Любить дядько Федька “Кобзаря”. Книжка в нього є. Така засмальцьована...
Колись, ще в дитинстві, без злого умислу витягли вони з друзяками вікно в сільській бібліотеці і в нічній пітьмі, поцупили звідти хто що намацав. Зараз ця бібліотека давно з вибитими шибками стоїть, та ніхто її не грабує, а тоді це була грандіозна кримінальна подія!
Майже місяць їздили органи – і слідчі, і партійні. Місцеві детективи методом дедукції вираховували злочинців, та так і не знайшли грабіжників. Для дядька Федьки і його друзяк те пограбування залишилось страшенною таємницею до скінчення віку...
Миколі тоді дісталась “Історія Комуністичної партії” і він став спочатку комсомольським вожаком, а потім аж першим секретарем обкому компартії! Зараз очолює якусь інвестиційну компанію у Києві, при міністерстві крутиться.
Семен ухопив з бібліотеки “Пісні громадянської війни”. Зараз вже старий, а все співає в якійсь страшно знаменитій рокгрупі в Москві.
Валик поцупив брошуру “Отруйні гриби” – зараз професор мікробіології. Аж у Німеччині читає німцям лекції про нашу українську природу, а ті йому підтакують: “Знаємо! Діди розказували!”
А Федька отримав із рук долі “Кобзаря”. Так і залишився біля землі-неньки у селі, милуючись рядками “Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...”
“Кобзар” Тараса Шевченка став душею сільського хлопчака, що з десяти років почав працювати у колгоспі. Підвозив на конях діжки з водою – сапальницям, збиральницям, пахальницям, а в його голові бриніли Шевченківські рядки:
“Як би знала не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою...”
Вірш “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом” знайшов своє відлуння, коли Федька пас колгоспну череду і підглядав, як купається в ставку в чім мати народила сусідська дівчина Катерина. До вісімнадцяти років з слиною на губах Федька нишком поглядав на голу Катрю, а та показувала себе, показувала і в ставку, і вдома за пранням, аж поки хлопця не поголили в армію...
І на армійській службі “Кобзар” не покидав Федьку. Читаючи поему “Сон” зі сцени полкового клубу, солдат плакав, а всі в залі – і узбеки, і казахи, реготали, дивуючись українській мові, і вигукували: “Вот дайот хохол в натурє!” Вони цю поему знали лише в перекладі на узбецький чи казахський, і ніколи не чули “в натурі”.
Після концерту Федька начищав узбецьким і казахським “дєдушкам” бляхи до блиску і декламував:
“Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!”
Повернувся Федір з армії в рідний колгосп і правління довірило колишньому рядовому солдату рядовий трактор, а в жнива – навіть комбайн. Під стогін мотору і гуркіт вірша
“Тече вода в синє море, та не витікає.
Шука козак свою долю, а долі немає”,
Федька загубив недопалок цигарки у стерні і від того недопалку згоріло сорок гектар пшениці разом з комбайном...
Пожежу гасили всією сільською громадою. Федька так завзято боровся з вогнем, що його ледь живим довезли до лікарні. Комбайн відправили на брухт, а пшеницю - у звіти пожежників.
Та навіть обгорілий, під капельницями, в напівсвідомості, говорив Федька з “Кобзарем”, як з Богом:
“Як умру, то поховайте
Мене на могилі,...
...Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.”
Та на той час Федьку згадували гучними словами на всіх рівнях, в районній та обласній пресі, в агітаційних блискавках, а також і в прокуратурі. Прийшла ж комусь із “бійців ідеологічного фронту” в голову блискуча ідея: замість того, щоб роздмухувати кримінальну пожежу на всю республіку, треба перевести її, - так би мовити, - на пользу виховному процесу. Щоб, так би мовити, було що брати за приклад молодому поколінню. А для цього потрібно, всього-навсього, лише забути про загублений недопалок, якого, до речі, так ніхто і не знайшов, і ніколи не забувати про героїзм, який проявив Федір Опанасович разом зі своїми односельчанами! То ж зрештою Федьку нагородили медаллю “За відвагу на пожежі”. Заодно інженер по техніці безпеки отримав Орден Трудового Червоного Прапора, а голова колгоспу Золоту зірку Героя Соціалістичної Праці.
Після лікарні у Федора-героя з’явилась на грудях медаль, в медичній картці – група інвалідності, а в трудовій книжці нова посада – оператор очисної лінії на свинофермі.
І хоч свиноферма вважалась механізованою ланкою виробництва, основним двигуном в ній був сам Федька, а маніпуляторами - його руки з вилами.
“...Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.” -
співав Федька і з серцем жбурляв свинячий гній на тацю.
Шалені запахи свиноферми спонукали Федора заглушити їх ароматом самогону. Федька все частіше напивався до безтями. А одного разу продав кілька поросят, та так нализався сивухи, що заснув у свинячому кориті. Сільські заздрісники (“враги-супостати”) не пропустили нагоди поставити те корито з Федькою біля дверей колгоспної контори. Федора-медаліста будили колеги орденоносці – голова та інженер, та й не добудились. Бо снився йому віщий сон про перше кохання.
А було так, що коли Федька служив в армії, його Катерину спокусив майор-ракетник. Говорив, що він космонавт, а в Польщу їде на стажування, і якщо Катря згодна, то він зробить її диктором центрального телебачення... В купейному вагоні поїхала Катруся з майором. Та на кордоні “космонавт” поїхав далі, а Катерину прикордонники зняли з поїзда і відправили додому пішки. Катерина запевняла, що вона “жона офіцера”, та лейтенант-особіст пояснив, що вона вже дванадцята така “жона”, яку він знімає з поїзда за останні два місяці...
Сім років Катерина поверталась у рідне село, та все ж дійшла до рідної домівки, маючи на руках п’ятеро діточок, що “повзали межи людьми мов мишенята”.
Тодішня влада цінувала материнство і Катря отримала статус матері-героїні. Колгосп виділив для неї хату, матеріальну допомогу і чоловіка-героя Федора! Віщий сон Федьки збувся. Для шанувальника “Кобзаря” життя стало налаштовуватись. Згодом Федька з Катериною народили ще одну дитину – хлопчика, якого назвали Тарасиком. Та все ж:
“І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?”
“Апостол правди” до дядька Федьки прийшов у вигляді книжечки з червоно-жовтою обкладинкою: Олесь Бузина “Вурдалак Тарас Шевченко”!
І таке вичитав у ній Федір Опанасович, що й в кошмарному сні йому наснитись не могло б: начебто Тарас Григорович Шевченко – не геній і не святий, а такий собі щасливчик-алкоголік, який все життя промарнував то в лапах зеленого змія, то в обіймах фортуни, а то й в обіймах “кріпосних помпадурш”...
Давно вже немає колгоспу. В корпусах свиноферми, де дядько Федька колись працював, українські “армяни” утримують своє приватне фермерське господарство. В селі залишились живими чотири хати, безліч пустих городів і захаращені бур’янами садки . Дядько Федька живе в одній з цих хатин і порається в городині – вирощує моркву і капусту, які в нього оптом купують ті ж самі “армяни”. Цим і живе.
Катерина десь гостює межи своїми дітьми – від одного до другого. А дід Федька один і в хаті, і на городі. Свою пенсію інваліда віддає синові Тарасу, що живе в місті. Тарас - шанована в місті людина. Асенізатор! Бореться за чистоту якихось там незрозумілих Федору комунікацій! Він і привіз батькові оту книжечку “про вурдалака”. Ще й капелюха з гуманітарки привіз!

Край городу, під кущем калини, присів старий Федір з книжечкою. Капелюхом затулив від сонця обгоріле на тій пожежі обличчя. Читає. Читає і плаче... А “Кобзар” поряд лежить. Засмальцьований життям. Протерті сторінки... І підказує Кобзар:
“Не зійде сонце. Тьма і тьма! І правди на землі нема! – Ледача воля одурила Маленьку душу.”
-Ех, Бузина, Бузина! – шепоче старий Федір. – Спробуй виберись ти за межі Києва із євролоску дорогих вітрин у це вимираюче село та поговори з людиною, яка горбатить на таких як ти, живодерів державної буцегарні.
- Вам, скоровиляпаним і обдираловкою створеним панам і підпанкам, Шевченко не потрібен. Він своїм простолюдством “оскверняє” великопанство заморських культур, куплених вами за викрадені мозолисті гроші... Не Шевченка ти зняв з п’єдесталу, ти розіп’яв на кущах чорнильної Бузини серце сільського кріпака.
2003р.