дитину.


Церква. Богова дума

Біла, ошатна. Сині вікна.
Щойно фарбований поріг.
Не занепаде і не зникне,
Бо її чепурить щорік
Дячиха Ганна. Син привозить.
Відчинить браму навстежей.
Провітрить на іконах сльози,
Що рік чекали на гостей.
Попідфарбовує, прикрасить,
Пил витре, рушники спере.
По закутках церковних час
Стоячий згонить до дверей
І вимете. І відпочине,
Поки олтар прибере син.
У цю мить думкою полине,
Як птахою, в далеку синь.
Бог з висоти їй прошепоче,
Що бачить всі її труди.
Коли відкриє Ганна очі,
Син матері подасть води.
А то для неї, як причастя, —
Із батькового обійстя —
Щороку по ковточку щастя
Із свого власного життя:
«Ковточок — і минулось лихо.
Ковточок — і хвороб нема.
Ковточок — і на серці тихо.
Вже, як ковточок, я сама…
У церкві затишно і свіжо
Після відвідин й людських рук.
І сонця промінь навпіл ріже
Крізь вітражі проскурку мук.
А янгол крихти позбирає
Й собі до рота покладе.
Хоч не людина, хоч із раю,
Та звички має від людей.
Така легка біла істота —
Зразок чеснот і чистоти.
Володар крил стоїть навпроти,
Убраний в промінь золотий…»

Потім селом пройдеться Ганна,
Зустріне пожильців нових,
Ще вчора чорним лихом гнаних,
Сьогодні лихо гнане з них.


Повчання. Дідова дума

— Послухай, дівчино, мене…
Ти Бога б попросила дива.
Минуле хай собі мине.
Живеш сьогодні — будь щаслива.
Не треба ворушить — умерло.
І душу власну не терзай
На клоччя, на непотріб, мерву…
Не там, моя дитино, рай!
Ти дорікнеш, що я так само
Лише в минулому живу.
Але ж я вже минув роками!
Порвав стремління тятиву!
І не рівняй, що горе горю —
Різниця. Його не корми.
Чи краще — обійди цю гору!
Хоч край майбутнього займи!
Хоч за мізинчика утримай
І в очі зазирни йому…
Ось воно — і живе, і зриме!
Звали печалі старий мур.
Поглянь! Тут все печаллю зветься!
Та Бог нам повертає зір:
Розсипав квіти свого серця —
В конваліях зайшов у двір.
У нас ще зроду на обійсті
Конвалій стільки не цвіло!
Всевишній щось у квітах здійснює,
Раз не минув моє село.
Як зветься це чуття — байдуже!
Я умирать перехотів!
І ти хотіти маєш дуже
Ще полюбити! Й поготів!
Бо так, либонь, і переквітнеш.
Хай що було — те відпусти.
Ще маєш час, себе задітниш.
Ну, тобто підеш в капусти,
(Прости старому його жарти) —
Підеш на сінечко чи в сад…
Та зачинати як там варто
Ніхто порадити не варт!
Не обминай! По світу ходить
У силі й моці чоловік,
Що хоче отакої вроди
І отакий жіночий вік.
Сама живеш, мандруєш в хащах.
Руля тримаєш! А нащо?
Не одпустив би я нізащо,
Якби таку, як ти знайшов!..
Та я й не одпустив своєї.
Зустрілась, тридцять літ вела.
Пішла. І скоро я до неї.
Та ж не минув. Таки ж була.
А ти? У зоні заховалась!
Я ж до села вернувсь. А ти?
Від свого шляху одірвалась.
У власній долі, як притика…
Їй-бо, пробач! Мовчи і слухай.
Минуле? Ну, засни ще там.
Щойно прокинешся — за вуха
Тебе в майбутнє передам.
І ще й стоятиму на чатах,
Щоб не звернула… Добре, спи.
Вже ніч тишком зайшла до хати
Й колисочкою сну рипить.
О! Я ще і тобі колиску
Змайструю. Любе ремесло.
Я роздивись майбутнє зблизька —
Його лелеки над селом.

Весна. Марійчина дума

Дід кладочку прибив — посиджу.
Тепло!.. Відпустку відбула…

І хто це? Ще один приїжджий?
По що приїхав до села?
(Ми всі тут щось позабували…
І себе теж. Дід був правий.
Хіба ж я виплакала мало
На самоті — хоч вовком вий).
Він — у наш бік. Дід порадіє
Гостям.
— Дідусю! Йдіть мерщій!
І що ж це? Знову сон з минулого?
Не вірю душонці своїй!
Коханий в образі прибулого?
Хвороба застарілих мрій?

Та ні! Прощався, як назавжди.
Реальність де? Де гарний сон?..

— Маріє! Чуєш? Я відважився…
Чи приймеш? До своєї зони?
Образив я тебе. Убив!
Роки своє дали осудження.
Якби ж то розуму! Якби!..
Якби ж то серця… Моя суджена…
Знайшов! Шукав всі ці роки.
Себе обманював, розтрачував!
Ти тільки не ховай руки,
Торкнися! Засуди й пробач!
Життя я колом обійшов
І все, як з висоти, побачив.
Аж захолола в жилах кров!
Аж обірвавсь із хмар неначе!
У цьому колі все було!
Навпіл біда, навпіл і радість!
Побачив знову це село,
Наш райський ліс,
що мною зраджений…
І все! Я тут! Бо, ще скажу:
У тому колі й ти стояла!
Я розірвав страху межу,
Що мене все життя тримала.
І завинив. І зрозумів.
Прости. Я повернутись хочу.

І Бог простив. Простив без слів.
Заплакали Господні очі.
Великий, теплий дощ ішов.
І під дощем усі стояли.
Всевишнього на них любов
Благословенням чистим пала.

Чекання. Дідова дума.

Заснула на кладочці донечка…
Що
Їй сниться,
що так посміхається любо?
Ні долі, ні доні. А так, казна що.
А пам’ять її — чи спасіння, чи згуба.
Тут сонце не вельми пече —
хай дріма.
Поїде вже хутко…
Я ж лишусь доскону.
Вона там у місті, вона там сама
Нікому не видна й не чутна нікому…
І де той чеканний і пам’ятний муж?
І де те дитятко вродитися встигне?
Чи я дочекатися звісточки дуж
Чи до тих пір вже
в земельці застигну?
Ще трохи поспи, утіхо моя.
Раптова зориночка темного діда.
Молити за тебе не втишуся я.
І, може, до Бога молитва та й дійде…