Маршрутка Львів-Нижанковичі стає переповненою лише у Старому Самборі. І власне тут починають з’являються знайомі обличчя. Власне тут я починаю чути мій рідний говір, названий лінгвістами надсянським говором.

Я їду на свою малу батьківщину. Там народився, виростав. Але після школи переїхав «до міста» — до Львова. Що ближче до Нижанкович, то частіше чути наш ґвар (мову, говір). Ось місто Добромиль, багато людей виходить, але ще більше заходить. Це вже зовсім «наші люди» — їдуть з базару, поліклініки, роботи. Чую розмову:
— Ти неські шось скору. Шо, нич ни купив? (Ти сьогодні щось зашвидко. Що, нічого не купив?).
— Та на базари юш нима шо рубити. (Та на базарі вже нема що робити).

Люди їдуть у поблизькі села: Соляноватку, Губичі, Трушевичі, Передільницю, Підмостичі і, зрештою, в селище Нижанковичі. У Нижанковичах кінцева зупинка маршрутки, далі дороги нема — кордон, тобто, як дехто каже, «кінець географії». Так насправді, дорога є, але немає пропускного пункту, тому далі не поїдеш. Найближчі «ворота в Європу» розташовані в селі Шегині, що за 15 кілометрів звідси. Власне туди і навіть аж до Яворівського району, простягається вузькою смугою (20-30 кілометрів) зона поширення надсянського говору.

Іду до батькової сестри, цьотки (тітки) Гельки (Олени, Гелени).
— Цьоць, сила вам літ? (Тітко, скільки вам років?)
— Шо ти гадаш? Хоть блигши, глуха м. (Що ти кажеш? Підійди ближче, я вже глуха).
— Питам скіку років маїти? (Питаю скільки років маєте?)
— Вісімдисєт п’єть. (85).
— Ого, а як сі чуїти? (А як себе почуваєте?)
— Дєкувати Богу, нич ми ни булит. Йно трохі глуха, і ногі юш ни тиї. (Дякувати Богові, нічого мене не болить. Тільки трохи глуха, і ноги вже не ті).

Спускаюсь вуличкою до річки. Це річка мого дитинства, а звуть її Вигор, тобто сила, міць. З річкою цією пов’язані мало не всі наші дитячі забави, і зимові, і літні. Тут річка ще зберігає свій гірський характер: вода швидка, чиста, на дні не намул, а, як кажуть місцеві люди, шутер (галька). У тихих заводях ми з друзями купались, давали нюрка (ниряли), а ще змагались, хто може плисти проти ривєчкі (швидкої, рвучкої течії).

За річкою, за полями — село Пацьковичі, трохи далі Боршевичі і Библо. Попід ті села протікає річка Вирва. Вона також родом з гір, як і наш Вигор. У тих селах особливо сильно чути надсянський говір. Цікаво, що село Боршевичі і Библо — це, по суті, одне довге село, розділене рівчаком. Пам’ятаю, якось жінка з Боршевич казала, що «ті люди на Библі розмовляють такою грубою мовою». А й справді, сусіднє село, і вже своя говірка.

Може видаватися, що тутешні люди грубуваті, як і їхній надсянский говір. Але це, напевне, лише враження, це лише в порівнянні. Дивлячись на тих людей, слухаючи їхню мову, відчуваєш якийсь архаїзм, давнину, ще не до кінця зіпсовану сучасними впливами.

І знову везе мене маршрутка «до міста». І знову я буду скучати за річкою мого дитинства, за рідними селами і за надсянським говором.

(2010)