Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.
У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.
Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.
Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.
Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.
Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.
А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.
Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.
Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.
А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
Наче сіль у крові,Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.
У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.
Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.
Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.
Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.
Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.
А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.
Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.
Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.
А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Спокуса доступності: Ігор Павлюк, поезія і мова як постімперська заява*"
• Перейти на сторінку •
"МОРСЬКЕ"
• Перейти на сторінку •
"МОРСЬКЕ"
Про публікацію
