Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2026.09.07
20:15
ось і надвечіря
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
2026.09.07
18:24
Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
2026.09.07
17:23
Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
2026.09.07
16:46
Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.
У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.
Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.
Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.
Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.
Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.
А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.
Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.
Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.
А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
Наче сіль у крові,Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.
У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.
Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.
Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.
Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.
Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.
А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.
Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.
Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.
А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Спокуса доступності: Ігор Павлюк, поезія і мова як постімперська заява*"
• Перейти на сторінку •
"МОРСЬКЕ"
• Перейти на сторінку •
"МОРСЬКЕ"
Про публікацію
